СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИЙ ПРОФІЛЬ: Агро 34 25-26

11.11.2025р.

Тема № 1. Вступ. Основи агрономії.

Урок № 10. Насіння і сівба. Поняття про сорт с/г-ої культури. Агротехнічні вимоги до якості насіння.

Працюємо з підручником:

(ОА – I) - Хомик Н. І. Основи агрономії: навчальний посібник до практичних занять та самостійної роботи / Н. І. Хомик, Г. Б. Цьонь, Т. А. Довбуш, Н. А. Антончак. – Тернопіль: ФОП Паляниця В. А., 2021. – 320 с. ОА - I – сторінки.

(ОА - II) - Забродоцька Л.Ю. Основи агрономії : навчальний посібник / Л.Ю. Забродоцька. – Луцьк : Інформ.-вид. відділ Луцького НТУ, 2019. – 360 с. л. ОА - II – сторінки.

(А-III) Луцюк В. І. Агротехнологія : підручник для здобувачів професійної (про- фесійно-технічної) освіти / В. І. Луцюк, О. Л. Шамралюк – Київ : Літера ЛТД, 2020. – 256 с. (А-III) стор. 51-56.

Опрацювати матеріал:

1. Посівні якості насіння та підготовка його до сівби

2. Заходи передпосівної підготовки зерна.

3. Способи сівби зерна.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Які основні показники якостей насіння?

2. Які є заходи підготовки насіння до сівби?

3. Назвіть основні строки сівби сільськогосподарських культур.

4. Як поділяють культури за строками сівби?

5. Від чого залежить норма висіву насіння?

6. Від чого залежить глибина загортання насіння?

7.Які основні способи сівби?

Посівні якості насіння та підготовка його до сівби. Високоякісне насіння забезпечує дружні сходи та здорові, міцні рослини, які здатні краще протистояти хворобам і шкідникам, успішно боротися з бур’янами, стійкіше витримувати несприятливі погодні умови.

Якість насіння значною мірою залежить від сорту вирощуваної культури.

Сорт – це група (сукупність) культурних рослин, створена людиною для забезпечення своїх потреб, яка має певну спадковість і мінливість, зокрема біологічні та господарські особливості, за яких сорт може в певному районі давати високу за кількістю та якістю продукцію.

Сівба високоякісним насінням районованих сортів має важливе значення в комплексі агротехнічних заходів, спрямованих на одержання високих стійких урожаїв сільськогосподарських культур. Насіння кожного сорту з часом втрачає свої якості. Тому періодично треба оновлювати насіннєвий матеріал. Найвищі показники якості має елітне насіння. В самозапильних культур – пшениці, ячменю, вівса – сортооновлення провадять через 4–5 років, а перехреснозапильних – жита, гречки й інших – через 2–3 роки.

Посівні якості насіння. Насіння кожного районованого сорту може дати високий урожай, якщо воно матиме добрі посівні якості й відповідатиме встановленим кондиціям. Основні показники якості посівного матеріалу такі: чистота, схожість, енергія проростання, вирівняність, вологість, маса 1000 зернин, незараженість хворобами та шкідниками.

Чистота насіння – це відношення маси насіння основної культури до загальної маси зразка, відібраного для аналізу, виражене у відсотках. Посівний матеріал не повинен мати ніяких домішок.

Найважливішим показником якості насіння є його схожість – здатність давати нормальні проростки (в лабораторії) або сходи (на полі) за оптимальних умов у встановлений для конкретної культури строк. Виражається у відсотках. За низької схожості посіви будуть зрідженими.

Енергія проростання характеризує швидкість і одночасність проростання насіння. Чим вищий цей показник, тим швидше розвиваються паростки. Їх менше уражають хвороби й пошкоджують шкідники.

Вирівняність насіння свідчить про його однорідність за масою і розмірами (довжиною, шириною та товщиною). Показник вирівняності використовують, готуючи насіння пшениці, гороху, ячменю, вівса й інших культур для суцільної сівби.

Вологість насіння має велике значення для збереження його якості. Вода в насінні перебуває у зв’язаному (утримується колоїдами білків і вуглеводів) або вільному стані. Якщо в насінні вміст води незначний, то вона перебуває в основному у зв’язаному стані. Коли вологість насіння підвищується, у ньому з’являється вільна вода і всі життєві процеси активізуються – різко зростає енергія дихання, збільшуються витрати поживних речовин, підвищується температура, і насіння само- розігрівається. За підвищених вологості й температури інтенсивно розвиваються шкідливі мікроорганізми, внаслідок чого повністю або частково втрачається схожість насіння.

Маса 1000 повітряно-сухих насінин характеризує їхню добірність і повновагість. Добірне насіння містить значний запас поживних речовин, і за його висівання формуються сильніші рослини. У зернових колосових культур найдобірніше і високоякісне насіння утворюється в середній частині колоса; у кукурудзи – в середній частині качана; у проса – у верхній частині волоті.

За показником маси 1000 насінин розраховують норми висіву. Маса 1000 насінин – сортова ознака, і її значення особливо важливе в сортовій агротехніці.

Застосовують обов'язкові агротехнічні заходи передпосівної підготовки. Це, зокрема, протруювання (знезаражування) від грибних і бактеріальних захворювань рослин. Найпоширенішим і високоефективним є знезараження насіння за типом інкрустування, тобто протруювання з фіксуванням захисних сполук на насінні плівкоутворювальними речовинами.

Широко застосовують дражування насіння. Це – нашаровування на насіння захисних поживних органічних і мінеральних речовин для надання йому зручної для висівання кулястої форми. До дражувальних сумішей додають органо-мінеральні поживні суміші, мікродобрива, бактеріальні препарати, протруювачі для активізації росту речовини.

Щоб забезпечити більш ранню сівбу пізніх ярих культур (кукурудзи), застосовують гідрофобізацію насіння – вкриття насіння плівками з речовин, що розчиняються в ґрунті за умови достатнього зволоження й тільки за температури, що сприятлива для проростання насіння цієї культури.

Для знезараження доцільніше застосовувати комплексні препарати, які діють не лише на хвороби, а й на ґрунтових шкідників, або суміші відповідних препаратів. Препарати для знезараження насіння отруйні, тому під час роботи з ними слід додержувати правил безпеки праці.

Одним із заходів підготовки насіння до сівби є повітряно-теплове обігрівання. Насіння витримують під сонячним промінням протягом 3–5 днів або проводять активне вентилювання повітрям, підігрітим до +30…+35 °С.

Насіння зернобобових культур перед сівбою інокулюють, тобто обробляють нітрагіном, ризоторфіном, азотобактерином – препаратами, що містять бульбочкові бактерії або вільноживучі в ґрунті азотфіксувальні бактерії. Обробку проводять під навісами безпосередньо перед сівбою. Інокуляція насіння фосфоробактерином поліпшує фосфорне живлення рослин. Для боротьби з виляганням посівів насіння обробляють ретардантами (регуляторами росту рослин). У результаті цього глибше формується вузол кущення і підвищується зимостійкість рослин. У бобових трав, багаторічного люпину багато насіння має непроникну для води й повітря оболонку (твердокам’яне насіння). Для підвищення схожості таке насіння скарифікують – пошкоджують механічним або хімічним способом насінну оболонку, роблячи її проникною для води та повітря.

В овочівництві, картоплярстві застосовують попереднє пророщування насіння, обробку стимуляційними речовинами.

Строки та способи сівби, норми висіву. Строки сівби зумовлюються погодою та біологічними особливостями вирощуваних культур. Сіяти слід у стислі й кращі для конкретної культури агротехнічні строки. За оптимальних строків сівби бувають дружні сходи, вони краще забезпечуються водою і поживними речовинами, підвищується стійкість їх проти хвороб і шкідників. Несвоєчасна сівба завжди призводить до втрати врожаю.

За строками сівби ярі культури поділяють на ранні, середні та пізні. Насіння ранніх культур проростає за температури ґрунту +1…+5 °С. Сходи без шкоди витримують весняні приморозки. До цієї групи належать яра пшениця, овес, ячмінь, льон, вика, горох, цукрові буряки, соняшник, морква, багаторічні трави.

Культури середнього строку сівби для проростання потребують температури +7…+10 °С на глибині загортання насіння. За нижчої температури ґрунту насіння може зіпсуватися. Сходи цих культур пошкоджують навіть невеликі весняні приморозки. До них належать кукурудза, просо, соя, квасоля, сорго, гречка й ін.

Культури пізнього строку сівби – рис, бавовник, тютюн. Насіння їх проростає, коли температура ґрунту на глибині висіву насіння становить +12…+14 °С.

Час сівби озимих культур визначають із таким розрахунком, щоб до настання стійкої холодної погоди рослини встигли добре укорінитися і розкущитися. Озимій пшениці й житу для цього треба 50–60 днів осінньої вегетації. Залежно від особливостей кліматичних зон строки сівби озимих культур різні: на Поліссі сіють із 20 серпня по 5 вересня, а на Півдні – з 10 до 20 вересня.

Норма висіву залежить також від строків і способів сівби. За перехресного та вузькорядного способів сівби висівають насіння на 10–15 % більше, ніж за звичай- ного рядкового, а за широкорядного, навпаки, менше. У разі запізнення із сівбою норму висіву треба збільшувати на 10–15 %.

Норма висіву зернових культур становить від 100 до 250 кг/га; кукурудзи, яка потребує більшої площі живлення, – 30–35, а дрібнонасінних культур – усього 3–8 кг/га. Просуваючись із посушливих районів до більш зволожених, норми висіву зернових культур збільшують.

У багатьох культур норму висіву потрібно розраховувати не за вагою, а за кількістю зернин на гектар. Для кожної культури в певній зоні встановлена оптимальна густота рослин на гектар, що забезпечує одержання високого врожаю. Знаючи вагу 1000 зернин і посівні якості насіння, встановлюють вагову норму в кілограмах на гектар. Наприклад, для озимої пшениці за висіву 4,5 млн зернин на гектар, якщо вага 1000 зернин – 40 г, господарська придатність – 100 %, вагова норма насіння на гектар становитиме:

4500000 · 40 = 180 кг.

1000 · 1000

Глибина загортання насіння залежить від багатьох умов, насамперед від роз- міру насіння. Що воно добірніше, то на більшу глибину його можна загортати. Так, насіння кукурудзи можна загортати на 8–10 см, пшениці – на 6–7, а дрібнонасінних культур, льону і конюшини – на 2–3 см. Має значення і характер проростання насіння: те, що виносить сім’ядолі на поверхню ґрунту (соя, люпин, квасоля, цукрові буряки), загортають мілкіше. У посушливих районах сіють глибше, в більш зволожених – мілкіше. В усіх випадках насіння потрібно загортати у вологий шар ґрунту.

Глибина загортання насіння має забезпечувати достатній доступ повітря й тепла.

Для озимих культур, які закладають вузол кущення близько від поверхні ґрунту, неглибоке загортання насіння шкідливе. За неглибокого залягання вузла кущення виникає загроза вимерзання.

Велике значення має також рівномірність глибини загортання насіння по всьому полю.

Способи сівби. Однією з головних вимог до способів сівби є рівномірне розміщення насіння по площі, що за оптимальної густоти стеблостою забезпечує найінтенсивніше наростання асиміляційної листкової поверхні – основного чинника врожайності.

Відомі два основні способи сівби – розкидний і рядковий.

Розкидний спосіб сівби – найдавніший. Висіяне насіння вручну загортається бороною. Його тепер майже не застосовують, лише переважно тоді, коли освоюють круті схили.

Рядковий спосіб сівби – найпоширеніший. Він забезпечує рівномірний висів насіння на всій площі рівними рядками, загортання на однакову глибину у вологий шар ґрунту. За такого способу норму висіву зменшують на 15–20 % проти розкид- ного. Рослини в рядках краще освітлюються.

Рядковий спосіб сівби може бути суцільним і широкорядним. До способів су- цільної сівби належать звичайний рядковий, вузькорядний, перехресний (рис. 1).

Звичайний рядковий спосіб сівби. Ширина міжрядь – 13–15 см. Насіння в рядку розміщується на відстані 1,5–2 см одне від одного.

Вузькорядний спосіб сівби. Ширина міжрядь – 7 см. Забезпечується більш рівномірне розміщення насіння на посівній площі. Умови розвитку рослин у вузькорядних посівах кращі, а врожайність зерна в середньому на 3–4 ц/га вища, ніж за звичайного рядкового способу сівби.

Рис.1. Способи суцільної сівби

а – звичайний рядковий; б – вузькорядний; в – перехресний

Перехресний спосіб сівби, як і вузькорядний, має деякі переваги перед звичай- ним рядковим. Виконують його звичайною рядковою сівалкою у два заходи – перехресно: вздовж і впоперек поля. Сівалку встановлюють на висів половинної норми насіння. Такий спосіб сівби забезпечує рівномірне розміщення насіння. Однак перехресний спосіб сівби має певні недоліки, які обмежують його застосування. Сівбу доводиться виконувати двічі; насіння загортається на неоднакову глибину; на перехрестях утворюється загущеність, що призводить до строкатості посівів і неодночасності достигання; строки сівби затягуються. Крім того, повтор- ний прохід агрегату під час сівби призводить до розпорошування й висушування ґрунту.

Широкорядний спосіб сівби застосовують у вирощуванні рослин, які вимагають порівняно великої площі живлення, а також міжрядного обробітку ґрунту. Цей спосіб дає можливість механізовано обробляти міжряддя в період вегетації рос- лин, підживлювати їх тощо. Ширина міжрядь становить понад 30 см. Широкорядним способом сіють цукрові буряки, картоплю, кукурудзу, соняшник, овочеві культури, а також сою, квасолю, нут та ін. Часто таким способом висівають також просо, гречку, горох. У широкорядних посівах створюються кращі умови для роз- витку рослин, ніж у суцільних.

Широкорядні посіви мають також певні недоліки, з яких основний – нерівномірне розміщення рослин по всій площі.

Стрічковий спосіб сівби. За широкорядного способу сівби деяких культур іноді зближують по два-три рядки, а широкі міжряддя залишають між групами зближених рядків. Застосовують стрічкові посіви у вирощуванні овочевих культур, проса й ін.

Гніздовий спосіб сівби відрізняється від широкорядного тим, що насіння висівають не суцільними рядками, а гніздами – в кожне по кілька насінин. Гнізда розміщують на однаковій відстані одне від одного в рядку, що дає можливість запроваджувати механізований обробіток міжрядь, але тільки в одному напрямку.

Квадратно-гніздовий спосіб сівби забезпечує проведення міжрядного обробітку у двох напрямках, що значно полегшує догляд за посівами й до мінімуму зменшує затрати ручної праці. Такий спосіб сівби застосовують у вирощуванні кукурудзи, соняшнику й ін.

Пунктирний спосіб сівби застосовують у вирощуванні просапних культур, зокрема цукрових буряків і кукурудзи. За цього способу забезпечується розміщення в рядку по одній насінині на певній однаковій відстані одна від одної.

11.11.2025р.

Тема № 1. Вступ. Основи агрономії

Урок № 9. Добрива як засіб підвищення родючості ґрунтів.

Працюємо з підручником:

Опрацювати матеріал:

1. Мінеральні добрива.

2. Органічні добрива.

3. Бактеріальні добрива.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Як класифікують мінеральні добрива , способи їх внесення?

2. Схарактеризуйте основні види азотних, фосфорних і калійних добрив.

3. Що таке комплексні добрива? За якими ознаками їх класифікують?

4. Які існують способи внесення мінеральних добрив? Від чого вони залежать?

5. Що таке вапнування та гіпсування ґрунтів?

6. Які є види органічних добрив?

7. Схарактеризуйте основні види органічних добрив.

8. Які є види бактеріальних добрив?

9. У чому полягають особливості використання різних видів бактеріальних добрив?

Мінеральні добрива залежно від вмісту основних компонентів поділяють на такі групи:

– азотні – нітрат амонію, карбамід, нітрат калію, нітрат кальцію, нітрат натрію, сульфат амонію, аміачна вода, КАС;

– фосфорні – суперфосфат, ортофосфорна кислота, метафосфат калію, преципітат, томасшлак, кісткове й фосфоритне борошно;

– калійні – калій хлористий, сульфат калію, калійна сіль, калімагнезія;

– комплексні – амофос, діамофос, нітроамофоска, нітрофос, нітрофоска, азофоска;

– мікродобрива – борні, мідні, марганцеві, цинкові, кобальтові.

Азотні добрива поділяють на чотири групи: аміачні (Нітроген у формі амоніаку) – сірчанокислий амоній, хлористий амоній, рідкий амоніак, аміачна вода, вуглеаміакати; нітратні (Нітроген у формі нітратів) – натрієва та кальцієва селітра; аміачно-нітратні (Нітроген міститься у формі амоніаку і нітратів) – аміачна селітра, вапнисто-аміачна селітра; амідні (Нітроген у формі амідної групи) – сечовина, або карбамід.

Нітратні добрива рекомендують застосовувати у весняне підживлення озимини або весною перед сівбою культур.

На легких дерново-підзолистих ґрунтах Полісся за достатнього зволоження Нітроген у нітратній формі може вимиватись і втрачатись. Нітроген в аміачній формі вбирає ґрунт. За внесення аміачних і амідних добрив на легких ґрунтах Нітроген не вимивається.

Фосфорні добрива за розчинністю і доступністю для рослин поділяють на три групи: добрива, Фосфор яких розчинний у воді (всі види суперфосфатів); добрива, Фосфор яких нерозчинний у воді, але розчинний у слабких кислотах (преципітат, мартенівський фосфатшлак, знефторений фосфат, термофосфати); добрива, Фосфор яких нерозчинний у воді й тільки частково розчинний у слабких кислотах (фосфоритне і кісткове борошно).

Калійні добрива за вмістом поживної речовини поділяють на сирі та концентровані. Сирі калійні солі (каїніт, шепіт, полігаліт, лангбейніт) добувають шляхом розмелювання калійної породи. Вони характеризуються низьким умістом оксиду калію (К2О). Концентровані (калімаг, калімагнезія, хлористий калій, сірчанокислий калій, 40%-ва калійна сіль, поташ) містять більше як 30 % К2О. Вищий приріст урожаю від калійних добрив одержують за умови застосування їх разом з азотними та фосфорними. Калійні добрива мають кристалічну будову, добре розсіваються і розчиняються у воді, слабо вимиваються з ґрунту.

Комплексні добрива містять два-три та більше поживних елементи. Вони можуть мати у своєму складі, крім Нітрогену, Фосфору й Калію, мікроелементи, а також інсектициди, фунгіциди, гербіциди й інші хімічні речовини, які сприяють поліпшенню умов росту, розвитку і збільшенню продуктивності сільськогосподарських культур. Комплексні мінеральні добрива поділяють на три групи: змішані, складні та комбіновані.

Змішані добрива одержують механічним змішуванням простих добрив, дотримуючись вимог, за яких можна змішувати ці добрива.

До складних добрив належать речовини, у склад молекул яких входять два чи кілька поживних елементи. Виготовляють їх хімічним способом. До цієї групи на- лежать амофос, діамофос, калійна селітра й ін.

Комбіновані добрива виготовляють за спеціальної хімічної або фізичної обробки простих добрив або первинної сировини. Випускають комбіновані добрива у формі гранул. Кожна гранула містить усі поживні елементи добрива, хоч вони й не входять до складу однієї молекули.

Мікродобрива містять мікроелементи – Бор, Манган, Купрун, Молібден, Цинк та ін. Їх застосовують для підживлення рослин, передпосівного обпудрювання насіння та безпосередньо внесенням у ґрунт.

Фосфорні, азотні, калійні та мікродобрива називають простими добривами, бо вони містять тільки один елемент живлення.

Способи внесення мінеральних добрив:

1. Основне внесення (допосівне, передпосівне) – удобрення ґрунту основною масою добрив до сівби. Основне удобрення проводять навесні або восени. Все залежить від ґрунтово-кліматичних умов вирощуваної культури й інших причин.

2. Рядкове внесення (припосівне) – під час сівби вносять форми елементів живлення, які легко засвоюються рослинами та потрібні їм на початку росту. Це переважно Фосфор і Нітроген, саме вони потрібні рослинам на початкових стадіях росту й розвитку.

3. Підживлення – необхідне рослинам, щоб підтримати їх у період інтенсивного росту, коли рослини потребують великої кількості елементів живлення. Важливо знати, що краще вносити добриво у вологий ґрунт. Розрізняють підживлення кореневі й позакореневі (некореневі). За кореневих підживлень добрива вносять у ґрунт культиваторами-рослинопідживлювачами, в міжряддя просапних культур або розподіляють по поверхні ґрунту, підживлюючи культури суцільного способу сівби. На посівах озимих культур під час кущіння підживлення виконують прикореневим способом, уносячи добрива на глибину 4–5 см дисковими сівалками та спеціальними дисковими туковисівними машинами. Некореневе підживлення – це нанесення добрив на листки й інші надземні органи рослини. Його застосовують здебільшого для посилення живлення Нітрогеном і мікроелементами. Підживлення дуже ефективне в районах достатнього зволоження і на ґрунтах із легким механічним складом.

У Степу майже всю плановану норму фосфорних і калійних мінеральних до- брив (за винятком припосівного внесення) також використовують як основне удобрення. У Лісостепових районах до сівби вносять 70–90 % фосфорних і калійних добрив, решту – в рядки під час сівби і в підживлення. Для підживлення найефективніше застосовувати азотні добрива. На легких піщаних і супіщаних ґрунтах значна частина добрив, особливо азотних, легко мігрує по профілю ґрунту і за його межі. У таких умовах добрива, зокрема азотні, треба вносити навесні. Хлоровмісні калійні добрива вносять восени.

Унесення добрив може бути розкидним і локальним. За розкидного способу внесення добрив їх рівномірно розподіляють по поверхні ґрунту чи посіву з обов’язковим наступним загортанням в основний, припосівний обробітки ґрунту та боронування. За локального внесення добрива розміщують екраном (суцільним шаром), суцільною або пунктирною стрічкою, розрізненими гніздами.

Вапнування ґрунтів. Ґрунт вапнують для нейтралізації кислотності, що шкідливо впливає на ріст і розвиток рослин та життєдіяльність корисних мікроорганізмів.

Ступінь кислотності ґрунту й дозу внесення вапна визначають за даними агрохімічного аналізу ґрунтових зразків. Для вапнування застосовують різні вапняні добри- ва (мелений вапняк, мергель, дефекат тощо).

Мелений вапняк містить до 56 % оксиду кальцію. Мергель добувають із природних покладів, поширених на Поліссі в старих річищах річок і лугових низинах. Уміст оксиду кальцію в мергелі невеликий – 15–45 %. Дефекат – це відходи цукрових заводів. Уміст оксиду кальцію досягає 40 %. Крім того, в сухому добриві міститься Нітрогену близько 0,5 %, Фосфору – 1,2 і Калію – 0,15 %. Для забезпечення сипкості дефекат вносять сухим. Застосування його має велике значення не лише на ґрунтах із підвищеною кислотністю, а і як місцеве добриво на чорноземах у районах бурякосіяння.

Вапнувати можна також торфовим попелом, який містить 14–27 % оксиду кальцію (СаО), і вапняковими туфами, у яких до 50 % СаО.

Гіпсування ґрунтів. Солонцюваті ґрунти містять шкідливий для рослин увібраний Натрій і характеризуються дуже поганими фізичними властивостями. Такі ґрунти можна поліпшити, вносячи гіпс. Кальцій гіпсу витісняє з ґрунту увібраний Натрій, різко зменшує лужну реакцію та переводить соду в нешкідливий для рослин сірчанокислий натрій.

Дози внесення гіпсу встановлюють залежно від кількості ввібраного Натрію та рівня лужності. Ефективність гіпсування підвищується, якщо внести гній, компости, зелені добрива, а також сірчанокислий амоній і суперфосфат. Гіпс вносять подрібненим туковими й комбінованими сівалками.

Органічні добрива містять усі необхідні для живлення рослин речовини. Оскільки їх виробляють і застосовують на місці (тобто в господарстві), вони мають іще одну назву – місцеві добрива. Кількісний і якісний склад органічних добрив за- лежить від їх походження й умов зберігання.

До органічних добрив належать гній, гноївка, пташиний послід, торф, компости, зелене добриво, сапропель та ін.

Гній – це найкраще місцеве органічне добриво. Він містить основні елементи живлення для рослин і корисні мікроорганізми. За внесення гною поліпшуються агрофізичні властивості ґрунту й активізуються мікробіологічні процеси, що сприяє підвищенню врожайності сільськогосподарських культур.

Гній виготовляють підстилковий і безпідстилковий (рідкий).

Підстилковий гній – це суміш твердих і рідких екскрементів і підстилки, на якій утримують тварин. Як підстилку використовують солому, інші рослинні матеріали, торфокришку.

Залежно від ступеня розкладеності підстилки гній буває свіжий, напівперепрілий і перепрілий. Свіжий гній не рекомендують вносити у ґрунт, тому що розкладання органічної речовини мікроорганізмами пов’язане зі значними втратами з ґрунту розчинних сполук Нітрогену і Фосфору. Крім того, свіжий гній містить велику кількість насіння бур’янів. У напівперепрілому гної вихідна маса зменшується на 10–30 %. Перепрілий гній є однорідною масою, у якій немає окремих соломин (втрачається 50 % маси сухої органічної речовини). Втрати сухої органічної маси перегною становлять до 75 %.

Основною умовою ефективного використання гною й інших органічних добрив є рівномірне внесення й своєчасне заробляння їх у ґрунт. Його вносять під осінній зяблевий обробіток ґрунту, і тільки на легких піщаних ґрунтах і в районах надмірного зволоження осіннє внесення за ефективністю може поступатися перед весняним.

Найефективнішими нормами гною під зернові культури в Лісостепу є 25–30 т/га, на Поліссі – 30–35 т/га, у Степу – 20–25 т/га. Під кукурудзу, цукрові буряки, кар- топлю й інші просапні культури норми збільшують до 40–45 т/га, а під деякі овочеві, силосні культури та цінні технічні – більше. Найефективніше вносити гній на дернистих піщаних, супіщаних і легкосуглинкових ґрунтах, особливо разом із мінеральними.

Безпідстилковий (рідкий) гній – це суміш твердих і рідких екскрементів, яку одержують за безпідстилкового утримання тварин. Вологість його досягає 90 %, він містить до 50–70 % Нітрогену в амонійній формі, що добре засвоюється в пер- ший рік внесення. Тому дія його на першу культуру дещо сильніша за дію підстилкового гною, а післядія, навпаки, слабша. Вносять його під основний, передпосівний обробітки ґрунту і в підживлення.

Гноївка – концентроване швидкодійне нітратне добриво. Швидкість дії гноївки пояснюється тим, що всі елементи живлення в ній мають форму легкорозчинних сполук. Залежно від виду худоби, характеру зберігання, можливості надходження в гноївкозбірник води й інших чинників склад гноївки буває різним. Найчастіше гноївкою підживлюють просапні й овочеві культури.

Пташиний послід – цінне швидкодійне органічне добриво, що містить близько 1,5 % Нітрогену й Фосфору і до 1 % Калію. Поживні речовини посліду добре роз- чинні у воді й тому через неправильне зберігання можуть втрачатися.

Торф – це маса рослинних решток і продуктів їх розкладання, що утворилася в умовах надмірного зволоження й анаеробіозу. Торф є типовим утворенням боліт. Розрізняють верховий і низинний торф. Верховий утворюється із моху і частково з деревної рослинності. Низинний утворюється внаслідок заростання озер, ставків, головним чином із лучної та частково деревної рослинності.

Компости – це добрива, що утворюються в результаті змішування і наступного розкладання різних органічних речовин, нерідко з добавкою мінерального компонента. Можна виділяти три групи компостів: компости на основі гною, компости на основі торфу і збірні компости. Компости вносять у ґрунт, як і гній. Важливим моментом у застосуванні всіх компостів є те, що вони мають тривалу післядію.

Зелене (сидеральне) добриво – це зелена маса рослин (сидератів), яку заорюють у ґрунт. На зелене добриво використовують бобові культури, що накопичують велику вегетативну масу, багату на Нітроген (люпин, сераделу, буркун), і небобові (ріпак, гречку, гірчицю). Є чотири способи вирощування і використання сидеральних культур (зеленого добрива): самостійне, проміжне, укісне й отавне.

Сапропелі – комплексні відкладення органічних (понад 15 % маси) і мінеральних речовин на дні непроточних і слабопроточних відкритих водойм. До складу сапропелів входять відмерлі рештки флори і залишки водяних організмів, мінеральні розчини Силіцію, вуглекислі та сірчанокислі солі, частки глини. Сапропелі використовують у чистому вигляді самостійно або разом із мінеральними добривами. Під час добування сапропелів зазвичай звільняють усе ложе озера від мулу, тому сапропелі за всієї їх ефективності є добривами одноразового використання.

Органічні добрива в усіх зонах під усі культури вносять в основне удобрення й заорюють під час основного обробітку ґрунту.

Органічні добрива, накопичені та виготовлені біля ферм у гноєсховищах або на майданчиках, треба вносити за такою технологічною схемою: навантаження – транспортування – розвантаження в полі – розкидання роторними розкидачами. Добрива навантажують навантажувачем в автосамоскиди й транспортують на поле. Відстань між рядами куп установлюють залежно від ширини захвату роторного розкидача, що, своєю чергою, залежить від стану та об’ємної ваги добрив. Перед вивезенням добрив у полі розмічають ряди, водіям автосамоскидів чи тракторних транспортних агрегатів указують, на якій відстані треба розміщати купи в ряді.

Бактеріальні добрива застосовують для підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Це препарати різних мікроорганізмів, що живуть у ґрунті й поліпшують постачання рослин поживними речовинами. Основні види бактеріальних добрив: нітрагін, азотобактерин, фосфобактерин, АМБ, вермикомпости та ін.

Нітрагін – це добриво, яке містить культуру бульбочкових бактерій, тому застосовують його тільки під бобові культури. Нітрагін випускають у пляшках або банках місткістю 0,5 л. Ця кількість розрахована для внесення на 1 га. Перед застосуванням добриво розводять у воді, після чого ним обробляють насіння. Для обробки 100 кг великого насіння витрачають 1 л, а дрібного – 3 л води. Змочене насіння перемішують і після короткочасного просушування висівають. Обробляють насіння нітрагіном і просушують у затінку, бо сонячні промені вбивають бактерії.

Азотобактерин містить азотфіксувальну бактерію – азотобактер. Азотобактерин зазвичай застосовують під небобові рослини: зернові, технічні, овочеві. Використовують два види азотобактерину: перегнійно-ґрунтовий і агаровий, які відрізняються один від одного субстратом. Застосування азотобактерину підвищує врожайність на 10–20 % і більше. Так, за внесення азотобактерину на плантаціях суниць урожайність збільшувалася на 50–60 %. Азотобактерин застосовують під час сівби насіння і бульб. Перегнійно-ґрунтового азотобактерину вносять 3–6 кг/га, агарового – 1–3 пляшки. Насіння обробляють водною суспензією азотобактерину.

Фосфоробактерин. Це препарат, який містить бактерії, що мінералізують фосфоровмісні органічні сполуки та переводять Фосфор у мінеральну, доступну рослинам форму. Фосфобактерин застосовують під час передпосівного обробітку насіння за день або в день висіву. Після обробки насіння злегка підсушують на повітрі, уникаючи прямої дії сонячних променів. Норма витрати препарату становить 50–100 мл/га.

Препарат АМБ є складним бактеріальним добривом, що містить мікроорганізми, які здійснюють нітрифікацію, розкладають клітковину, фіксують Нітроген, збільшують рухомість Фосфору і беруть участь в інших процесах, що відбуваються в ґрунті. Препарат АМБ підвищує врожайність зернових на 2–3 ц/га, картоплі – на 25–30 і овочів – на 40–50 ц/га. Високий ефект спостерігається від застосування АМБ на біологічно бідних дерново-підзолистих ґрунтах. На ґрунтах високої родючості він дає менший ефект.

Препарат силікатних бактерій містить бактерії, що розкладають алюмосилікати й підвищують рухомість Калію. Силікатні бактерії синтезують біологічно активні речовини, які сприяють росту і розвиткові рослин.

Вермикомпости – це високомолекулярні органічні сполуки, що утворюються в результаті життєдіяльності черв’яків у процесі переробки ними органічних речовин (гною, пташиного посліду, соломи, листя дерев тощо) та виділення їх у навколишнє середовище травним каналом. Одержані в результаті життєдіяльності черв’яків копроліти (біогумус) не злежуються і не мають запаху.

Біогумус використовують, розсіюючи його рівномірно по поверхні ґрунту, напередодні культивації, сівалками для мінеральних добрив, а також для підживлення та внесення в рядки під час сівби й садіння розсади, дерев тощо. За суцільного внесення норма становить 3–3,5 т/га, локального – 250–300 кг/га, у разі відновлення малопродуктивних земель – 3 т/га через кожні чотири роки.

04.11.2025р.

Тема № 1. Вступ. Основи агрономії

Урок № 8. Живлення рослин та добрива. Хімічний склад і стан елементів живлення рослин у ґрунті.

Працюємо з підручником:

Опрацювати матеріал:

1. Живлення рослин та добрива.

2. Хімічний склад і стан елементів живлення рослин у ґрунті. .

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Що необхідно для одержання високих урожаїв сільськогосподарських культур.

2. Яке призначення добрив?

3. Як поділяють добрива?

4. Замалюйте таблицю класифікації добрив.

5. Навіщо поєднувати внесення органічних, мінеральних добрив?

Види добрив. Для одержання високих урожаїв сільськогосподарських культур потрібно протягом усього періоду росту й розвитку рослин задовольняти їхні потреби в елементах живлення.

Добрива – це речовини, що вносять у ґрунт для поліпшення умов живлення з метою підвищення врожаю сільськогосподарських культур та покращення його якості. Правильне застосування добрив підвищує стійкість рослин проти несприятливих погодних умов, шкідників і хвороб.

Поліпшення умов живлення рослин за застосування добрив відбувається за- вдяки збагаченню ґрунту рухомими формами поживних речовин і повнішого використання елементів живлення самого ґрунту, що зумовлюється позитивним впливом добрив на розвиток кореневої системи вирощуваних рослин і поліпшенням фізико-хімічних властивостей ґрунту.

За складом добрива поділяють на мінеральні, органічні та бактеріальні (рис. 1). Мінеральні добрива – неорганічні сполуки, що містять необхідні для рослин елементи живлення у вигляді різних мінеральних солей. Органічні добрива – це добрива, що містять елементи живлення рослин переважно у формі органічних сполук. Бактеріальні добрива – це добрива, що містять монокультуру або комплекс мікроорганізмів, життєдіяльність яких сприяє накопиченню в ґрунті елементів живлення рослин, стимулює їх ріст і розвиток.

Рис. 1. Класифікація добрив

Для підвищення врожайності сільськогосподарських культур доцільно поєднувати внесення органічних, мінеральних добрив. Таке поєднання може бути і як сумісне внесення їх під провідні культури, і як поєднання органічних і мінеральних добрив у сівозміні, коли одні культури удобрюють органічними з доповненням мінеральними добривами, а інші – тільки мінеральними з використанням післядії органічних добрив. За такого застосування мінеральні добрива є безпосереднім джерелом для живлення рослин, а органічні – для мікроорганізмів, які перетворюють органічні рештки на доступні для рослин поживні речовини.

04.11.2025р.

Тема № 1. Вступ. Основи агрономії

Урок № 7. Сівозміни та їх освоєння. Поняття про систему землеробства.

Працюємо з підручником:

https://geomap.land.kiev.ua/soil-2.html

Опрацювати матеріал:

1. Поняття про систему землеробства.

2. Сівозміни та їх освоєння.

3. Класифікація сівозмін.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Призначення систему землеробства систему землеробства.

2. Чим відрізняється екстенсивна від інтенсивної системи землеробства?

3. Які системи землеробства поширені в Україні?

4. Опишіть види землеробства.

5. Що таке сівозміна?

6. Чому за беззмінної сівби врожай багатьох польових культур знижується?

7. Як впливає чергування культур на фізичні властивості ґрунту?

8. Які є типи сівозмін.

9. Що називають схемою сівозмін.

10. Що називають ротаційною таблицею?

Система землеробства – це комплекс взаємопов’язаних агротехнічних, меліоративних і організаційних заходів, спрямованих на ефективне використання землі, підвищення родючості ґрунту, вирощування високих і сталих урожаїв сільськогосподарських культур. Вона передбачає використання не лише орних земель, а й лук і пасовищ, заболочених земель і чагарників, а також непридатних для землеробства угідь, якщо їх можна окультурити.

Екстенсивне землеробство – це система ведення господарства, за якої зростання обсягу продукції досягається розширенням оброблюваних земельних площ. За екстенсивної системи землеробства родючість ґрунту відновлюється природним шляхом без активного втручання людини.

В Україні впроваджено інтенсивні системи землеробства, що прийшли на зміну екстенсивним. Інтенсивні системи землеробства передбачають найраціональніше використання всіх сільськогосподарських угідь, застосування ефективних способів підвищення врожаю і родючості ґрунту.

В Україні найпоширенішими є такі інтенсивні системи землеробства: зерно-просапна, плодозмінна, просапна, сидеральна. Кожній із цих систем притаманні свої комплексні складники (ланки):

• порядок використання землі в сівозмінах, а також на ділянках поза сівозмінами;

• система механічного обробітку;

• система удобрення;

• меліоративні та культуртехнічні заходи;

• комплекс заходів боротьби з хворобами та шкідниками сільськогосподарських культур, з бур’янами в посівах і забур’яненістю ґрунту;

• система запобіжних заходів щодо ерозії ґрунту та боротьби з її наслідками;

• заходи охорони навколишнього середовища від забруднення;

• система сортового насінництва;

• спеціальні агротехнічні заходи (строки сівби, норми висіву насіння, змішані посіви тощо).

Інтенсивні системи землеробства розробляють для певних ґрунтово-кліматичних зон з урахуванням широкого застосування сучасної техніки, досягнень науки й передового досвіду.

Особливого значення набувають внесення органічних і мінеральних добрив, висівання багаторічних трав, зрошення, раціональний обробіток ґрунту, що сприяє збереженню і накопиченню вологи, лісомеліорація, сівозміни з чистими парами.

За зерно-просапної системи землеробства, крім зернових культур, вирощують просапні – кукурудзу, цукровий буряк, соняшник та інші, які вимагають ретельного обробітку ґрунту і внесення достатньої кількості органічних і мінеральних добрив.

За плодозмінної системи землеробства під зерновими культурами зайнято до 50 % ріллі, а на решті площі вирощують просапні та бобові культури, чисті пари замінюють зайнятими.

За просапної системи землеробства на більшій частині ріллі вирощують просапні культури. Родючість ґрунту підтримують і підвищують інтенсивним унесенням добрив.

За сидеральної системи землеробства на легких ґрунтах вирощують зернові, картоплю і сидеральні культури.

В умовах зрошуваного землеробства впроваджують різні системи.

Загальна особливість їх – інтенсивне використання кожного поливного гектара, проведення спеціальних заходів захисту ґрунту від засолення й ерозії.

Сівозміна – це науково обґрунтоване чергування сільськогосподарських культур і парів у часі й на території. Щорічна або періодична зміна культур і чистого пару на полі – це чергування в часі. Чергування на території означає, що земельний масив сівозміни поділено на поля, на яких щороку (поперемінно) вирощують культури. На кожному полі культури чергуються в часі.

Правильні сівозміни – важливий складник системи землеробства. Основою сівозміни є раціональна науково обґрунтована структура посівних площ, під якою розуміють співвідношення площ посівів різних сільськогосподарських культур і чистих парів, виражене у відсотках до загальної площі сівозміни.

Запроваджуючи сівозміну, земельну площу розбивають на приблизно однакові ділянки (зазвичай їх кількість становить 4–10). Потім на цих ділянках відповідно до схеми сівозміни висівають польові й овочеві культури. Кожна культура в певній послідовності проходить через усі поля сівозміни. Сівозміна забезпечує відновлення й підвищення родючості ґрунту, раціональне використання землі.

Практикою землеробства встановлено, що за висівання більшості сільськогосподарських культур на одному й тому самому місці кілька років поспіль урожай зменшується. Тому для вирощування високих сталих урожаїв культури на полях треба чергувати.

Беззмінна культура – це сільськогосподарська культура, яку тривалий час вирощують на одному полі поза сівозміною. Монокультура – це єдина сільськогосподарська культура, яку вирощують у господарстві.

Особливо сильне зниження врожайності за беззмінних посівів називається втомою. Відома буряковтома, льоновтома, конюшиновтома й ін. Різні культури неоднаково реагують на беззмінне їх вирощування.

За реакцією на сівозміну (чергування) їх можна розподілити на: слабочутливі, середньочутливі, сильночутливі та несумісні.

Слабочутливі (умовно самосумісні) – кукурудза, просо, коноплі, гречка, картопля (за відсутності нематод). Ці культури можна повторно або протягом кількох років вирощувати на одному полі без значного зниження їх урожайності.

Середньочутливі – горох, цукровий буряк, пшениця, ячмінь, овес, жито, вика. Культури негативно реагують навіть на повторні посіви, спостерігаються помітні прирости врожаю за правильного розміщення в сівозміні.

Сильночутливі – люпин, льон, соняшник, капуста, конюшина, люцерна. Вони різко негативно реагують на повторні посіви. Висока продуктивність таких культур забезпечується тільки за умови їх правильного розміщення в сівозміні з урахуванням допустимої періодичності їх посівів на одному й тому самому полі.

Несумісні культури. До таких належать культури, що недоцільно або неможливо розміщувати одну після другої в сівозміні через біологічні особливості, наявність спільних хвороб і шкідників. Наприклад, недоцільне послідовне вирощування різних бобових культур, розміщення пшениці після ячменю, вівса – після ячменю і, навпаки, буряків – після ріпаку й вівса тощо.

Культури, які ростуть на полі протягом більшої частини вегетаційного періоду, називають основними. Після збирання багатьох із них за наявності вологи в ґрунті можна вирощувати ще рослини для одержання додаткової продукції.

Проміжними називають культури, які вирощують в інтервалі часу, вільного від вирощування основних культур сівозміни. Завдяки таким посівам з одної площі протягом року можна зібрати два, а на зрошуваних землях – і три врожаї. Проміжними культурами створюється безперервний зелений конвеєр протягом теплого періоду року.

Залежно від біологічних особливостей і технології вирощування проміжні культури поділяють на післяукісні, післяжнивні, озимі, підсівні.

Попередником називається сільськогосподарська культура або пар, які торік зростали на полі. Передпопередник – це культура чи пар, що зростали позаминулого року. Його значення надзвичайно важливе, особливо тоді, коли розміщується дуже вимоглива до показників родючості культура (цукрові буряки, соняшник, льон).

Паром називається поле, на якому протягом усього вегетаційного періоду або його частини не вирощують сільськогосподарських культур й утримують його чистим від бур’янів. Є такі різновиди пару:

1) чистий пар – поле, на якому не вирощують сільськогосподарські культури, а ґрунт утримують розпушеним і чистим від бур’янів. Залежно від термінів початку обробітку чисті пари поділяють на:

• чорний пар – обробіток розпочинають у літньо-осінній період після збирання попередника;

• ранній пар – обробіток розпочинають навесні наступного року після збирання попередника;

• кулісний пар – чистий пар, на якому окремими рядами чи смугами впоперек до напрямку панівних вітрів вирощують протягом літньо-осіннього періоду високорослі культури для зменшення сили вітру в приземному шарі та як захід для снігозатримання;

2) зайнятий пар – поле, на якому вирощують культури тільки деяку частину вегетаційного періоду (поле звільняється рано навесні або в першій половині літа), а решту часу піддається обробітку як чистий пар. На зайнятих парах вирощують ріпак, вику, жито, пшеницю, овес, горох, люпин, кукурудзу, сорго. Різновидом зайнятого пару є сидеральний пар, на якому вирощують бобові й інші культури для заорювання в ґрунт на зелене добриво.

Класифікація сівозмін. На практиці виділяють кілька типів сівозмін: польові, кормові й спеціальні.

У польових сівозмінах більш як половину площ відводять під зернові, картоплю й технічні культури. Під такими сівозмінами – основні посівні площі.

У кормових сівозмінах понад половину площ відводять під кормові культури. Сівозміни поблизу ферм призначені для вирощування соковитих кормів; сінокіс но-пасовищні сівозміни запроваджують на луках для одержання сіна й організації культурних пасовищ.

Спеціальні сівозміни призначаються для культур (рис, коноплі, тютюн та ін.), що потребують особливих умов: постійного зрошування, родючих ґрунтів тощо. У районах, де ґрунти піддаються ерозії, запроваджують спеціальні ґрунтозахисні сівозміни.

Усі сівозміни залежно від системи землеробства поділяють на зерно-парові, зерно-просапні, плодозмінні.

Культури на полях сівозміни можуть змінюватися щорічно або через два-три роки. Такі посіви називають повторними.

Повторні посіви потрібні в спеціалізоваих господарствах для вирощування особливо цінних культур – пшениці, рису, картоплі й ін.

Повторно можна вирощувати культури тільки на родючих ґрунтах, із застосуванням добрив, хімічних засобів боротьби з бур’янами, хворобами та шкідниками, за використання сортів, що дають стійкі врожаї в повторних посівах.

Перелік сільськогосподарських культур і парів за порядком їх чергування у сівозміні називається схемою сівозміни.

Інтервал часу, протягом якого сільськогосподарські культури й пар проходять через кожне поле в послідовності, перед- баченій схемою сівозміни, називають ротацією сівозміни.

Чергування культур на всіх ділянках сівозміни називається ротаційною таблицею.

Залежно від зональної спеціалізації землеробства застосовують різні типи сівозмін.

У лісостепових районах із достатнім зволоженням рекомендують плодозмішані сівозміни, у яких 50 % площі відводити під зернові культури, 25 – під просапні, решту 25 % – під бобові трави. У цих сівозмінах чергуються такі культури: 1) пар, зайнятий однорічними культурами й ранньою кукурудзою на силос; 2) озима пшениця; 3) цукровий буряк; 4) ярі зернові з підсіванням багаторічних трав; 5) багато- річні трави на сіно; 6) озима пшениця; 7) цукровий буряк; 8) кукурудза; 9) горох; 10) озима пшениця.

У степових районах України ефективнішими є зерно-просапні сівозміни з таким чергуванням культур: 1) чистий пар; 2) озима пшениця; 3) озима пшениця; 4) кукурудза на зерно; 5) ячмінь; 6) пар зайнятий (вівсяно-горохова суміш); 7) озима пшениця; 8) кукурудза на силос; 9) озима пшениця; 10) соняшник.

Овочеві сівозміни – це сівозміни, у яких вирощують овочеві культури. Овочеві сівозміни розміщують на родючих, низинних, а також зрошуваних землях.

Наведемо для ілюстрації кілька схем розміщення овочевих культур у сівозмінах для різних зон України.

У Південному Степу на зрошуваних землях провідною культурою є помідор (30–35 %). Тому тут поширено такі сівозміни:

• 1 – озимі або ярі зернові з підсіванням люцерни; 2, 3 – люцерна; 4 – помідор (розсадний), баклажан, перець; 5 – цибуля і столові коренеплоди; 6 – капуста й огірок; 7 – збірне поле (зелені й інші овочі); 8 – помідор (безрозсадний);

• 1 – ярі зернові з підсіванням люцерни; 2, 3 – люцерна; 4 – помідор (розсадний), баклажан, перець; 5 – цибуля і столові коренеплоди; 6 – зелений горо- шок, ранні овочі; 7 – озима пшениця; 8 – помідор (безрозсадний); 9 – огірок, капуста й інші овочеві культури.

У Лісостепу на зрошуваних землях поширена десятипільна сівозміна: 1 – ярі зернові з підсіванням люцерни; 2, 3 – люцерна; 4 – капуста; 5 – помідор; 6 – огірок; 7 – рання картопля; 8 – озима пшениця; 9 – цибуля, столові коренеплоди; 10 – збірне поле.

На незрошуваних землях застосовують п’ятипільну сівозміну з таким чергуванням культур: 1 – вико-вівсяна сумішка; 2 – огірок; 3– цибуля із сіянки; 4 – помідор (розсадний); 5 – столові коренеплоди.

Українське Полісся має найрізноманітніші ґрунти. Овочі тут вирощують в основному на дерново-підзолистих, сірих опідзолених ґрунтах і на осушених торфовищах із таким чергуванням культур: 1 – ярі зернові з підсіванням суміші конюшини й тимофіївки; 2 – багаторічні трави; 3 – багаторічні трави; 4 – огірок, кабачок; 5 – помідор, цибуля; 6 – капуста; 7 – збірне поле.

На торфовищах уводять семипільну сівозміну: 1 – ярі з підсіванням трав; 2, 3 – багаторічні трави; 4 – картопля; 5 – середня та пізня капусти; 6 – кукурудза на силос; 7 – столові коренеплоди.

28.10.2025р.

Тема № 1. Вступ. Основи агрономії

Урок № 6. Система обробітку ґрунту. Систему основного та передпосівного обробітку ґрунту.

Працюємо з підручником:

Опрацювати матеріал:

1. Система обробітку ґрунту.

2. Систему основного та передпосівного обробітку ґрунту.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Призначення обробітку ґрунту.

2. Яке завдання обробітку?

3. Опишіть види оранки.

4. Замалюйте схеми загінної оранки врозгін та всклад.

5. Опишіть системи обробітку грунту та їх види.

Обробіток ґрунту - це механічна дія на нього робочими органами машин і ґрунтообробних знарядь з метою створення найкращих умов для росту і розвитку с-г культур.

Завдання обробітку: створення розпушеного орного шару для регулювання водного, повітряного, теплового й поживного режимів ґрунту, а також оптимальних умов розвитку кореневої системи с-г рослин; знищення бур'янів, шкідників та збудників хвороб культурних рослин; загортання у ґрунт післяжнивних решток, органічних і мінеральних добрив; захист ґрунту від ерозії; забезпечення умов загортання насіння на оптимальну глибину та догляд за посівами.

Технологічні процеси, які виконуються під час обробітку ґрунту: перевертання, розпушування, кришіння, перемішування, вирівнювання та ущільнення.

Прийом обробітку ґрунту — це одноразова дія на ґрунт ґрунтообробними машинами і знаряддями. До них відносять: оранку, лущення, культивацію, боронування, шлейфування, коткування, фрезування, плоско різний обробіток.

Основний обробіток ґрунту - перший, найбільш глибокий обробіток після збирання попередньої культури, який суттєво змінює будову кореневмісного шару. Він може бути полицевим (полицевими знаряддями з повним або частковим перевертанням його шарів), безполицевим (без перевертання шарів), глибоке рихлення з підрізанням бур'янів (культивація, чизелювання)

Поверхневий обробіток ґрунту — це лущення, культивація, боронування, шлейфування, прикочування з глибиною не більше 16 см..

Спеціальний обробіток ґрунту - фрезування (торф'яні ґрунти, плантажна оранка (під багаторічні насадження), ярусна оранка (при меліорації солонців, а також дерново –підзолистого грунту), лункування , щілювання, кротування. 5.5.1 Оранка - найбільш важливий прийом основного обробітку ґрунту. Застосовують плуги різних конструкцій. Під час полицевої оранки відбувається обертання орного шару, його розпушування і перемішування, а також підрізування підземної частини рослин. Оранку проводять в установлені агротехнічні строки при фізичній стиглості ґрунту, коли його вологість становить 40-60% повної вологоємкості. В такому стані ґрунт не мажеться та не розпилюється і добре кришиться, а також витрачається найменше тяглових зусиль. Глибина оранки залежить від ґрунтово - кліматичних умов, біологічних особливостей вирощуваних культур, ступеня забур'яненості ґрунту тощо.

Оранка на глибину до 20 см називається мілкою, 20-22 - звичайною, понад 22 -глибокою, а понад 40 см - плантажною. Є два основних способи оранки: загінна і реверсивна ( гладенька). В свою чергу загінна оранка може бути виконана всклад або врозгін.

Техніка загінної оранки починається з поділу поля на загінки прямокутної форми. Довжина загінки відповідає довжині поля, а ширина її кратна ширині захвату орного агрегату (рис. 1). Оранку всклад починають з середини загінки, а в кінці її агрегат повертають вправо. Оранку врозгін починають з правого боку загінки, а в кінці її агрегат повертають вліво. При оранці всклад посередині загінки утворюється звальний гребінь, а при оранці врозгін — розгінна борозна. Для зменшення кількості гребенів і борозен поле розбивають на непарну кількість загінок - три, п'ять і т.п. Перед початком оранки відбивають розворотні смуги, які обробляють врозгін після того як поле зорано. На двох перших проходах виконують технологічне регулювання плуга для досягнення необхідної якості виконання оранки. Після оранки поля вирівнюють розгінні борозни наліпним плугом, перший корпус якого заглиблюють на необхідну глибину, а останній працює на мінімально можливій глибині або ковзає по поверхні оранки. Гладеньку оранку застосовують у гірських районах, в умовах зрошення та на дослідних ділянках використовуючи спеціальні балансирні або оборотні плуги.

Рис.1. Схема загінної оранки врозгін (а), всклад (б)

Лущення- обробіток ґрунту після збирання попередньої культури. Забезпечує подрібнення, розпушування, часткове перевертання та перемішування ґрунту, підрізування бур'янів та загортання їх решток у верхньому шарі ґрунту. Застосовують дискові і лемішні лущильники. Дискові забезпечують мілке лущення на глибину від 6 до 12 см, і ефективні у боротьбі з одно- і дворічними бур'янами. Лемішні забезпечують глибше лущення поверхні поля - до 16 см, підрізання бур'янів і краще зароблюють їх у ґрунт. Використовуються на полях забур'янених коренепаростковими і кореневищними бур'янами.

Культивація- суцільний або міжрядний обробіток ґрунту культиваторами, який забезпечує подрібнення, розпушення, часткове перемішування та вирівнювання ґрунту, підрізування бур'янів. Глибина культивації досягає 14 см. Боронування- це обробіток ґрунту боронами, під час якого відбувається його подрібнення, розпушування і вирівнювання, знищення паростків і сходів бур'янів. Використовують зубові, сітчасті, пружинні та ротаційні борони.

Коткування - обробіток ґрунту котками, з метою його ущільнення, подрібнення брил та часткового вирівнювання поверхні. Коткувати можна лише фізично спілий ґрунт.

Система обробітку грунту - комплекс заходів , які виконують у певній послідовності відповідно до поставлених завдань і ґрунтово-кліматичних умов. Виділяють такі системи обробітку грунту: основний, передпосівний обробіток під ярі культури, обробіток під озимі культури, післяпосівний обробіток та протиерозійний.

28.10.2025р.

Тема № 1. Вступ. Основи агрономії

Урок № 5. Завдання та агробіологічне значення механічного обробітку ґрунту. Біологічна та фізична стиглість ґрунту.

Працюємо з підручником:

Опрацювати матеріал:

1. Фізичні властивості ґрунту.

2. Фізико-механічні властивості ґрунту.

3. Біологічна та фізична стиглість ґрунту.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Назвіть основні фізичні властивості ґрунту.

2. Що визначають фізико-механічні властивості ґрунту?

3. Які заходи фізико-механічних властивостей використовують для відновлення ґрунтової структури?

4. Опишіть окомірний метод визначення фізичної спілості ґрунту.

5. Дайте визначення біологічної стиглості ґрунту.

Фізичні й агротехнічні властивості ґрунту. Ґрунт має певні фізичні властивості: питому та об’ємну вагу, пористість, твердість, зв’язність, липкість, а також пов’язані з ними водно-фізичні властивості – вологомісткість, водопроникність.

Питома вага – це відношення певного об’єму твердої частини абсолютно сухого ґрунту до такого ж об’єму води.

Об’ємна вага – це відношення певного об’єму абсолютно сухого ґрунту з непорушеною будовою до такого самого об’єму води.

Пористість (шпаруватість) – це загальна кількість пор у ґрунті. Дрібні пори (менші за 0,1 мм) називають капілярними, вони заповнені переважно во- дою; більші – заповнені повітрям. Для доброго забезпечення рослин одночасно водою, повітрям і поживними речовинами сприятливим є співвідношення між капілярною і некапілярною пористістю як 1:1. Відповідна пористість ґрунту створюється його обробітком.

Зв’язність, пластичність і липкість впливають на якість обробітку, величину тягового зусилля, стійкість робочих органів проти спрацювання, витрати палива тощо. Зв’язність – це опір ґрунту, який він чинить розриву, розклинюванню і стискуванню його часток. Зв’язність залежить від механічного складу ґрунту, вологості, вмісту гумусу, структури. Чим більше в ґрунті глини й менше вологи, тим більше він зв’язний. Піщані ґрунти майже не мають зв’язності.

Під пластичністю ґрунту розуміють його властивість змінювати свою форму (об’єм) і зберігати її без розриву під дією зовнішніх сил. Пластичність залежить від тих самих властивостей, що й зв’язність, і має значення під час обробітку. З пластичністю тісно пов’язана липкість ґрунту, тобто здатність його прилипати до робочих органів ґрунтообробних знарядь. Липкість ґрунту зростає в разі збільшення в ньому вмісту глинистих часток і в разі збільшення його вологості.

Ураховуючи це, ґрунт треба обробляти за такої вологості, за якої він добре розпушується, не прилипає до знарядь, тобто перебуває в стані спілості.

Вологомісткість – це здатність ґрунту вбирати й утримувати певну кількість води;

водопровідність – здатність пропускати воду з верхніх шарів у нижні. Водно-фізичні властивості залежать від механічного складу, вмісту гумусу, структури ґрунту.

Під вбирною здатністю розуміють властивість ґрунту вбирати з ґрунтового розчину та повітря й утримувати розчинені та завислі у воді тверді речовини й гази.

З умістом у ґрунті тих чи інших йонів пов’язана його реакція: кислотність або лужність. Якщо в ґрунтовому розчині є значна кількість йонів Гідрогену, то такий ґрунт має кислу реакцію, яку узвичаєно позначати літерами латинського алфавіту – рН. Чим менше число рН, тим вища кислотність ґрунту. На- приклад, ґрунт, що має рН 4–5, – дуже кислий; 6–6,5 – слабокислий; 7 – ней- тральний. Ґрунти, у яких рН вище за 7, – лужні.

Важливою складовою ґрунту є вода, що розчиняє поживні речовини, забезпечує життєві процеси вищих рослин і мікроорганізмів, бере участь у всіх процесах, що відбуваються в ґрунті.

Повітря заповнює великі пори ґрунту й відіграє важливу роль у житті рос- лин і мікроорганізмів, які засвоюють кисень та виділяють вуглекислий газ.

Тепловий режим ґрунту залежить від розташування поля, напрямку та кута схилу, механічного складу ґрунту, його вологості, кольору тощо. Обробітком, осушенням, унесенням органічних добрив, поліпшенням структури, мульчуванням і снігозатриманням регулюють тепловий режим ґрунту.

Поживний режим ґрунту перебуває в щільній залежності з водним і повітряним режимами й активністю мікроорганізмів. Кожний ґрунт містить більшу або меншу кількість поживних елементів – Нітрогену, Фосфору, Калію, Кальцію, Магнію та ін.

Щоб поліпшити умови живлення рослин, треба вносити органічні й мінеральні добрива, правильно обробляти ґрунт, за потреби осушувати або зрошувати його, висівати бобові культури, які збагачують кореневмісний шар нітрогеном.

Найважливішою властивістю ґрунту, що характеризує його як природне тіло й основний засіб виробництва в сільському господарстві, є його родючість – здатність задовольняти потребу рослин у воді та поживних речовинах. У процесі утворення ґрунтів у них виникає природна родючість, яка характеризується природними властивостями: загальними запасами поживних елементів, гумусу, певним механічним складом, фізико-механічними властивостями. Проте природна родючість – це родючість можлива, потенціальна. Під впливом діяльності людини вона перетворюється на дійову, або ефективну, родючість.

Фізико-механічні властивості ґрунту - це сукупність властивостей ґрунту, що визначають його відношення до зовнішніх і внутрішніх механічних дій.

Фізико-механічні властивості ґрунту один із найважливіших факторів, які визначають якість його обробітку, умови росту й розвитку культурних рослин та рівень їх продуктивності. Найбільше значення при цьому мають структура, щільність, твердість і липкість ґрунту. Проблема їх поліпшення – одна з важливіших в землеробстві, тому що від цього залежить урожайність сільськогосподарських культур. Заходи регулювання фізико-механічних властивостей та відновлення ґрунтової структури можна об’єднати в три групи: механічні, хімічні та біологічні.

Фізична стиглість ґрунту – такий його стан за вологістю, при якому він не прилипає до ґрунтообробних знарядь, найбільш легко піддається обробітку, добре кришиться, розпадається на окремі агрегати при найменшому опорі органам ґрунтообробних знарядь (найменшому тяговому опору). Як стан ґрунту, стиглість залежить від ряду умов, перш за все від гранулометричного складу, зволоження і складу обмінних катіонів.

Існує кілька методів визначення фізичної спілості ґрунту. Окомірний метод. Беруть у жменю ґрунт і сильно його стискують. Якщо поміж пальців з ґрунту не виступає вода, а скинута з висоти 1,5 м утворена стискуванням грудка розбивається на дрібні грудочки — ґрунт спілий. Метод Качинського. Він передбачає визначення відносної вологості ґрунту. Під відносною вологістю розуміють величину, яка є процентним виразом відношення абсолютного вмісту вологи до повної вологоємкості. Наприклад, абсолютна вологість ґрунту 24 %, повна вологоємкість 40 %, а відносна вологість дорівнює 24 : 40X 100 = 60 %. М. А. Качинський вважає оптимальною для обробітку більшості ґрунтів відносну вологість 60—70 %, допустимою для несолонцюватих ґрунтів — 50—80, для солонців і солончаків — 50—60 %. Ще є метод Віленського.

Біологічна стиглість ґрунту — це стан, коли ґрунт має оптимальний рівень активності корисних мікроорганізмів, що забезпечує сприятливі умови для росту рослин. Цей стан пов'язаний з надходженням у ґрунт вуглекислого газу, а не тільки з фізичними показниками, як-от вологість, хоча ці два поняття часто пов'язані. Завдяки активності мікроорганізмів у ґрунті, створюються сприятливі умови для росту та розвитку рослин. Фізична стиглість ґрунту спостерігається при оптимальній вологості (40-60% повної вологоємності) і часто співпадає з біологічною стиглістю. Біологічна стиглість виникає, коли ґрунт має оптимальну вологість та містить достатньо вуглекислого газу, що є результатом життєдіяльності мікроорганізмів.

Механічні заходи – це інтенсивний обробіток ґрунту, ґрунтопоглиблення, щілювання і т.п. Їх проведення поліпшує фізико-механічні властивості ґрунту. Однак дія їх не тривала, а тому здійснювати необхідно систематично. Негативним є те, що інтенсивний механічний обробіток призводить до збільшення частки мікроструктури та знижує водостійкість ґрунту.

Обробіток ґрунту - це механічна дія на ґрунт робочих органів ґрунтообробних знарядь і машин. Їх вибір залежить від завдання обробітку ґрунту, його типу і окультуреності та погодних умов.

ПроведенінауковідослідженнявУкраїнітазакордономдозволилирозробитиізапропонувативиробництвуосновніспособиобробіткуґрунту:

- щорічна полицева оранка для створення однорідного орного шару;

- безполицева оранка із чергуванням глибоких (плугом без полиць) і мілких розпушувань дисковими знаряддями;

-фрезерний обробіток (проводять для рівномірного перемішування орного шару ґрунту);

-плоскорізний обробіток із збереженням рослинних залишків з метою захисту ґрунту від ерозії;

- мінімальний обробіток і без обробітку (нульовий). Проводять його з метою збереження родючості ґрунту, зменшення щільності орного шару, та зниження енергозатрат на його проведення;

-чизельний обробіток ґрунту за допомогою плугів - чизелів.

Основне завдання обробітку ґрунту полягає в створенні оптимальних умов для росту і розвитку рослин та підвищення родючості ґрунту.

Такими умовами є:

-розпушування, аерація і кришіння переущільненого ґрунту з метою надання йому необхідної пористості, вологоємності, а також активізації життєдіяльності ґрунтової мікрофлори-і фауни;

- перемішування з метою рівномірного розподілу в ньому добрив і забезпечення рослинам можливостей засвоювати поживні речовини і з всього шару ґрунту;

-загортання в ґрунт рослинних залишків, органічних та мінеральних добрив, ґрунтових гербіцидів;

- знищення бур’янів та очищення орного шару від їх насіння, вегетативних органів підрізанням і прикриттям шаром ґрунту;

- боротьба із шкідниками і хворобами сільськогосподарських культур за допомогою переміщення їх збудників із сприятливих шарів у несприятливі;

- збільшення водопроникності оглеєних ґрунтів, розпушенням глейових горизонтів;

- боротьба з ерозією і пов’язаними з нею втратами поживних речовин, а також запобігання змиву в річки, ставки, озера отрутохімікатів і мінеральних добрив;

- вплив на ґрунтові режими та процеси з метою збереження і підвищення родючості ґрунтів;

- вирівнювання поверхні поля до такого стану, за якого насіння висівалось би на тверде ложе, рівномірно на задану глибину, із загортанням розпушеним шаром ґрунту.

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИЙ ПРОФІЛЬ

Сторінки

Агро 34 25-26

Немає коментарів:

Дописати коментар