Агро 34 24-25

25.03.2025р.

Тема № 11. Основи раціонального використання  машин.

Урок № 50. Витрати паливо-мастильних   матеріалів та шляхи  їх економії.

Працюємо з підручником:

https://evgivanov.github.io/expl_html_book/book/part1/tema1-10.html

Опрацювати матеріал:

1. Шляхи економії пального в сільському господарстві.

2. Технічні складові використання техніки та економії пального.

3. Комплектування машинно-тракторних агрегатів для економії паливно мастильних матеріалів..

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Яке пальне використовує сільськогосподарська техніка.

2. Опишіть вимоги до технічного стану тракторів задля економії паливно-мастильних матеріалів.

3. За рахунок чого досягається економія ПММ.

4. Коли зростають витрати ПММ..

5. Опишіть основні шляхи зменшення витрат енергоресурсів.

6. До чого призводить зниження тиску в шинах на 0,1 атм.

7. Опишіть що може призвести до збільшення витрат ПММ на  автомобільномому транспорті.

         Сільськогосподарська техніка використовує в основному дизельне пальне, дефіцит якого спостерігається з початком польових робіт. В сучасних умовах завдання економного витрачання пального переходить з рівня індивідуального бажання зекономити на рівень загальнонаціонального ефективного ресурсовикористання.

        

         За даними науково-дослідних установ, найбільш відчутними (до 28%) є втрати пального, коли експлуатація техніки здійснюється при відсутності в господарстві належної ремонтно-експлуатаційної бази. Цей фактор дуже важливий сьогодні, коли кількість господарств у результаті поділу збільшилась, створилися фермерські господарства, та всі вони не мають необхідного інженерно-технічного забезпечення.

         Дослідження показують, що коли капітальний ремонт тракторів і зернозбиральних комбайнів здійснюється в господарствах, навіть таких, що мають хорошу ремонтно-експлуатаційну базу, витрати пального по цих машинах на 5–13% більші, ніж по тих, що відремонтовані капітальним ремонтом у спеціалізованих ремонтних підприємствах та організаціях.

         Більшість несправностей, що спостерігаються у роботі тракторів та комбайнів, призводять до падіння потужності машини, а значить і перевитрати палива. На 15–20% збільшується норма витрати палива при несправності однієї лише форсунки.         При відхилені від оптимальної величини кута випередження впорскування палива на 2–3º повороту колінчатого валу призводе до перевитрати палива на 2–2,5%.

         Помітний також вплив робочого тиску форсунки:

         - зменшення тиску на 3 МПа призводить до збільшення витрати палива - на 3%;

         - якщо зменшення тиску істотне (на 6–7 МПа), то перевитрата пального зросте до 20–25%.

         Досить часто перевитратою палива є незадовільний технічний стан паливної апаратури:

         - зношеність плунжерних пар, закоксовування отворів форсунки, порушення герметичності паливопроводів.

         При значному закокосовуванні отворів розпилювачів форсунки витрата палива може збільшитись до 30–40%.

         Для зниження перевитрати необхідно ретельно стежити за технічним станом двигуна, використовуючи засоби діагностики, своєчасно проводити технічне обслуговування.

         Істотний вплив на довговічність роботи двигуна, а звідси і на витрату палива має чистота повітря, що поступає. При роботі двигуна в умовах запиленості необхідно щодня проводити технічне обслуговування повітроочисника (заміну оливи, промивання фільтрувального елемента).

         В сучасній тракторній техніці широкого поширення набули повітроочисники з паперовим фільтрувальним елементом, вони забезпечують якісне очищення повітря від пилу, прості в обслуговуванні. Для забезпечення високої працездатності повітроочисників необхідно кожні 480 годин проводити очистку фільтр-патрона від пилу продуванням сухим стиснутим повітрям. Після 4-х очисток фільтр-патрон слід замінити новим.

         Покращення економічності досягається дотриманням нормального теплового режиму роботи двигуна. Перед зимовими роботами потрібно підготувати трактори:

         - провести сезонне технічне обслуговування, замінити літні сорти палива та оливи на зимові, утеплити двигун (зачохлити двигун, радіатор, зовнішні оливопроводи).

         При проведені вище перелічених робіт скорочується час розігріву двигуна у 1,5–2 разів та утроє-четверо зменшується час розігріву до нормального теплового режиму.

         Втрати пального в процесі виконання механізованих робіт

         За даними результатів досліджень, істотної економії палива можна досягти досконалим комплектуванням та раціональною експлуатацією машинно-тракторного парку. При недозавантаженості кожних 10% потужності трактора витрата палива збільшується на 4–6%. Іноді через нераціональне комплектування агрегатів трактори завантажені всього на 35–50%.

         Машинно-тракторні агрегати потрібно комплектувати таким чином, щоб потужність трактора використовувалась на 85–95%, залежно від його типу і виду виконуваної роботи. На деяких сільськогосподарських операціях (лущення стерні, культивація тощо), якщо дозволяють умови, складають комбіновані агрегати. Це дає можливість не тільки збільшити навантаження, але й виключити зайві проходи трактора, що дозволяє зменшити витрати палива до 30%.

         «Застосування комбінованих агрегатів на обробітку ґрунту при сівбі, внесенні добрив та пестицидів забезпечить зменшення витрат пального на цих роботах на 10-15%. За рахунок раціонального агрегування тракторів, особливо на малоенергоємних і транспортних операціях, можна заощадити 15-20% пально-мастильних матеріалів»

         «При обробітку слід враховувати, що опір руху агрегатів залежить від вологості ґрунту. А тому сільськогосподарські роботи необхідно проводити в установлені агротехнічні строки, з врахуванням інтенсивності опадів та вологості ґрунту.       

         Перевитрата палива зростає при затупленні робочих органів сільськогосподарських машин (лез лемішів, лап культиваторів). Опір агрегатів залежить від вологості ґрунту, тому сільськогосподарські роботи необхідно проводити в установлені агротехнічні строки. Збільшується витрата палива при роботі агрегатів на непідготовлених загінках із великими переїздами. Через збільшення часу, витраченого на повороти, при довжині гонів у 300 м витрата палива на 15–20% більша, ніж при довжині гонів у 1500 м.

         Вагомі витрати палива мають місце при холостих переїздах тракторів (зміна поля, ділянки). У господарствах з великими земельними масивами за рік переїзди становлять 300–350 км. На переїзди, у багатьох випадках невиправдані, витрачається 6–7% річної витрати палива. Щоб зменшити цю кількість, необхідно складати план-маршрут робіт з обліком чергування і часу обробітку полів.

         Основним шляхом зменшення витрат енергоресурсів є впровадження енергозберігаючих технологій на посівах зернових і зернобобових культур, цукрових буряків, кукурудзи, соняшнику тощо.

         «Серед глобальних напрямів економії пально-мастильних матеріалів є впровадження більш прогресивних технологій обробітку ґрунту, сівби та догляду за рослинами. Однак, слід розуміти, що глобальні напрями економії пального досить повільно впроваджувані, адже в багатьох регіонах України оранка проведена восени.          Також важко перелаштувати технології вирощування не маючи сівалок прямого висіву або ж безполицевих ґрунтообробних агрегатів».

         Обробіток ґрунту — досить важлива стаття витрати пального, адже лише на неї припадає від 20 до 40 % енергетичних витрат. Застосування безполицевого обробітку ґрунту дозволяє зекономити близько 27%, мінімального (mini-till) — 43%, а нульового (no-till) — 86% загальних витрат пального на роботи з підготовки ґрунту.

         На основі результатів аналізу технологічних карт на вирощування основних сільськогосподарських культур Кіровоградської ДСГДС встановлено, що для зниження витрат палива доцільно впровадити наступні заходи:

         - на операціях із внесення гербіцидів застосовувати комбіновані агрегати;

         - поукісні посіви вести стерньовими сівалками типу або сівалками прямого висіву без обробітку ґрунту, що дозволяє зменшити кількість технологічних проходів, економія пального при цьому становитиме близько 10 кг/га;

         - на частині площ під ранні зернові культури замінити полицевий обробіток на безполицевий, економія пального при цьому сягатиме близько 6 кг/га;

         - підготовку поля під окремі культури (цукрові буряки, овочі, багаторічні трави) проводити комбінованими ґрунтообробними агрегатами типу «Європак» та «Компактор», АГ-6 «Борекс» та інші.

         При їх застосуванні забезпечується зниження витрат праці та економія пального в межах 19–33%; виключити деякі технологічні операції, якщо це не призведе до зниження врожаю.

         Також зниженню витрати палива можуть сприяти заходи зі зменшення глибини роботи ґрунтообробних агрегатів або ж виключення деяких технологічні операції, якщо це не призведе до зниження врожаю. Однак, доцільність таких рішень приймається індивідуально, з огляду на комплексність впливу обставин що склалися.

         До додаткових, необґрунтованих, витрат палива під час організації транспортування сільськогосподарської продукції автомобільним транспортом можуть призвести:

         - перенавантаження вантажних автомобілів, різке прискорення, нерівномірний темп руху, порушення аеродинаміки автомобіля;

         - обладнання додатковими енергоспоживачами (потужні прожектори, тощо);

         агрегатування автомобіля з додатковими причепами без врахування можливостей трансмісії та двигуна;

         - забруднення фільтрів та несправності паливної системи.

         Також зниження тиску в шинах на 0,1 атм. призводить до зростання витрати палива на 2-3%.

         До додаткових, необґрунтованих, витрат палива під час організації транспортування сільськогосподарської продукції автомобільним транспортом можуть призвести:

         - перенавантаження вантажних автомобілів, різке прискорення, нерівномірний темп руху, порушення аеродинаміки автомобіля;

         - обладнання додатковими енергоспоживачами (потужні прожектори, тощо- );

         - агрегатування автомобіля з додатковими причепами без врахування можливостей трансмісії та двигуна;

         - забруднення фільтрів та несправності паливної системи.

         Також зниження тиску в шинах на 0,1 атм. призводить до зростання витрати палива на 2-3%.

         Вказані фактори є найбільш відчутним резервом економії пального. Саме від кваліфікації та зацікавленості механізаторів, інших інженерно-технічних спеціалістів та організаторів виробництва залежить і якість підготовки техніки до виконання механізованих робіт, а також організація ефективного використання мобільної техніки і повсюдне дотримання режиму економії у витрачанні паливно-мастильних матеріалів.

         Отже, організаційно-технічні резерви економії пального в експлуатації сільськогосподарської техніки є найбільш відчутними і найбільш ефективними, оскільки їх реалізація не вимагає великих капіталовкладень, довгих строків впровадження та інших особливих умов. Тому в сучасних умовах їх науковому обґрунтуванню і практичній реалізації має бути приділена особлива увага.

18.03.2025р.

Тема № 11. Основи раціонального використання  машин.

Урок № 49. Способи руху агрегатів. Технічні та організаційні умови роботи агрегатів. Робочий та холостий хід. Види поворотів. Вимоги безпеки праці.

Працюємо з підручником:

Методичні вказівки до виконання практичних робіт з дисципліни «Експлуатація і обслуговування машин». Стор.23-29.

«Експлуатація машин і обладнання»

https://evgivanov.github.io/expl_html_book/book/part1/tema1-8.html

Опрацювати матеріал:

1. Технологічні властивості робочих машин.

2. Способи руху машинних агрегатів.  

3. Класифікація поворотів.

4. Ширина поворотної смуги.

5.  Кінематика агрегату.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Чим характеризуються технологічні властивості машин.

2. Опишіть та замалюйте способів руху машинно-тракторних агрегатів.

3. Опишіть та замалюйте схему та класифікацію поворотів (за С.А. Іофіновим).

4. За рахунок чого збільшується ефективність використання МТА.

5. Замалюйте та підпишіть кінематичну характеристику агрегату.

6. Де розміщується кінематичний центр агрегату.

7. Чим характеризується найменший радіус повороту агрегату.

          1.Технологічні властивості робочих машин спрямовані на якісне виконання технологічних операцій (окремих робіт) та забезпечення оптимальних умов для розвитку рослин.

         Для кожного технологічного процесу та різних типів машин застосовують десятки різноманітних показників оцінки їх технологічних властивостей, які можна умовно класифікувати за такими групами.

         Перша група показників характеризує умови роботи машин. До них відносять тип ґрунту, рельєф та мікрорельєф, вологість та щільність ґрунту, висоту та полеглість рослин, урожайність, попередника та попередній обробіток.

         Друга група показників оцінює якість роботи машин у типових умовах при оптимальних та граничних режимах роботи.

         Для основних видів машин це такі показники:

         для ґрунтообробних машин — глибина обробітку, загортання післяжнивних решток, добрив, підрізання бур'янів, брилистість, розпушеність та гребенистість поверхні поля;

         для машин для внесення добрив — внесення заданої дози, фактична робоча швидкість захвату, нерівномірність внесення по ширині захвату та по довжині проходу;

         для посівних та садильних машин — висів заданої норми насіння (рослин), глибина та якість загортання в ґрунт, пошкодження насіння, розсади, саджанців, величина прошарку ґрунту між насінням і добривами та ін.;

         для машин для догляду за посівами — глибина обробітку, ширина захисної смуги, пошкодження та присипання землею культурних рослин, ступінь підрізання бур'янів, норма внесення пестицидів, води, добрив та ін.;

         для збиральних машин — втрати, висота зрізу, глибина викопування, фактична подача, ступінь очищення качанів, якість подрібнення листостеблової маси, пошкодження та забруднення домішками основної та супутньої продукції (зерно, бульби, коренеплоди тощо).

         Узагальнюючі та результативні показники характеризують технологічні властивості машин, їх вплив на родючість ґрунтів, урожайність, якість та збереження продукції.

         Дотримування технологічних вимог у процесі експлуатації машин визначають шляхом порівняння одержаних результатів відповідно до нормативів та оцінюють у межах допустимих відхилень у балах.

         2. Способи руху машинних агрегатів.

         Розрізняють три групи способів руху машинно-тракторних агрегатів: гонові, діагональні та кругові (рис. 1).

І – гонові: а – човником; б – всклад; в – врозгін; г – з чергуванням загінок всклад і врозгін; д – безпетльовий; е – з перекриттям;

ІІ – діагональні: є – човником; ж – перехресний;

ІІІ – круговий: з – на полях з правильною конфігурацією; и – на полях з неправильною конфігурацією.

Рис. 1. Схеми основних способів руху агрегатів

         Гоновий спосіб – агрегат виконує робочі ходи, рухаючись вздовж однієї із сторін поля або загінки, а холості повороти робить на поворотній смузі або за межами поля.

         Діагональний спосіб – агрегат здійснює робочі ходи під кутом до сторін поля або загінки (боронування, лущення).

         Круговий спосіб – робочі ходи агрегат здійснює від зовнішніх меж поля до його центра або від центра поля до периферії (збирання зернових культур, льону, трав).

           3. Класифікація поворотів. При виконанні технологічних операцій деяку частину шляху складають повороти та заїзди агрегату. У середньому вони складають 10–12 %, а на коротких гонах до 40 % загального шляху агрегату.       Залежно від траекторії повороти класифікують таким чином:

безпетльові — по дузі кола без прямолінійного відрізку (дугоподібні), з прямолінійним відрізком;

петльові — грушоподібні (відкрита петля), вісімкоподібні (закрита петля);

повороти з заднім ходом агрегату з відкритою та закритою петлею (навісні агрегати);

голчасті — при реверсивному ході агрегату.

         Можливі й інші різновиди поворотів: з застосуванням бокової та подвійної петлі, кутові тощо (рис. 2).

Рис. 2. Схеми та класифікація поворотів (за С.А. Іофіновим)

         4. Ширина поворотної смуги. Мінімальну ширину поворотної смуги Е з урахуванням радіуса повороту визначають таким чином:

для безпетльових поворотів —                         E = 1,5 ρ + e;

 для петльових поворотів —                                E = 3 ρ + e.

         Поворотна смуга повинна бути кратною ширині захвату агрегату, що поліпшує якість обробітку.

         За групової роботи агрегатів поворотну смугу відбивають такої ширини, яку має агрегат з найбільшим радіусом повороту. З точки зору економії часу найбільш вигідними вважаються способи руху, де є безпетльові повороти – колові, кутові. Для агрегатів з великою шириною захвату можна використовувати грушеподібні чи односторонні петльові повороти, а для начіпних агрегатів – грибоподібні повороти (з заднім ходом агрегату). Під час збирання сільськогосподарських культур, коли не роблять кутових прокосів чи обкосів кутів загінки, приймають петльовий поворот на 90º.

         У всіх способах руху значну частину руху займають повороти та заїзди – холостий хід МТА, величина якого змінюється в межах від 5 до 40 %

загального шляху, пройденого агрегатом. Спосіб руху треба вибирати таким чином, щоб холості ходи були найменшими, у результаті чого ефективність використання МТА буде збільшуватись.

         5. Кінематика агрегату – це траєкторія руху агрегату під час виконання технологічної операції з точки зору геометричних форм.

         При виконанні технологічних операцій машинний агрегат здійснює робочі (робочі органи машин в роботу включені) та холості (робочі органи машин з роботи виключені) ходи.

         Спосіб руху — закономірність циклічно повторюваних елементів руху  машинного агрегату.

         За будь-яких способів руху агрегату траєкторія складається з прямого та криволінійних відрізків, причому кожна машина та її робочі органи рухаються за різними траєкторіями.

         Для характеристики кінематики машинного агрегату при виконанні технологічних операцій введені деякі умовні поняття та позначення.

         Кінематичним центром (Ца) називають таку точку агрегату, відносно траєкторії якої розглядають кінематику всіх інших його точок.

         Розглянемо умовно прийняті розміщення Ца для основних типів тракторів (рис. 3). Так, в агрегатів із колісними тракторами з однією ведучою віссю за Ца прийнята проекція на площину руху точки середини ведучої осі, а в тракторів схеми 4 × 4 та всіма керованими колесами — проекція на площину руху точки середини прямої, яка з'єднує середини ведучих осей. В агрегатів із колісними тракторами, які обладнані шарнірним остовом, за Ца прийнята проекція на площину руху центра шарніру, а в гусеничних тракторів та самохідних машин — проекція на площину руху точки перехрещення поздовжньої осі трактора з вертикальною площиною, яка проведена через середини опорних ланок гусениці.

Рис. 3.  Розміщення кінематичного центра агрегату:

а — колісний трактор з однією ведучою віссю; б — трактор схеми 4 х 4 та всіма керованими колесами; в — трактор з шарнірним остовом; г — гусеничний трактор

Рис. 4. Кінематична характеристика агрегату

         Кінематична довжина Lа — це проекція відстані між Ца та лінією розміщення найвіддаленішого робочого органа при прямолінійному русі, вона складається із кінематичної довжини трактора Lт, зчіпки Lзч, сільськогосподарської машини Lм.

         Кінематична ширина dк — це проекція відстані між поздовжньою віссю та крайніми точками по ширині агрегату. Розрізнюють dк  праву та ліву.

         Довжина виїзду — це відстань, на яку необхідно проїхати кінематичним центром агрегату Ца від контрольної лінії на поворотній смузі до початку повороту, щоб попередити пошкодження рослин або огріхи.

         Центром повороту Цп називається точка, відносно якої в даний момент здійснюється поворот Ца (рис. 5).

Рис. 5. Визначення найменшого радіуса повороту

         Радіус повороту ρ — це відстань між Ца та Цп. При повороті з постійним радіусом Цп не змінює свого положення.

         Найменший радіус повороту агрегату обумовлюється радіусом повороту трактора, конструктивними особливостями машин та зчіпки, габаритами агрегату, швидкістю руху, станом ґрунту, кваліфікацією тракториста.

         Маневрові властивості машинних агрегатів характеризуються повороткістю, стійкістю та керованістю руху, прохідністю.

         Повороткість — це властивість агрегату переходити з прямолінійного на криволінійний рух та навпаки.

         Стійкість руху (поздовжня та поперечна) — здатність агрегату зберігати сталий напрямок руху.

         Керованість руху — здатність агрегату переходити зі сталого напрямку руху на інший, який задається дією керування. Для стійкості руху керованих мобільних машин у горизонтальній площині керовані колеса повинні знаходитися попереду ведучих коліс. Якщо керовані колеса розміщені позаду ведучих коліс, як, наприклад, у самохідного зернового комбайна, стійкість руху машини на повороті менша.

         Прохідність агрегату — це здатність агрегату без допоміжних засобів своїм ходом долати перешкоди, які можуть зустрітися на шляху руху. Розрізняють такі типи перешкод: пухкі ґрунти, броди та глибокі рівчаки, круті схили тощо. Одні вимагають, щоб мобільний енергетичний засіб розвивав рушійну силу, яка близька до граничного значення за зчепленням ходового апарата, інші — низького розміщення центра ваги, максимальних кутів поздовжньої та поперечної стійкості агрегату.

 10.03.2025р.

Тема № 11. Основи раціонального використання  машин.

Урок № 48. Способи покращення використання потужності  двигуна. Коефіцієнт корисної дії агрегату та способи його підвищення. Види продуктивності машинно- тракторних агрегатів.

Працюємо з підручником:

https://evgivanov.github.io/expl_html_book/book/part1/tema1-9.html

Опрацювати матеріал:

1. Продуктивність машино-тракторного агрегату.

2. Коефіцієнт корисної дії агрегату та способи його підвищення.

3. Види продуктивності машинно-тракторних агрегатів.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Що називають продуктивністю МТА.

2. Опишіть у чому вимірюють продуктивність праці.

3. Що в сільському господарстві призводе до підвищення продуктивності праці.

4. Які фактори впливають на продуктивність праці.

5. Опишіть шляхи підвищення продуктивності МТА.

6. Навіщо в господарствах застосовують диспетчерські служби?

7. За рахунок чого зменшують питомий опір машин і агрегатів.

8. Що дає організація групової роботи агрегатів?

                Продуктивністю агрегату називають обсяг робіт нормативної якості, що виконує агрегат за одиницю часу. Обсяг роботи можна визначати в одиницях площі, маси продукції, шляху тощо. За одиницю часу приймають, як правило, годину, зміну, день, добу.

         Залежно від виду роботи, продуктивність вимірюють у гектарах обробленої або зібраної площі (оранка, культивація, сівба, збирання) або в тонах одержаної продукції (молотьба, силосування, зерноочисні роботи). Продуктивність транспортних засобів у більшості випадків вимірюють у тонно-кілометрах, а навантажувально-розвантажувальних – у тонах.

         Продуктивність агрегату в кінцевому випадку формує рівень продуктивності праці в сільському господарстві, яка характеризує кількість роботи певної якості, виконаної в одиницю часу, або у вартісному виразі – кількість споживчої вартості, виробленої за одиницю часу (для завершеного виробництва). При цьому, що вища якість виконаної роботи, то більша її споживча вартість. Якщо кількість продукції однакова, але продукція відрізняється за якістю, то продуктивнішою вважають працю працівника, який в однакових умовах і за той самий час виконує роботу (або створює продукт) вищої якості.

         В умовах сільського господарства поліпшення якості сприяє збільшенню врожаю, тобто підвищенню продуктивності праці.

Шляхи підвищення продуктивності МТА. Оскільки продуктивність МТА залежить передусім від експлуатаційних властивостей двигуна, трактора і сільськогосподарської машини, режимів роботи агрегату та організації робіт, то головними шляхами підвищення її продуктивності є:

Підтримування в процесі експлуатації тракторів високого рівня реалізації потужності на валу двигуна і на гаку внаслідок своєчасного і проведеного в належному обсязі технічного обслуговування тракторів з використанням засобів діагностування, своєчасного усунення несправностей і розрегулювань та ін.

Зниження питомих опорів машин і агрегату завдяки своєчасному і високоякісному проведенню технічного обслуговування, використанню комплексних і комбінованих агрегатів, у яких загальний опір менший сумарного опору машин за їх роздільної роботи, виконанню робіт в оптимальні строки (наприклад, за агротехнічної і механічної стиглості ґрунтів) та ін.

Правильне комплектування агрегатів внаслідок вибору найраціональнішої ширини захвату і вибір раціонального швидкісного режиму (маневрування передачами, роботи на підвищених швидкостях, використання широкозахватних і комбінованих агрегатів, маркерів і слідопокажчиків), що забезпечують якнайкраще завантаження трактора та його роботу з максимальним тяговим ККД і найбільшою тяговою потужністю.

Підвищення ступеня використання часу зміни τ  і коефіцієнта змінності як результат кращої організації роботи агрегатів згідно з планом-маршрутом у дво- і тризмінному режимах, упровадження раціональних способів руху для цих умов роботи агрегату, поліпшення підготовки робочого місця агрегату (тобто розмічення поля на загінки оптимальної ширини, відбивна мінімальних поворотних смуг).

Застосування в господарствах диспетчерської служби, що забезпечує можливість своєчасного контролю за ходом виконання змінних норм виробітку, усунення простоїв агрегатів та повної ліквідації непродуктивних витрат часу.

Організація групової роботи агрегатів із забезпеченням потокових методів виробництва, поліпшення технологічного обслуговування агрегатів, використання засобів механізації за технологічного і технічного обслуговування машин, безперебійного постачання їх пально-мастильними матеріалами, запасними частинами та інструментом.

Автоматизація регулювання, підтримування сталості технологічних процесів, водіння агрегатів заданою траєкторією, регулювання швидкісного режиму і зчіпки трактора з машиною.

Підвищення кваліфікації механізаторських кадрів, наукова організація праці, моральне і матеріальне стимулювання праці механізаторів.

10.03.2025р.

Тема № 11. Основи раціонального використання  машин.

Урок № 47. Порядок комплектування машино - тракторних  агрегатів. Вимоги безпеки праці.

Працюємо з підручником:

https://evgivanov.github.io/expl_html_book/book/part1/tema1-6.html

Опрацювати матеріал:

1. Вимоги до комплектування машинно-тракторних агрегатів.

2. Порядок комплектування машино - тракторних  агрегатів.

3. Вимоги безпеки праці.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Опишіть вимоги до комплектування машинно-тракторних агрегатів.

2. Як визначають сумісність машинно-тракторних агрегатів.

3. Що називають оптимальним агрегатуванням.

4. Чим характеризується режими роботи агрегату.

5. Яка повинна бути кількість машин в агрегаті.

6. Як проводять аналітичний розрахунок складу машинно-тракторного агрегату.

7. Опишіть вимоги безпеки піл час комплектування машинно-тракторних агрегатів.

         Основні вимоги до комплектування машинно-тракторних агрегатів. Режими роботи агрегату. Комплектування агрегатів – науково обґрунтований процес вибору оптимального складу агрегатів і його режимів роботи згідно з вимогами запропонованої технології дотримання агронормативів під час виконання технологічних операцій.

         Під час комплектування машинно-тракторних агрегатів, згідно з вимогами до них, слід ураховувати такі вимоги:

- дотримання агротехнічних вимог щодо своєчасності виконання операцій;

- машинно-тракторний агрегат під час виконання технологічної операції має сприяти виконанню наступної технологічної операції;

- машинно-тракторний агрегат має бути маневровим, прохідним, володіти стійкістю руху, тобто зберігати заданий напрямок руху, що сприяє високоякісному - виконанню технологічної операції;

- висока продуктивність за мінімальних питомих витрат ресурсів (трудових, -енергетичних, паливо-мастильних матеріалів, матеріальних і фінансових);

- як найменший вплив на навколишнє середовище;

- створення умов для довгострокової, високопродуктивної праці персоналу з обслуговування агрегатів;

- машинно-тракторні агрегати мають забезпечувати технологічну і параметричну сумісність (узгодженість за шириною захвату, шириною колії, прохідністю, продуктивністю).

          Параметрична сумісність МТА передбачає узгодженість за кількістю рядків або міжрядь, що обробляють агрегати до і після проведення цих операцій;

машинно-тракторні агрегати мають забезпечувати вимоги охорони праці;

номінальна сила тяги тракторів на обраній передачі має використовуватися в допустимих межах.

         Оптимальне агрегатування – це раціональне поєднання енергетичної частини та робочої машини в заданому діапазоні робочої швидкості й ширини захвату агрегату, за якого забезпечується максимальна продуктивність за мінімальних витрат ресурсів (трудових, енергетичних, паливо-мастильних матеріалів, матеріальних і фінансових) у розрахунку на одиницю роботи.

         З урахуванням цих вимог комплектують агрегат і обирають оптимальні режими роботи.

         Режими роботи агрегату характеризують поступальна швидкість його руху і завантаженість двигуна за крутним моментом. Аналіз режимів завантаження агрегату здійснюють за завантажувальними режимами роботи двигуна трактора.

         Кількість машин в агрегаті має бути такою, щоб можливе збільшення тягового опору не перевищувало запасу сили тяги трактора.

         Для виконання будь-якої технологічної операції встановлено єдину послідовність складання агрегату:

         Згідно з агротехнічними вимогами вибирають тип трактора, зчіпки і машини (з урахуванням їх експлуатаційних характеристик).

         За умовами експлуатації, робочими параметрами підібраних тракторів і машин, а також рекомендованим діапазоном швидкостей руху (за показниками якості роботи) визначають кількість машин в агрегаті.

         З урахуванням зазначених вимог регулюють трактор, зчіпку і робочі машини, а потім формують агрегат.

         Якщо склад агрегату визначає конструкція машини (наприклад, глибоке розпушування начіпним глибокорозпушувачем КПГ-2-150), то за заданої глибини обробітку і відомого питомого опору ґрунтів визначають середній опір агрегату.   Після цього залишається підібрати швидкість руху і робочу передачу. Якщо агрегат комплектують з кількох машин, то їх кількість визначають одним з двох способів: досвідним або розрахунковим.

         Дослідний спосіб ґрунтується на нагромадженому досвіді складання агрегатів. Коли використовують нові трактори і машини, агрегат комплектують на основі заводських інструкцій або довідкових рекомендацій.

         Вибравши зчіпку, приєднують до неї машини і перевіряють агрегат у роботі. На потрібній передачі, що відповідає заданому діапазону швидкостей, визначають завантаження двигуна трактора за показами приладу, розміщеного в кабіні, зокрема тахоспідометра. Якщо такого приладу немає, перевіряють завантаження шляхом переходу на вищу передачу: нормальна робота двигуна на вищій передачі свідчить про те, що до цього він був недовантажений. Тому треба збільшити кількість машин в агрегаті, щоб досягти потрібних показників. У разі перевантаження двигуна кількість машин відповідно зменшують або переходять на нижчу передачу, якщо швидкість руху на ній агротехнічно допустима.

         У разі використання досвідного способу витрачається багато часу на експерименти. Тому вигідніше попередньо визначити кількість машин в агрегаті розрахунковим методом, а потім, після перевірки агрегату в роботі, внести уточнення.

         Розрахунковий спосіб визначення кількості машин в агрегаті, що враховує конкретні умови, найбільш точний. За готових графіків, що відображають специфіку роботи, можливий графічний розрахунок агрегату, коли дані про кількість машин, передачу, швидкість руху, витрату палива, а інколи і змінну продуктивність, беруть із графіка.

         Якщо тяговий опір агрегату визначають розрахунковим методом, а інші дані про склад агрегату беруть з графіка, то це вже графоаналітичний спосіб розрахування агрегату. Визначення складу агрегату лише за допомогою розрахування характерне для аналітичного методу.

         Порядок аналітичного розрахування складу машинно-тракторного агрегату проводять у такій послідовності:

- Визначають агротехнічні вимоги до виконання конкретної технологічної операції.

- Визначають агротехнічно допустимі швидкості руху агрегату під час виконання конкретної технологічної операції.

- Вибирають тип і марку трактора.

- Вибирають передачі трактора, які забезпечують швидкості руху в агротехнічно допустимому діапазоні швидкостей.

- Визначають тягове зусилля трактора на вибраних передачах і для заданих ґрунтових умов роботи агрегату.

- Вибирають марку сільськогосподарської машини; визначають тяговий опір однієї машини; визначають кількість машин в агрегаті.

- За кількістю робочих машин визначають марку зчіпки.

- Розраховують тяговий опір агрегату.

- Визначають коефіцієнт використання тягового зусилля трактора, на вибраних передачах. Вибирають ту передачу, на якій коефіцієнт тягового зусилля знаходиться в допустимих межах або наближається до них.

         Заходи безпеки під час роботи трактора.

          Присутність у кабіні пасажира під час роботи трактора категорично забороняється.

          Перед початком роботи слід ретельно оглянути трактор, сільськогосподарські машини або знаряддя. Тільки переконавшись у їхній повній справності, починати роботу.

          Перед пуском дизеля переконатися в тому, що важіль перемикання діапазонів коробки передач і рукоятки управління гідророзподільника знаходяться в нейтральному положенні, ВВП вимкнений а трактор загальмований стоянковим гальмом. Контрольні лампи заряду і тиску оливи світяться.

          Перед рушанням з місця переконатися, що шлях вільний і між трактором і сільськогосподарською машиною немає людей. Про початок руху слід попередити працюючих сигналом на причіпний машині.

          Під час руху трактора заборонено сходити з трактора і сідати на нього. Перед тим, як зійти з трактора, обов'язково встановити важіль перемикання діапазонів в нейтральне положення і загальмувати трактор стоянковим гальмом.

          У разі роботи трактора в агрегаті з різними за призначенням машинами і знаряддями слід дотримуватися правил безпеки, викладених в настанові з експлуатації цих машин і знарядь.

          Якщо на сільськогосподарській машині не обладнане робоче місце, то перебувати на ній допоміжному працівнику під час роботи тракторного агрегату заборонено. Під час переїздів заборонено знаходитися допоміжним працівникам на сільськогосподарській машині. Також забороняється проїзд людей на причепах і напівпричепах.

          Не докладати великих зусиль під час користування важелями перемикання передач, діапазонів і реверса.

          Карданні вали, що передають обертання від ВВП трактора на робочі органи агрегату, слід огороджувати кожухами.

          Під час короткочасних зупинок для огляду агрегату, що працює з використанням ВВП, слід вимкнути муфту ВВП, а важелі управління урухомленням ВВП встановити в нейтральне положення.

          Для запобігання поломкам хвостовика ВВП після від'єднання причіпної або начіпної сільськогосподарської машини, що працює від ВВП, карданний вал слід зняти, а хвостовик ВВП закрити захисним ковпаком.

          Заборонено очищати, змащувати, ремонтувати і регулювати машини під час руху трактора, з ввімкненим ВВП і працюючим дизелем.

          Всі причепи до трактора повинні мати жорсткі зчіпки, що не дозволяють причіпним сільськогосподарським знаряддям або вантажним візкам набігати на трактор.

          Під час навішування знарядь або машин, регулювання навісних пристроїв, а також перестановки упору на штоку гідроциліндра (переднього навісного пристрою) заборонено перебувати між поздовжніми тягами.

          Не можна залишати навісне знаряддя в піднятому положенні у разі тривалої зупинки трактора без механічної фіксації навісного пристрою в транспортному положенні.

          Заборонено перебувати під трактором у разі працюючого дизеля. Усунення несправностей трактора виконуйте тільки за непрацюючого дизеля з опущеними навісними машинами або знаряддями і ввімкненого стоянкового гальма.

         Забороняється збільшувати швидкість трактора вище 16 км/год під час його експлуатації на здвоєних колесах.

         Проїзд через залізничні колії дозволяється тільки у встановлених місцях на нижчих передачах, без перемикання діапазонів коробки передач з гідромуфтами і передач і діапазонів механічної коробки передач, сільськогосподарські машини знаходяться в транспортному положенні.

04.03.2025р.

Тема № 11. Основи раціонального використання  машин.

Урок № 46. Вимоги до комплектування машино – тракторних агрегатів Комбайнові та широкозахватні агрегати. Тяговий опір машин та знарядь. види зчіпок.

Працюємо з підручником:

Експлуатація машинно-тракторного парку. Курс лекцій: навчальний посібник / М.О.Демидко, І.І.Мельник, С.М.Бондар; За ред. проф. Демидка М.О. — Ніжин: АСПЕКТ – Поліграф, 2005, — 124с. стор. 16-17.

http://moodle.nati.org.ua/pluginfile.php/296/mod_resource/content/0/operation_of_the_machine_and_tractor.pdf

https://evgivanov.github.io/expl_html_book/book/part1/tema1-1.html

https://evgivanov.github.io/expl_html_book/book/part1/tema1-6.html

Опрацювати матеріал:

1. Основи правильного комплектування агрегатів.

2. Агротехнічні вимоги до комплектування агрегатів.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Що необхідно враховувати при визначити оптимальні параметри агрегату.

2. Як можна провести розрахунок машинно-тракторного агрегату.

3. Опишіть вимоги до комплектування широкозахватних машинно-тракторних агрегатів.

4. Які МТА більш поширені.

5. Що називають коефіцієнтом тягового зусилля трактора..

6. Чому повинен дорівнювати коефіцієнт тягового зусилля трактора.

7. Опишіть спеціальні та універсальні зчіпки.

         Основи правильного комплектування агрегатів. У відповідності з агротехнічними вимогами до конкретної операції та умовами роботи перш за все необхідно обґрунтувати марку трактора та робочих машин.

         Агровимогами ставиться завдання, що треба зробити при виконанні даної операції, а комплектуванням вирішується, як досягти мети, щоб задовольнити вимоги. Правильно скомплектований агрегат повинен забезпечувати якісне виконання роботи і високі експлуатаційні показники (максимальну продуктивність, мінімальні питомі витрати часу, палива та коштів).

         При комплектуванні агрегатів необхідно враховувати конкретні умови (рельєф, розмір та конфігурацію поля, наявність на полях штучних перешкод), які можуть обмежувати ефективне використання широкозахватних агрегатів. Дуже важливим при комплектуванні агрегату є правильний вибір трактора і робочої машини, з урахуванням умов виконання роботи.

         Наприклад, на оранці найбільш ефективні потужні трактори, але на менших площах та коротких гонах їх можливості не реалізуються. При комплектуванні агрегатів для догляду за просапними культурами необхідно узгоджувати їх по ширині захвату (рядності) з сівалками. Необхідно також враховувати прохідність агрегатів у міжряддях, технологічній колії та наявність необхідного дорожнього просвіту. Якщо посів проводиться 12-рядною сівалкою, то культиватор для обробітку також повинен бути 12- або 6-рядним, а не 18 чи 24 рядним. Рядність також повинна погоджуватись і зі збиральними машинами для просапних культур (бурякозбиральні, картоплезбиральні, кукурудзозбиральні тощо).

         Для визначення оптимальних параметрів агрегату необхідно мати дані по тягових зусиллях та робочих швидкостях трактора на усіх передачах, а по робочій машині ширину захвату та питомий опір на даній операції. У випадках, коли передбачається наявність зчіпки, необхідно знати її робочий опір.

         У процесі розрахунків по агрегатуванню визначається оптимальна кількість робочих машин чи корпусів плуга, або оптимальна робоча швидкість при відомій ширині захвату (в більшості випадків для навісних машин). Основним у розрахунках машинно-тракторних агрегатів є правильна оцінка тягових властивостей трактора й робочих тягових опорів робочих машин відповідно до умов роботи. У довідниках подаються середні значення питомих опорів. В реальних умовах опір періодично змінюється, тому для забезпечення нормальної роботи агрегату треба мати запас сили тяги трактора.

         Розрахунок машинно-тракторного агрегату можна виконати за аналітичним, графічним, за готовими таблицями та за допомогою ЕОМ. Найчастіше агрегати розраховують за аналітичним методом.

         Загальні принципи комплектування машинно-тракторних агрегатів

Машинно-тракторний агрегат — це сукупність трактора і однієї або кількох робочих машин, з'єднаних з трактором без­посередньо або за допомогою зчіпки.

         Залежно від виду з’єднання трактора з робочими машинами розрізняють такі типи агрегатів: причіпний, начіпний, напівначіпний та гідрофікований. У причіпних агрегатах робоча ма­шина з'єднується з трактором в одній точці і має свою ходову частину, на яку передається вся маса машини.

         У начіпному аг­регаті робоча машина приєднується до трактора в трьох точ­ках або за допомогою спеціальної зчіпки; частина маси маши­ни передається на ходову частину трактора, а решта — на ко­леса.

         У напівначіпних агрегатах значна частина маси машини передається на колеса, а решта — на ходову частину трактора. В цих агрегатах робочі машини з'єднуються з трактором спеці­альними начіпками у трьох або двох точках.

         Гідрофіковані агрегати мають причіпні машини, на яких встановлені гідравлічні циліндри для керування робочими ор­ганами машини з кабіни трактора.

         У широкозахватних агрегатах машини агрегатуються за до­помогою зчіпок, обладнаних гідрофікованими пристроями.

         Машинно-тракторні агрегати поділяють на прості і комбіно­вані. 

         Прості агрегати складаються з однакових машин, комбіновані — з різних машин.

         Комбіновані агрегати більш по­ширені, бо можуть одночасно виконувати кілька операцій, ско­рочують строки виконання робіт, зменшують затрати праці і сприяють економії пального. Так ґрунтообробний розпушувально-вирівнювальний агрегат РВК-3 з шириною захвату 3 м за один прохід виконує такі операції: розпушує ґрунт на глибину 15 см, руйнує грудки у цьому шарі, вирівнює мікрорельєф, про­водить передпосівне коткування. Застосування цього агрегату на передпосівній обробці ґрунту у розсадниках або при вирощу­ванні сільськогосподарських культур дає змогу у 1,55 рази зни­зити трудові затрати на одиницю роботи, у 1,54 рази збільши­ти продуктивність праці, на 19,37 % знизити прямі витрати.

         При складанні тракторних агрегатів треба виходити з агро­технічних вимог щодо виконання робіт, забезпечувати раціо­нальне використання потужності та тягового зусилля трактора при найвищій продуктивності та економічності, передбачити необхідні прохідність та маневреність, створювати умови для

подальшої роботи інших машинно-тракторних агрегатів, забез­печувати зручність та безпечність роботи для обслуговуючого персоналу.

         При складанні машинно-тракторного агрегату машину (за­лежно від ії конструкції та умов роботи) з'єднують одним з та­ких способів: навішуванням на трактор або самохідне шасі, навішуванням на трактор і напівначіпну зчіпку, причіпом до трактора або причіпом до зчіпки. Основні схеми розташування начіпних машин в агрегатах: задня навіска; навіска машин або окремих робочих органів поміж передніми і задніми колесами самохідного шасі; передня навіска;  бічна навіска; задня і дві бічні навіски із зас­тосуванням напівначіпної зчіпки; передня і дві бічні навіски

         При комплектуванні машинно-тракторних агрегатів для здобуття найвищого коефіцієнта використання тягового зусилля трактор агрегатують з двома і більше машинами. При цьому робочі машини (плуги, культиватори, лісосадильні машини та ін.) приєднують до трактора за допомогою зчіпок. Розрізняють зчіпки спеціальні та універсальні. Спеціальні зчіпки використовують тільки для агрегатування певних машин (наприклад, плугів, коса­рок). Прикладом спеціальної є зчіпка СП-2,5М, призначена для агрегатування двох плугів з трактором класу 6,0. Найбільша ширина захвату такого агрегату — 3,5 м. Маса зчіпки становить 128 кг.

         За допомогою універсальної зчіпки агрегатують різні маши­ни при створенні полезахисних лісових смуг, у великих роз­садниках та при вирощуванні сільськогосподарських культур. Вони бувають причіпними, начіпними та напівначіпними. У при­чіпних вся маса зчіпки передається на колеса, тому при розра­хунку тракторних агрегатів треба враховувати додатковий тя­говий опір на перекочування зчіпки. Начіпну зчіпку повністю встановлюють на тракторі. Напівначіпна зчіпка на кінцях брусів має по одному колесу, на які передається частина маси зчіпки і навішених машин.

         Для агрегатування борін, причіпних культиваторів, сівалок найчастіше застосовують причіпну зчіпку С-11У. Ця зчіпка призначена для роботи з тракторами класу 3,0. Во­на складається з рами з причепом у передній частині та трьох брусів. Фронт зчіпки становить 10,8 м, найбільша ширина за­хвату агрегату — 14,4 м; маса зчіпки — 780 кг.

         Напівначіпну зчіпку СН-35М використовують для складання широкозахватних агрегатів з начіпних культива­торів, борін та інших машин з шириною захвату до 2,8 м та тракторів класів 1,4 та 2,0. До основних частин зчіпки нале­жать два несучих бруси, два механізми навішування, два опірних колеса, дві передні розтяжки, горизонтальна рама (по­яс) та дві задні розтяжки. На кожному з несучих брусів вста­новлена каретка з підйомно-начіпним пристроєм, який містить гідроциліндр. За допомогою гідроциліндра начіпна машина, приєднана до несучого бруса, переводиться із робочого поло­ження у транспортне і навпаки. Каретки можна переміщувати і закріплювати на несучих брусах на різній відстані від по­здовжньої осі трактора.

         Машини в агрегаті розміщують ешелонованим способом: дві попереду — по обидва боки трактора на несучих брусах зчіпки, одна позаду трактора — на його начіпній системі. Фронт зчіпки — 5,6 м, найбільша ширина захвату агрегату — 8,4 м; маса зчіпки — 700 кг.

         Застосування начіпних широкозахватних агрегатів, складених за допомогою зчіпки СН-35М, дає значний економічний ефект. Пояснюється це тим, що найбільш повно використовується тяго­ве зусилля трактора, збільшується його зчіпна вага і зменшують­ся витрати пального на одиницю обробленої площі. При цьому підвищується продуктивність агрегату, зменшується кількість обслуговуючого персоналу (агрегатом з трьох машин керує один тракторист). Знижується також вартість машин, оскільки начіпні машини мають меншу металомісткість порівняно з при­чіпними. Агрегати від одного місця роботи до другого транспор­туються на високих швидкостях (до 16 км/год).

         Напівначіпна зчіпка СН-75 для агрегатування лісонасаджувальних та інших машин з тракторами класу 3,0 за будовою близька до зчіпки СН-35М. Фронт зчіпки становить 8 м, а най­більша ширина захвату агрегату — 12 м; маса зчіпки — 1250 кг.

         Трирядний лісосадильний агрегат, складений за допомогою зчіпки СН-75, і агрегат з трьох культиваторів із застосуванням зчіпки СН-35М зображені на рис. 15.10, а, 6.На ньому зобра­жені схеми руху цих агрегатів. Агрегати з причіпними зчіпка­ми застосовують тоді, коли з начіпними машинами не можна максимально використати потужність трактора.

         Начіпна універсальна зчіпка для борін НУБ-4,8 до трак­торів класів 0,9 і 0,6 розміщується позаду трактора. Фронт зчіпки становить 4 м, найбільша ширина захвату агрегату — 4,8 м; маса — 110 кг.

         Раціональність використання тягового зусилля характери­зується відношенням тягового опору до тягового. Це відношення називають коефіцієнтом використання тягового зусилля трактора:

         Для кращого використання тягового зусилля трактора не­обхідно, щоб коефіцієнт був якомога ближче до одиниці. На оранці від­критих площ цей коефіцієнт доводять до 0,95. На лісових ґрунтах, у яких є коріння дерев, окремі дрібні пеньки і камін­ня, під час оранки треба давати дещо більший запас тягового зусилля. З метою підвищення продуктивності і більш повного використання тягового зусилля на окремих ділянках роботи переходять на більш високі швидкості, при яких тягові зусил­ля тракторів зменшуються.

         У стаціонарних агрегатах ступінь завантаження тракторно­го двигуна визначається відношенням потужності, необхідної для приводу робочої машини, до потужності на валу відбору потужності. Коефіцієнт використання потужності двигуна має бути близьким до одиниці.

04.03.2025р.

Тема № 11. Основи раціонального використання  машин.

Урок № 45. Поняття про агрегати та їх  класифікація за  способом проведення сільськогосподарських робіт, складом машин з’єднання із трактором, розміщенням та за  виконаними операціями.

Працюємо з підручником:

https://evgivanov.github.io/expl_html_book/book/part1/tema1-1.html#p4

Опрацювати матеріал:

1. Система машин.

2. Поняття про машинно-тракторний агрегат.

3.  Класифікація агрегатів.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Що відносять до системи машин в сільському господарстві.

2. Як поділяють машини за призначенням.

3. Опишіть вимоги до вирощування картоплі.

4. Дайте визначення видам сільськогосподарських машин.

5. Що називають машинно-тракторним агрегатом.

6. Опишіть класифікацію машинно-тракторних агрегатів.

7. Чим відрізняються прості та складні агрегати.

         Система машин — це сукупність машин, взаємоузгоджених за технологічним процесом, техніко-економічними параметрами і продуктивністю, які забезпечують механізацію виробничих процесів. Таку систему розробляють з урахуванням основних природно-кліматичних зон. Її постійно вдосконалюють, змінюють і доповнюють на основі досягнень науки і техніки.

Система машин побудована за галузевим принципом, тобто для рослинництва, тваринництва, меліорації, лісового господарства і полезахисного лісорозведення.

Машини для рослинництва поділяють на енергетичні, транспорті, технологічні, контрольно-керуючі та кібернетичні. Сільськогосподарські машини є технологічними. Робочі органи сільськогосподарських машин і знарядь, взаємодіючи з оброблювальним матеріалом, виконують технологічні процеси, під час яких змінюються розміри, форма і фізичні властивості цього матеріалу. Тому застосування таких машин сприяє не тільки підвищенню продуктивності праці, а й свідомій дії на ґрунт, рослинні й тваринні організми з метою створення необхідних умов для виконання наступних виробничих процесів. Сільськогосподарські машини бувають мобільні, стаціонарні та пересувні. Їх класифікують за призначенням, принципом дії, способом з’єднання із джерелом енергії та способом її використання.

         Прийнята система індексації (маркування) машин заснована на певних принципах. Індекс складається з літерної і цифрової частин. Перша характеризує призначення, вид і принцип дії машин, а друга — номер моделі або показники за продуктивністю, шириною захвату тощо.

         За призначенням машини поділяють на ґрунтообробні, посівні та садильні, а також такі, які застосовують для: підготовки та внесення добрив, захисту рослин, заготівлі кормів, збирання зернових культур, збирання кукурудзи на зерно, післязбиральної обробки зерна, збирання коренебульбоплодів, збирання прядильних культур, збирання овочевих та плодоовочевих культур, лісівництва та меліоративних землеробних робіт, зрошення.

         За принципом дії машини бувають безперервної або циклічної дії.

         За способом з’єднання з джерелом енергії розрізняють причіпні, начіпні, напівначіпні, монтовані і самохідні машини.

         За способом використання енергії робочим органом з пасивними, активними і комбінованими (активно-пасивними) робочими органами.

         Для кожної групи машин розроблені агротехнічні вимоги щодо якості виконуваних технологічних операцій. І від того, наскільки добре підготовлена машина до роботи, ретельно відрегульована на оптимальний режим роботи і грамотно експлуатується, значною мірою залежать кількість і якість одержуваної продукції.

         Основними засобами механізації технологічних процесів виробництва сільськогосподарської продукції є машинно-тракторні агрегати.

         Машинно-тракторним агрегатом називається сукупність робочих машин-знарядь (сівалки, культиватори тощо) і джерела енергії (трактор, самохідне шасі), призначена для виконання однієї або кількох технологічних операцій одночасно.

         Класифікацію агрегатів за основними ознаками наведено в таблиці. У сільськогосподарському виробництві застосовуються переважно агрегати двох видів: рухомі й стаціонарні.

Таблиця. Класифікація машинно-тракторних агрегатів

Ознака	Тип агрегату	Призначення, пояснення
Призначення	Загального призначення	Виконання орних робіт, боронування, суцільна культивація
	Для спорудження зрошувальних систем і їх використання	Виконання комплексу робіт у зрошуваному землеробстві (південь України)
	Для спорудження осушувальних систем і їх використання	Виконання комплексу робіт в осушуваному землеробстві (Полісся)
	Для внесення органо-мінеральних добрив	Внесення гною, компостів, суперфосфату, калійних добрив, аміачної води тощо
	Для сівби й садіння	Сівба зернових колосових, кукурудзи, льону-довгунця, садіння картоплі, розсади тощо
	Просапні (для боротьби з бур'янами і шкідниками)	Міжрядний обробіток посівів кукурудзи, цукрових буряків, соняшнику
	Збиральні	Збирання цукрових буряків, зернових культур, картоплі, льону, конопель тощо
	Переробні (первинна обробка й переробка)	Обробка зерна колосових культур, льону-довгунця тощо
	Вантажно-розвантажувальні	Вантаження зерна, цукрових буряків, кукурудзи
	Транспортні	Перевезення сільськогосподарських вантажів (зерно, добрива, будівельні матеріали тощо)
Кількість одночасно виконуваних операцій	Прості	Виконання однієї операції (оранка, сівба)
	Комплексні	Виконання кількох технологічних операцій (внесення добрив + оранка; внесення добрив + культивація)
Характер виконання операцій	Рухомі	Для виконання операцій агрегати пересуваються по полю (відносно об'єкта)
	Стаціонарні	Для виконання операцій агрегати залишаються на місці
	Стаціонарно-пересувні	Для виконання операцій агрегат після стаціонарної роботи частково пересувається (молотьба льону-довгунця молотаркою МЛ-2,8П)
Спосіб з’єднання з джерелом енергії	Причіпні	Виконання різних операцій
	Начіпні	Те саме
	Напівначіпні	Те саме
	Самохідні	Здебільшого для збирання зернових
Характер використання енергії	Тягові	Потужність джерела енергії використовується тільки на тягу сільськогосподарських машин (орні агрегати)
	Тягово-привідні	Потужність використовується одночасно на тягу й на приведення в дію робочих органів від ВВП (збиральні агрегати)
	Привідні	Потужність використовується тільки на приведення в дію робочих органів машини (стаціонарні агрегати)
Розташування машин відносно джерела енергії (трактора, самохідного шасі)	Симетричні	Вісь джерела енергії проходить через вісь симетрії сільськогосподарської машини
	Асиметричні	Вісь джерела енергії не проходить через вісь симетрії сільськогосподарської машини

 

 

         Відповідно до виконуваних технологічних процесів агрегати можна поділити на такі групи: ґрунтообробні, посівні й садильні, агрегати для догляду за рослинами, збиральні, агрегати для меліоративних робіт, для полезахисних заходів та агрегати для виконання транспортних робіт. Крім того, агрегати поділяються на дрібніші групи відповідно до виконуваних операцій: для оранки, культивації, сівби, збирання зернових культур тощо.

         Залежно від типу приєднання сільськогосподарських машин-знарядь до машини-двигуна розрізняють причіпні, напівначіпні, начіпні й самохідні агрегати.

         Причіпним називається агрегат, машина-знаряддя якого має власну ходову частину, що повністю сприймає масу цієї машини.

         Напівначіпний — це агрегат, у якого частину маси робочої машини сприймає трактор, а решта маси припадає на ходовий апарат самої машини.

         Начіпним називається агрегат, у якого машина-знаряддя навішена на трактор, тобто в транспортному положенні агрегату масу машини повністю сприймає трактор.

         Самохідним називається агрегат, двигун і передавальний механізм якого встановлені на шасі робочої машини. Такий агрегат виконує певні технологічні процеси або операції.

         Залежно від складу машин агрегати поділяють на прості й комплексні. Агрегат, який виконує тільки одну операцію (оранку, культивацію, боронування тощо), називається простим (К-701 + ПТК-9-35). Комплексним називається агрегат, призначений для виконання різнорідних операцій, послідовних за своїм характером (збирання з одночасним лущенням, культивація з одночасним боронуванням і сівбою).

         Агрегати, в яких машини-знаряддя розташовані симетрично відносно осі симетрії, називаються симетричними (наприклад, агрегат, що складається з трактора МТЗ-80 і сівалки СУПН-8). Якщо машини в агрегаті розташовані несиметрично, він називається несиметричним (силосозбиральний агрегат, що складається з трактора Т-150К і комбайна КСС-2,6).

04.03.2025р.

Тема № 10. Організація проведення механізованих робіт.

Урок № 44. Організаційно-економічні основи планування та раціонального   використання  техніки. Вимоги безпеки праці.

Працюємо з підручником:

(ОВ – VIII) - Організація виробництва та планування діяльності підприємств: конспект лекцій для здобувачів вищої ступення «Бакалавр» спеціальності 051«Економічна» / В.С. Кушнірук. – Миколаїв : МНАУ, 2020. – 133 с. (ОВ – VIII) стор. 77-84.

https://dspace.mnau.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/7142/1/Orhanizatsiia%20vyrobnytstva%20ta%20planuvannia%20diialnosti%20pidpryiemstv.pdf

Опрацювати матеріал:

1. Основне завдання сільського господарства.

2. Ефективність аграрного сектору економіки.

3. Проблема технічного забезпечення виробництва продукції.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Яке основне завдання сільського господарства .

2. Від чого залежить ефективність аграрного сектору економіки.

3. Опишіть проблема технічного забезпечення виробництва СГ продукції.

4. За рахунок чого досягається зниження затрат праці в сільськогосподарському виробництві.

5. Опишіть шлях зменшення експлуатаційних витрат в сільськогосподарському виробництві.

         Основне завдання сільського господарства полягає в тому, щоб забезпечити подальше зростання та стабільність аграрного виробництва, підвищувати ефективність землеробства і тваринництва для повнішого задоволення потреб населення в харчових продуктах, а промисловості – у сировині, створення державних резервів сільськогосподарської продукції.

         Неодмінною умовою успішної реалізації проблеми забезпечення населення України продовольством є пришвидшене переведення сільськогосподарського виробництва на індустріальну основу, широке впровадження нових моделей сільськогосподарської техніки та обладнання – тракторів, машин, агрегатів тощо.

         Підвищення ефективності аграрного сектору економіки України неможливе без сучасного матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських виробників усіх форм, що, своєю чергою, впливає на динаміку соціально-економічного розвитку держави загалом та окремих регіонів зокрема.

         Комплексна механізація аграрного виробництва – це система організації та ведення виробничих процесів, за яких усі технологічні операції (вирощування сільськогосподарських культур, збирання врожаю, його післязбиральну обробку і закладання на зберігання) виконують машини в певній послідовності.

         Залежно від наявності в господарстві засобів інтенсифікації виробництва (насіння, добрив, засобів хімічного захисту рослин, машин, палива тощо) запроваджують екстенсивні, нормальні, інтенсивні й високоінтенсивні технології. Нормальні технології забезпечують реалізацію біологічного потенціалу вирощуваних сортів більш ніж на 50 %, інтенсивні – на 65, високоінтенсивні – на 85 %.

         Ефективне використання нової сільськогосподарської техніки та якісне виконання робіт великою мірою залежать від знань і вмінь механізатора. Який відіграє основну роль у комплектуванні машинно-тракторних агрегатів, виконанні технічних і технологічних регулювань, усуненні технічних несправностей і дотриманні оптимальних режимів роботи машин. Тільки науково обґрунтоване комплектування машинно-тракторних агрегатів відповідно до конкретних умов їх використання та проведення технологічного регулювання є результативним.      Застосування новітніх технологій і використання сучасних машинно-тракторних агрегатів ефективності аграрного сектору економіки         У сільськогосподарському виробництві якість продукції значною мірою залежить від того, як і коли проведено роботи. Якщо їх виконано в найкращі строки і за всіма правилами агротехніки, вплив несприятливих природних чинників значно послаблюється.

         Тільки правильна підготовка агрегатів і своєчасний контроль за виконанням механізованих робіт, особливо їх виконавцем – механізатором, забезпечать високі врожаї за мінімальних затрат праці. Нині вимоги до кваліфікації механізатора постійно підвищуються через упровадження енергоощадних та інтенсивних технологій, застосування нової техніки в різних умовах.     Відповідно до техніки ставляться сучасні вимоги, вимагають нових технічних рішень для задоволення вимог агропромислових формувань різних типів.

         Проблема технічного забезпечення виробництва продукції, рослинництва є надзвичайно актуальною, тому, враховуючи економічний стан сільськогосподарського виробництва, машинобудування, її доцільно вирішувати за такими напрямами:

1. Забезпечення працездатного стану наявної в сільськогосподарському виробництві техніки за рахунок відновлювальних ремонтів з використанням для цього нових вузлів і агрегатів, запасних частин й ремонтних матеріалів.

2. Оновлення машинно-тракторного парку на основі надійної техніки вітчизняного виробництва.

3. Застосування нових організаційних форм використання техніки і її сервісного забезпечення.

4. Здійснення систематичного державного контролю за технічним рівнем сільськогосподарської техніки, що пропонують на ринку "України, забезпечення захисту прав споживачів.

5. Здійснення протекціоністських заходів на підтримання вітчизняних виробників сільськогосподарської техніки.

6. Пільгове кредитування сільськогосподарських товаровиробників під закупівлю вітчизняної сільськогосподарської техніки.

7. Формування і підтримання науково-технічного інформаційного простору.

8. Організація ефективної системи підготовки і підвищення кваліфікації інженерно-технічних працівників сільськогосподарських підприємств та інших категорій працівників, які використовують цю техніку.

         Технічне переоснащення сільського господарства доцільно робити переважно за рахунок техніки вітчизняного виробництва. Проте, орієнтуючись на підвищений рівень розвитку сільськогосподарського машинобудування в Західній Європі, в Україні почала з'являтись тенденція на закупівлю зарубіжної техніки, яка вже була в експлуатації 3-8 років. Слід звернути увагу, що це є хибним, бо значно ускладнить і збільшить затрати на експлуатацію техніки. Дослідженнями встановлено, що, починаючи з 4 - 5-го року експлуатації техніки західноєвропейських фірм, значно зростають витрати на підтримання її в працездатному стані. По-перше, зростають обсяги ремонтних робіт, по-друге, чим триваліше експлуатується машина від початку її виробництва, тим дорожчі запасні частини для ремонту.

         В основу технічної політики з підвищення рівня механізації необхідно покласти технологічно закінчені комплекси машин для вирощування, збирання та зберігання урожаю сільськогосподарських культур.

         Для забезпечення мінімально можливих експлуатаційних затрат при виробництві продукції рослинництва експлуатаційні параметри машин та рівень забезпечення ними сільськогосподарських підприємств різних типів повинен відповідати обсягам та умовам виробництва продукції. З цією метою виконують дослідження з обґрунтування типорозмірних рядів машин, технологічних комплексів і систем машин для рослинництва, У розробці системи машин для рослинництва мають місце два етапи:

1. Формування перспективних технологій виробництва продукції рослинництва.

2. Вибір перспективних технічних засобів й прогноз шляхів подальшого розвитку конструкцій сільськогосподарської техніки.

         Зниження затрат праці можна досягти за:

- рахунок зменшення кількості обслуговуючих працівників шляхом автоматизації;

- використання начіпних і самохідних машин;

- застосування потужніших тракторів;

- упровадження прогресивних технологічних процесів, що виконують комплекси машин, на високому рівні використання техніки;

- підвищення продуктивності агрегатів;

- впровадження нових форм технічного обслуговування агрегатів;

- підвищення культури землеробства і врожайності культур.

         Основний шлях зменшення експлуатаційних витрат – підвищення змінного, сезонного і річного наробітку агрегату, внаслідок упровадження найбільш прогресивних методів організації праці, раціонального комплектування агрегатів, заміни причіпних машин начіпними, застосування комбінованих агрегатів, використання енергозберігаючих технологій вирощування сільськогосподарських культур, скорочення витрат на паливо, мастильні матеріали, на ремонт машин, підвищення рівня механізованих робіт.

         Факторами, що визначають технічний рівень підприємства, є: склад

знарядь праці за видами виконуваних операцій, потужністю і строком служби;

рівень прогресивності технологічних процесів, їх механізації; ступінь

диференціації операцій технологічного процесу; енерго- і фондоозброєність

праці.

         Технічний рівень виробництва на підприємстві характеризують такі показники: трудомісткість одиниці продукції, продуктивність праці, рівень механізації та автоматизації виробництва, собівартість продукції, рентабельність виробництва. У свою чергу показниками рівня механізації та автоматизації виробництва є: охоплення робітників механізованою працею; частка механізованої праці в загальних затратах живої праці; ступінь механізації виробничих процесів.

         Планування підвищення рівня механізації в галузях господарства, як і його технічного розвитку взагалі, здійснюють під час складання перспективних планів.          У річному плані господарства деталізують і уточнюють ці розробки.

         План технічного розвитку підприємства розробляють за такими етапами:

1. Оцінка технічного, технологічного й організаційного рівня

підприємства.

2. Визначення тенденцій і прогнозів розвитку зазначених рівнів.

3. Визначення можливих рівнів розвитку, тобто меж технічного розвитку підприємства в плановому періоді.

4. Розробка конкретних заходів та техніко-економічна оцінка їх. Формування попереднього (вихідного) варіанта проекту плану технічного розвитку та підвищення ефективності виробництва.

5. Уточнення, погодження і затвердження проекту плану. Вихідною базою для планування технічного розвитку є перспективні плани підприємства. Аграрні підприємства використовують при цьому рекомендації вищих органів АПК і науково-дослідних установ щодо впровадження у виробництво прогресивних технологічних процесів та нових машин. У свою чергу план технічного розвитку господарства є техніко-економічним обґрунтуванням заданих у планах основних показників.

         Планування використання техніки в господарствах певною мірою залежить від його організаційних форм. В одних господарствах окремі тракторні бригади обслуговують кілька рільничих бригад (на Поліссі та Прикарпатті), в інших – створюються тракторно-рільничі бригади (у Лісостепу) або механізовані загони (у Степу). Головною тенденцією розвитку організаційних форм використання техніки є забезпечення самостійності господарювання, бажання мати на землі одного господаря.

         Обґрунтовуючи організаційні форми використання техніки на конкретному аграрному підприємстві, слід, по-перше, оцінити рівень відповідності існуючої форми організації сучасним і перспективним умовам, а, по-друге, розглянути можливі перспективні варіанти. 2. Планування обсягів механізованих робіт, використання техніки і витрат на її експлуатацію

         Обсяги механізованих робіт, що їх виконують машини на тракторній тязі та змонтовані на тракторах, обчислюють в умовних еталонних гектарах. У загальний обсяг тракторних робіт включають польові, стаціонарні, транспортні, навантажувально-розвантажувальні й земляні роботи. Площу збирання самохідними комбайнами в умовні еталонні гектари не перераховують, а обчислюють у фізичних гектарах зібраної площі.

25.02.2025р.

Тема № 10. Організація проведення механізованих робіт.

Урок № 43. Нові форми роботи у сільськогосподарському виробництві - машинно-технологічні станції, механізовані загони.

Працюємо з підручником:

(Р – VI) - Рослинництво: Підручник / О. І. Зінченко, В. Н. Салатенко, М. А. Білоножко; За ред. О. І. Зінченка. — К.: Аграрна освіта, 2001. — 591 с.: іл.  

https://youtu.be/7CvO96H9SVk?si=2ow-xoShdvfdpMAH

https://landlord.ua/news/8-tekhnolohii-iaki-nevdovzi-zminiat-silske-hospodarstvo/

Опрацювати матеріал:

1. Сільськогосподарська техніка.

2. Підходи до сільськогосподарського виробництва.

3. Робота машинних агрегатів.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Яка різниця між минулою та сучасною технікою.

2. Опишіть основні переваги створення МТС.

3. Що називають загонами МТС.

4. У чому полягають переваги енергонасичених тракторів.

5. Опишіть застосування роботів, датчиків, генної інженері

             В Україні ринок техніки формують як вітчизняні заводи-виробники, так і зарубіжні фірми та їхні представники. Це сприяє великій різноманітності машин. На полях України працює понад 20 марок виробництва різних фірм-виробників комбайнів. Відтак, увесь тягар щодо обслуговування машин лягає на власників техніки.

             Задля забезпечення сільськогосподарських підприємств технікою вітчизняного виробництва та зменшення їхньої залежності від імпорту Кабінет Міністрів України ще 1992 року затвердив Національну програму виробництва технологічних комплексів машин і обладнання для сільського господарства, харчової та переробної промисловості. Вона містить 3594 найменувань машин, зокрема енергетичних і транспортних засобів — 450, а машин і обладнання для рослинництва — 1440. До виконання цих завдань залучено 700 підприємств і конструкторських організацій. За перші три роки розроблено та освоєно виробництво 340 найменувань нової техніки. На різних стадіях створення й підготовки виробництва — ще понад 1140 машин.

             Сільське господарство провідних зарубіжних країн відзначається високим рівнем енергозабезпеченості праці та комплексною механізацією всіх технологічних процесів. Так, на 100 га земельних угідь потужність тракторних двигунів становить: США — 200 к.с.; Німеччина — 540; Велика Британія — 178; Франція — 277; Данія — 293; Україна — близько 100 к.с. Кількість комбайнів на 1000 га посівів зернових культур становить: США — 15; Німеччина — 28; Велика Британія — 14; Франція — 16; Данія — 21; Україна — 6.

             Ще одна з форм спільного використання техніки — тимчасові міжгосподарські формування. Їх варто створювати тоді, коли слід сконцентрувати техніку для забезпечення потоковості й безперервності виробничого процесу та додержання всіх вимог агротехніки. Такі тимчасові формування можна організовувати на базі кооперації кількох господарств, включаючи до них машини разом з операторами із тих господарств, де передбачається виконувати роботу.

             Актуальною стає проблема ефективного використання високопродуктивної дорогої та вузькоспеціалізованої техніки. Фахівці переконалися, що використання імпортної техніки дає найбільшу віддачу тоді, коли застосовують повний набір машин для всього технологічного циклу. Провели детальні розрахунки та виробили модель нової виробничої структури, яка дістала назву машинно-технологічна станція (МТС). Одна така станція має обробляти 15–20 тис. га землі.

             Основними перевагами створення МТС є: поповнення та оновлення МТП галузі; підвищення рівня використання техніки вдвічі-втричі під час організації широкомасштабного маневрування й рейдування механізованих загонів, створюваних регіональними МТС; скорочення втрат сільськогосподарської продукції на 15–30% завдяки високій якості збирання врожаю новітньою технікою; зменшення потреб у техніці завдяки високій продуктивності сучасних машин, які вдвічі-втричі перевищують виробіток застарілих технічних засобів, що є в наявності у селянських і фермерських господарствах.

             Загони МТС — це мобільні центри, де можна сконцентрувати технічні засоби та забезпечити належний сервіс. МТС, які були в середині минулого століття, свою історичну місію як центри інтенсивного використання техніки на певному етапі розвитку сільського господарства виконали, а в зарубіжних країнах кооперовані форми експлуатації техніки використовують постійно.

             Робота машинних агрегатів, скомплектованих енергонасиченими тракторами, на підвищених швидкостях призводить до істотних змін чинників, які визначають ефективність та якість їх використання. Із підвищенням швидкості руху та за збереження тягово-зчіпних властивостей збільшується загальний опір сільськогосподарських знарядь. І все ж таки підвищення робочих швидкостей дає змогу виконати встановлений обсяг робіт меншою кількістю агрегатів. Отже, є можливість зменшити загальну потребу в техніці й механізаторах і скоротити термін виконання тих чи інших польових робіт.

             Використання енергонасичених тракторів дає можливість підвищити продуктивність агрегатів не тільки завдяки зростанню робочих швидкостей, а й завдяки збільшенню ширини захвату. Дворазове збільшення продуктивності може бути забезпечене в разі збільшення робочої ширини захвату агрегату вдвічі. При цьому питомий опір ґрунту, а відповідно, й витрата палива та інші експлуатаційні витрати залишаться незмінними.

             Для кращого використання енергонасичених тракторів у складі машинно-технологічних станцій потрібно: мати повну комплектацію сільськогосподарських машин; технічні обслуговування та ремонти проводити тоді, коли трактори найменше завантажені; враховуючи складність конструкції енергонасичених тракторів (насамперед гідравлічна система та електрообладнання), організувати періодичні заняття для підвищення кваліфікації механізаторських кадрів, які працюють на цих тракторах; мати в МТС потрібну кількість запасних частин.

25.02.2025р.

Тема № 10. Організація проведення механізованих робіт.

Урок № 42. Значення високоефективного використання сільськогосподарської техніки. Операційні та технологічні карти. Вимоги безпеки  праці.

Працюємо з підручником:

(Р – VI) - Рослинництво: Підручник / О. І. Зінченко, В. Н. Салатенко, М. А. Білоножко; За ред. О. І. Зінченка. — К.: Аграрна освіта, 2001. — 591 с.: іл.                   Р – VI – сторінки: 582,583.

https://evgivanov.github.io/expl_html_book/book/part3/tema3-1.html

https://lib.dsau.dp.ua/pub/roslinictvo.pdf

Опрацювати матеріал:

1. Використання сільськогосподарської техніки.

2. Операційні та технологічні карти.

3. Вимоги безпеки  праці.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Що називають технологією в сільському господарстві.

2. Опишіть види технології виробництва сільськогосподарських культур.

3. Призначення технологічної карти в сільському господарстві.

4. Дайте визначення  трьох груп показників  технологічної карти.

5. Опишіть  з чого складається операційна технологічна карта.

6. Опишіть вимоги до складання технологічних карт.

7. Опишіть вимоги безпеки праці під час вирощування зернових.

Слово «технологія» в перекладі з грецької (техне – ремесло, логос – наука) означає науку про виробництво. Класичне визначення технології розглядає її як науку про способи переробки сировини і матеріалів у засоби виробництва і предмети споживання. Сьогодні відбувається не тільки технологізація різних сторін виробничої діяльності, але і глибокі перетворення самої технології. Сучасний рівень виробництва вкладає і новий зміст у поняття технології. Тому технологія – це наука про найбільш економічні способи і процеси виробництва сировини, матеріалів і виробів.

Вирощування сільськогосподарських культур у різних природно-кліматичних зонах країни пов’язане з виконанням різних технологічних операцій, здійснених у певній послідовності: весь комплекс механізованих робіт має бути взаємозв’язаним; потрібно, щоб кожна попередня операція підготовляла необхідні умови для проведення наступної.

Послідовність, способи та засоби виконання сільськогосподарських робіт і виробничого процесу загалом називають технологією. Складові технології (техніка, матеріальні засоби, організація) тісно між собою зв’язані. Сільськогосподарські технології визначаються, в першу чергу, специфічними засобами виробництва – ґрунтом, рослинами і тваринами.

Розрізняють технологію вирощування і збирання сільськогосподарської культури; технологію виробництва сільськогосподарської продукції (крім вирощування і збирання, вона охоплює роботи, необхідні для отримання готового продукту); технологію окремих сільськогосподарських робіт.

Додатковий матеріал з цього питання:

Характеристика ресурсоощадних та ґрунтозахисних технологій (нульової (No-till), мінімальної (Mini-till), стрічкової (Strip-till)) вирощування сільськогосподарських культур

Застосовують такі технології виробництва сільськогосподарських культур: інтенсивну, нульову (No-till), мінімальну, ресурсоощадну та ґрунтозахисну.

Зміст цих понять багатогранний. Стисло його можна визначити так: індустріальна технологія – це комплексна механізація і автоматизація сільськогосподарського виробництва під час вирощування і збирання культур на базі удосконалення техніки, досягнень агробіологічної, агрохімічної та інших наук, що забезпечує виконання виробничих процесів з мінімально можливою кількістю операцій і дотриманням стандартів, високої технологічної дисципліни щодо якості і строків їх проведення з урахуванням особливостей зони, конкретних умов кожного господарства і навіть окремої ділянки поля.

Найважливішою умовою успішного впровадження індустріальної технології вирощування культур є не тільки збереження родючості ґрунту, а й її підвищення шляхом забезпечення поживними речовинами орного шару, поліпшення його структури, умов для перебігу мікробіологічних процесів. Таким умовам відповідає так званий «мінімальний» та «нульовий» обробіток ґрунту.

У процесі вирощування культур треба керувати процесами розвитку рослин, створювати для них оптимальні умови. Цього можна досягти у разі застосування так званої інтенсивної технології. Суть її полягає в тому, що під час усього періоду від сівби до збирання біологи, ентомологи, агротехніки та інші фахівці агробіологічної науки спостерігають за рослинами, аналізують і за перших ознак порушення їх розвитку (негативний вплив комах, хвороб або малого вмісту білка) обробляють посіви широкозахватними агрегатами, вносячи потрібні дози комплексних добрив чи гербіцидів.

Мінімальна система обробітку ґрунту посилається на всі системи, де навмисно зменшено обсяг культивації землі. Вона, наприклад, може охоплювати системи глибокого або неглибокого розпушування, або системи сівби після єдиного проходу культиватора. Термін «мінімальний обробіток ґрунту» має на увазі відсутність обертання скиби.

Мінімальна система з глибоким обробітком (10...25 см). Глибока культивація без плуга має перевагу, яка виражається в менших затратах часу і палива. Вона також дає високий уміст органічних матеріалів у поверхневих шарах, створюючи захист від розтріскування, ерозії і пересихання. Мінімальна система з глибоким обробітком особливо корисна на погано структурованих ґрунтах, які потребують регулярного розпушування, й на інших ґрунтах перед сівбою культур, які чутливі до щільності ґрунту, наприклад, гороху або масляничних культур.

Чинники успіху:

1.     пожнивні залишки мають бути добре розподілені;

2.     добра сівозміна зменшує ризик передавання захворювання рослин;

3.     пожнивні залишки мають бути без хвороб і грибкових інфекцій.

Переваги:

1.     поліпшується структура ґрунту;

2.     зменшується ризик ерозії, утворення кірки або замокання, завдяки наявності органічного шару на поверхні;

3.     вирівнює поле, не залишаючи слідів;

4.     потребує менше часу і пального порівняно з оранкою.

Мінімальна система з неглибоким обробітком (2...10 см) – спрямована на знищення бур’янів і самосівів та перемішування пожнивних решток з верхнім шаром ґрунту для прискорення розкладання. Неглибока культивація дає значну економію коштів і часу порівняно з глибокою культивацією.

Через невелику глибину обробітку ця система надає обмежені можливості із корекції щільності ґрунту і вирівнювання поверхні. Якщо на полі є ущільнений шар – не можна використовувати неглибоку культивацію. Також неглибоке загортання пожнивних решток ставить високі вимоги до правильної сівозміни для отримання якісного врожаю.

Один з найбільш сильних аргументів за технологію мінімального обробітку – це можливість для ґрунтів, які були не орані роками, переносити важкі машини без загрози бути пошкодженими або утрамбованими. Кожен прохід машин після оранки веде до глибоких слідів і нових ущільнень. На жаль, чорноземи особливо чутливі до цього ефекту. У довгочасній перспективі основною метою на чорноземних ґрунтах має бути мінімальний обробіток або прямий стерневий посів (нульовий обробіток) упродовж багатьох років.

Прямий посів у стерню (No-till – нульовий обробіток) означає відмову від попереднього обробітку ґрунту взагалі, посів виконують сівалкою прямо в стерню 

У системах прямого посіву насіння розміщують у необроблений ґрунт, прямо на посівне ложе попереднього року з мінімальним вторгненням у сформовану структуру ґрунту. Солома і пожнивні залишки попереднього врожаю залишаються незайманими на поверхні, що створює достатній захист від вітрової і водної ерозії. Але це ставить високі вимоги до сівозміни, придушенню самосіву і структурі ґрунту. Водночас прямий посів являє собою дешевий метод сівби. В областях, де врожайність обмежена кліматичними чинниками такими, як кількість опадів і тривалість вегетативного періоду, прямий посів може бути єдиним способом досягти прибутку, якщо ці фактори обмежують урожайність більше, ніж чинники, які піддають контролю: захворюваність рослин, живлення рослин і бур’янів.

Рис. 1. Прямий посів у стерню.

Прямий посів культивуючими сівалками, такими як Rapid, більше нагадують неглибоку культивацію, ніж дійсно прямий посів, оскільки всю поверхню поля культивує Rapid.

Ресурсоощадна забезпечує, крім збереження такого важливого ресурсу, як праця, зниження матеріалоємності і підвищення енергоекономічності системи машин, яка оновлюється; передбачає оптимізацію затрат мінеральних добрив, зокрема і через збільшення виробництва і застосування високоякісних органічних добрив, зменшення витрат пестицидів унаслідок використання більш ефективних препаратів і економних способів їх застосування; зниження затрат цілого комплексу всіх інших ресурсів, поєднуючи технологічні операції

Виробнича операція – це частина виробничого процесу, технологічний елемент дії на предмет праці, внаслідок чого змінюються властивості, стан, положення або місце розташування предмета праці. Усі різноманітні с.-г. виробничі операції поділяють на три типи 

Технологічні виробничі операції спрямовані на зміну властивостей та стану матеріалу. До них належать усі роботи на обробітку ґрунту (лущення стерні, оранка, культивація, боронування, коткування), сівбі та садінні, догляді за посівами та збиранні врожаю.

Транспортні операції тісно зв’язані з технологічними і призначені для переміщення матеріалів та речовин, перевезення людей і технічних засобів, транспортування врожаю.

Допоміжні операції передують або супроводжують технологічні та транспортні операції. До них належать підготовка до роботи машин і поля.

Будь-яку технологічну операцію чи технологічний процес характеризують якісні, енергетичні і економічні показники.

Якісні показники визначають на основі вимог агротехніки, які обов’язкові для виконання як норми якості технологічних операцій (наприклад, глибина обробітку ґрунту, розміри висіву і загортання насіння, висота зрізування рослин тощо). На кожний агронорматив встановлюють допуски, тобто дозвіл на відхилення в той чи інший бік.

Енергетичні показники характеризують процес затрат механічної енергії на виконання операції.

Економічні показники оцінюють продуктивність, витрати засобів і праці під час здійснення конкретної операції.

Для раціональної організації виробництва окремих видів продукції рослинництва складають технологічні карти вирощування сільськогосподарських культур.

Технологічна карта є найважливішим документом, в якому відображено всю технологію обробітку конкретної культури. Вона визначає порядок проведення операцій та передові прийоми використання машин з урахуванням досягнень науки і передового досвіду.

Карта складається з трьох груп показників:

1.     Агротехнічні: найменування операцій, агротехнічні показники якості, обсяги виконуваних робіт, календарні та робочі терміни виконання.

2.     Експлуатаційні: склад агрегату, витрата палива, кількість обслуговуючого персоналу, потрібної кількість агрегатів.

3.     Техніко-економічні: затрати праці в людино-годинах, прямі експлуатаційні витрати на одиницю і весь обсяг робіт.

Для різних зон рекомендовано типові технологічні карти, які беруть за основу під час розроблення оперативних технологічних карт на поточний рік з урахуванням особливостей господарства (його підрозділів), застосовуваної техніки і даних тривалого прогнозу погодних умов. Технологічні карти є основою для планування роботи агрегатів, перерозподілу наявної техніки за підрозділами господарств, а також для складання заявок на придбання нових машин чи комплексів.

Операційна технологія – це комплекс агротехнічних, технічних, організаційних і економічних правил з високопродуктивного використання МТА, які забезпечують високу якість польових механізованих робіт.

Технологічну операцію і супутні з нею операції треба проводити в суворо встановленому порядку, який дає змогу в конкретних умовах мати найкращий результат. Цей порядок визначає операційна технологія, яка являє собою основний робочий документ, що вміщує перелік необхідних і обов’язкових правил виконання кожної технологічної операції.

Під час розроблення операційної технології треба: вивчити властивості оброблювального матеріалу; визначити початок і тривалість виконання операцій; підібрати машини з рекомендованих і робочі органи до них; встановити нормативи і допуски на них з урахуванням умов експлуатації; вибрати режими роботи і відрегулювати машини на оптимальну якість; підготувати поля і загінки та вибрати найкращий спосіб руху; встановити норми виробітку і витрати палива; розробити методи контролю за виконанням операцій, місце і кількість необхідних вимірювань для визначення якості; вказати основні методи і правила охорони праці та пожежної безпеки; встановити порядок диференціювання оплати праці механізаторів (з урахуванням якості).

 

Форма зведеної операційно-технологічної карти
Вихідна інформація (конкретні умови виконання даної операції)		Агротехнічні вимоги (враховуючи зональні умови)
Перелік окремих карт	Технічні і технологічні вимоги	Наочне (графічне) зображення підготовчих і контрольних операцій
Склад і підготовка агрегату: трактора, машини, зчіпки, складання агрегату в натурі	Колія трактора, тиск у шинах, зусилля і вільний хід рульового колеса, натяг гусениць, положення причепу чи механізованого начіпного пристрою тощо; встановлення і регулювання робочих органів машин, норми висіву, та ін.; приєднання подовжувачів та ін.	Ескізи складних регулювань, приладів і пристроїв, що використовуються для регулювань, схеми розставляння робочих органів тощо
Підготовка поля і загінок: спосіб руху, оптимальна ширина загінки, поворотної смуги тощо	Обґрунтований спосіб руху, коефіцієнт робочих ходів, способи розмітки поля на загінки та ін.	Схеми поля, загінки, способу руху, обробітку поворотних смуг, розрівнювання гребенів і борозен тощо
Забезпечення роботи агрегату в загінці	Вказівки для транспортних, складальних і допоміжних операцій; час заправки сівалок насінням, розвантаження бункерів тощо	Схеми пунктів заправки, транспортні магістралі тощо
Контроль і оцінка якості роботи	Кількість і місце вимірювань, обробки результатів, оцінки якості	Ескізи способів вимірювання окремих показників якості
Охорона праці	Перелік заходів з безпеки праці	Ескіз огороджень, сигналізації, схеми освітлення, розміщення протипожежного обладнання

Вихідною інформацією для розробки операційної технології є умови виконання роботи: розмір полів (довжина гонів), питомий опір ґрунтів, урожайність, соломистість, тип і марки тракторів, машин та ін., а також агротехнічні вимоги і допуски на них

Операційна технологічна карта складається на конкретну операцію і містить:

• умови роботи;
• агротехнічні вимоги;
• склад і підготовку агрегату до роботи;
• підготовку поля, спосіб руху, швидкість руху
• показники організації процесу;
• контроль за якістю

Якщо технологічні карти на вирощування і збирання сільськогосподарських культур відповідають на питання, що необхідно зробити, щоб отримати запланований обсяг продукції за визначених затрат, то конкретні рекомендації, як це зробити, містять операційно-технологічні карти.

Технологічна карта – це документ, в якому планують технологію виробництва, обсяг робіт, засоби виробництва і робочу силу, необхідну для їхнього виконання, а також розмір матеріальних витрат на вирощування тієї чи іншої сільськогосподарської культури на певній площі.

Такі карти складають для кожної культури і за окремими видами незавершеного виробництва. У них слід передбачати раціональні й прогресивні технології для умов конкретного підприємства.

Розроблення технологічної карти починається з визначення операцій, які необхідно виконати для одержання урожаю конкретної культури. Ці операції записують послідовно в календарному порядку. Операції минулого року під врожай конкретної культури також записуються у технологічну карту. Це необхідно в зв’язку з тим, що під час розрахування собівартості продукції враховують також і витрати минулого року під врожай цього року.

Вихідна інформація (конкретні умови виконання даної операції) Агротехнічні вимоги (враховуючи зональні умови) Перелік окремих карт        Технічні і технологічні вимоги. Наочне (графічне) зображення підготовчих і контрольних операцій.

Склад і підготовка агрегату: трактора, машини, зчіпки, складання агрегату в натурі         Колія трактора, тиск у шинах, зусилля і вільний хід рульового колеса, натяг гусениць, положення причепу чи механізованого начіпного пристрою тощо; встановлення і регулювання робочих органів машин, норми висіву, та ін.; приєднання подовжувачів та ін.       Ескізи складних регулювань, приладів і пристроїв, що використовуються для регулювань, схеми розставляння робочих органів тощо.

Підготовка поля і загінок: спосіб руху, оптимальна ширина загінки, поворотної смуги тощо Обґрунтований спосіб руху, коефіцієнт робочих ходів, способи розмітки поля на загінки та ін.    Схеми поля, загінки, способу руху, обробітку поворотних смуг, розрівнювання гребенів і борозен тощо. Забезпечення роботи агрегату в загінці. Вказівки для транспортних, складальних і допоміжних операцій; час заправки сівалок насінням, розвантаження бункерів тощо.       Схеми пунктів заправки, транспортні магістралі тощо. Контроль і оцінка якості роботи    Кількість і місце вимірювань, обробки результатів, оцінки якості      Ескізи способів вимірювання окремих показників якості. Охорона праці     Перелік заходів з безпеки праці. Ескіз огороджень, сигналізації, схеми освітлення, розміщення протипожежного обладнання.

25.02.2025р.

Тема № 10. Організація проведення механізованих робіт.

Урок № 41. Завдання комплексної  механізації та автоматизації виробничих процесів у сільському господарстві. Технологічні  процеси вирощування сільськогосподарських  культур

Працюємо з посібником:

О.В. Барало,  П.Г. Самойленко, С.Є. Гранат,  В.О. Ковальов автоматизація технологічних процесів і системи автоматичного керування сторінки 5 – 9.

https://vukladach.pp.ua/MyWeb/manual/%D0%B5lektroenergetuka/Avtomotuzacia_tehnologihnuh_procesiv_i_sustemu_avtomatuhnogo_keryvanna/1/1.2.htm

Опрацювати матеріал:

1. Комплексна механізація виробничих процесів у сільському господарстві.

2. Комплексної  автоматизації виробничих процесів у сільському господарстві.

3. Технологічні  процеси вирощування сільськогосподарських  культур.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Призначення комплексної механізації у сільському господарстві.

2. Головні принципи формування системи машин і механізмів у сільському господарстві.

3. Призначення комплексної автоматизації у сільському господарстві.

4. Які основні види автоматизації у сільському господарстві.

5. Що розуміють під технологією у сільському господарстві.

6. Які види технологій застосовують у сільському господарстві.

7. Опишіть технологію вирощування сільськогосподарських культур.

         Автоматизація технологічних процесів – це етап комплексної механізації, що характеризується звільненням людини від безпосереднього виконання функцій управління технологічними процесами і передачею цих функцій автоматичним пристроям. При автоматизації технологічних процесів отримання, перетворення, передача і використовування енергії, матеріалів і інформації виконуються автоматично за допомогою спеціальних технічних засобів і систем управління.

Істотними тенденціями сучасного сільськогосподарського виробництва є, з одного боку, постійне зростання його  масштабів, підвищення кількості і якості сільськогосподарських продуктів, з іншого – прогресуючий дефіцит робочої сили, непопулярність монотонної і важкої фізичної ручної праці в рільництві і тваринництві. Найважливішим, а часто і єдиним засобом вирішення протиріч між ними є комплексна механізація і автоматизація виробництва.

         Механізовані засоби в значній мірі визначають ефективність агротехнологій шляхом виробництва комплексних систем машин, у яких засоби механізації окремих виробничих етапів чітко погоджені. Комплексна механізація у землеробстві пропонує послідовне використання системи машин, механізмів, які дозволяють повністю замінити ручну працю машинами і забезпечують безперервну роботу. Система машин включає механізми, за допомогою яких проводять всі основні і додаткові процеси агротехнологій. Тому головний напрям вдосконалення матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва на сучасному етапі включає перехід до комплексного виробництва для сільськогосподарських підприємств, машин і знарядь для запровадження агротехнологій.

         Головні принципи формування системи машин і механізмів для комплексної механізації вирощування культур базуються на основі:

-технологічних вимог для виконання робіт у найбільш

сприятливі і короткі строки;

- врахування розмірів і конфігурації полів;

- наявності і стану доріг;

- розміщення машинних дворів;

- організації і кваліфікації кадрів у кожному конкретному підприємстві;

- окупності техніки, яка є важливим критерієм вибору машин.

         Головним завданням механізації сільськогосподарського виробництва є забезпечення механізованого виконання всіх технологічних операцій з дотриманням вимог технологій в оптимальні агротехнічні строки з мінімально можливими затратами праці, матеріально-технічних та енергетичних ресурсів. Для розв'язання цієї проблеми в кожному сільськогосподарському підприємстві необхідно забезпечити оптимальне співвідношення між обсягами робіт і рівнем їх технічного й енергетичного забезпечення, який включає машинно-тракторний парк, ремонтно-обслуговуючу базу, трудові та енергетичні ресурси.

         Автоматизація технологічних процесів – це етап комплексної механізації, що характеризується звільненням людини від безпосереднього виконання функцій управління технологічними процесами і передачею цих функцій автоматичним пристроям. При автоматизації технологічних процесів отримання, перетворення, передача і використовування енергії, матеріалів і інформації виконуються автоматично за допомогою спеціальних технічних засобів і систем управління.

         Залежно від функцій, які виконуються спеціальними автоматичними пристроями, розрізняють наступні основні види автоматизації:

- автоматичний контроль;

- автоматичний захист;

- автоматичне і дистанційне керування;

- телемеханічне керування.

         Під технологією розуміють сукупність способів і засобів здійснення конкретного виробничого процесу. Інколи вважають, що складовою цього процесу є техніка, технологія і організація. Сільськогосподарську технологію, крім всього іншого, визначають специфічні засоби виробництва - земля, рослини і тварини.

         Щодо сільського господарства можна виділити такі категорії (технологія сільськогосподарського виробництва, технологія рослинництва, технологія тваринництва, технологія вирощування сільськогосподарських культур та ін.):

1. Технологія сільськогосподарського виробництва — це сукупність способів, закономірностей, засобів, послідовності і якості виконання робіт у галузі з метою отримання сільськогосподарської продукції.

2. Технологія рослинництва — це сукупність способів, закономірностей, засобів, послідовності та якості виконання робіт у даній галузі з метою отримання рослинної продукції.

3. Технологія вирощування сільськогосподарських культур вимагає певної послідовності робіт по вирощуванню, збиранню та післязбиральній обробці сільськогосподарських культур, агротехнічні вимоги до виконання робіт, перелік технічних засобів, техніко-економічні показники. Для послідовності виконання технологічних операцій складається спеціальна технологічна карта встановленої форми. Практика сільськогосподарського виробництва має декілька видів технологій вирощування сільськогосподарських культур.

         На виробництві зустрічаються такі назви:

ручна (немеханізована); механізована;  традиційна (звичайна); прогресивна; перспективна; індустріальна (промислова); інтенсивна; ресурсо- та енергозберігаюча; біотехнологія.

         Ручні (немеханізовані) технології не мають широкого застосування у сільськогосподарському виробництві. При вирощуванні більшості культур вони витіснені механізованими.

         Звичайна (традиційна) - це та технологія, яка склалась у сільськогосподарському підприємстві на відповідному етапі його матеріально-технічної бази. На відміну від неї прогресивна технологія вимагає інноваційні досягнення науки і практики, які рекомендовані для впровадження. На основі звичайної та прогресивної технологій науковими установами та виробничниками формується перспективна технологія, яка буде реалізована в майбутньому.

         Технологія вирощування сільськогосподарських культур

Механізована

Ручна (немеханізована)

Прогресивна

Традиційна (звичайна)

Перспективна

Інтенсивна

Біотехнологія

Ресурсо- та енергозберігаюча

Індустріальна (промислова)

         Для отримання стійких врожаїв високої якості важливо виконати три умови:

- враховувати у повному обсязі можливості конкретного ґрунтово-кліматичного району, поля, сорту;

- послідовно нарощувати родючість ґрунту;

- обов'язково враховувати біологію та потреби рослин.

         Ці вимоги можна задовольнити лише при високій інтенсифікації виробництва. Інтенсивна технологія (від латинського intensio - напруженість) означає збільшення напруженості, тобто концентрації факторів інтенсифікації - добрив, пестицидів, регуляторів росту, меліорантів, технічних засобів та інших ресурсів при поліпшених агротехнічних умовах, що забезпечують високу окупність врожаю.

         В основі інтенсивної технології є рослина з її біологічними особливостями і потребами в процесі росту і розвитку. Другою складовою інтенсивної технології є орієнтація на використання всіх особливостей кожної ділянки землі.

Інтенсивна технологія базується на всіх складових індустріальної технології з більш високим ступенем використання матеріально-технічної бази для оптимізації умов вирощування на всіх етапах розвитку рослин.

         Методологічна основа інтенсивної технології полягає в тому, що має послідовний комплексний і системний підходи.

         Всі фактори інтенсифікації застосовуються у їх взаємодії, а ефективність вирощування сільськогосподарських культур базується на дотриманні наступних теоретичних принципів:

- постійне поліпшення родючості ґрунту;

використання біологічних особливостей районованих високоврожайних сортів (гібридів) інтенсивного типу;

- використання комплексу біологічних, агротехнічних і агрохімічних засобів управління формуванням врожаю та інтегрованого захисту рослин від шкідників, хвороб та бур'янів;

- комплектування оптимального складу машинно-тракторного парку при умові ефективного його використання;

- висока кваліфікація кадрів;

- обов'язкове дотримання технологічної дисципліни.

         Суть інтенсивної технології полягає в обов'язковому виконанні наступних технологічних елементів:

- хімічна меліорація ґрунтів;

- розміщення посівів на кращих попередниках у сівозміні;

- запровадження високоврожайних інтенсивних сортів, стійких до вилягання;

- високе забезпечення рослин елементами мінерального живлення з урахуванням їх вмісту у ґрунті;

- дробне внесення азотних добрив у період вегетації за даними ґрунтової і рослинної діагностики;

- регулювання росту рослин ретардантами;

- застосування інтегрованої системи захисту рослин від хвороб, шкідників і -- бур'янів шляхом регулювання їх чисельності;

- своєчасне і якісне виконання всіх технологічних заходів, направлених на захист ґрунтів від ерозії, накопичення вологи, створення сприятливих умов росту і розвитку культур.

         Всі ці заходи повинні проводитись з метою максимальної окупності заходів, що запроваджені в агротехнологіях.

18.02.2025р.

Тема № 9.  Технології вирощування та збирання сільськогосподарських культур.

Урок № 40. Агротехніка вирощування баштанних культур, картоплі, цукрових буряків. Застосування гербіцидів.  Вимоги безпеки праці.

Працюємо з підручником:

(Р – VI) - Рослинництво: Підручник / О. І. Зінченко, В. Н. Салатенко, М. А. Білоножко; За ред. О. І. Зінченка. — К.: Аграрна освіта, 2001. — 591 с.: іл.                   Р – VI – сторінки: Цукрові буряки 338-356; Картопля 546-565; Баштанні культури 567-576.

https://lib.dsau.dp.ua/pub/roslinictvo.pdf

Опрацювати матеріал:

1. Цукрові буряки.

2. Картопля.

3. Баштанні культури.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. До яких культур відносяться цукрові буряки, картопля та баштанні.

2. Опишіть вимоги до вирощування цукрових буряків.

3. Опишіть вимоги до вирощування картоплі.

4. Дайте визначення (назва, застосування) баштанним культурам.

5. Опишіть вимоги до вирощування кавунів.

6. Опишіть вимоги до вирощування динь.

7. Опишіть вимоги до вирощування гарбузів.

8. Чим характерні кабачки?

         Баштанні культури (кавуни, гарбузи і дині) належать до родини гарбузових і за морфологічними ознаками дуже подібні між собою. Їх вирощують для одержання соковитих плодів з високими смаковими якостями. Плоди баштанних, особливо кавунів і динь, містять багато цукру (6 – 13 % і більше), вітаміни В1, В3, С, РР та ін. У кавунах багато солей заліза й фолієвої кислоти. Крім використання у свіжому вигляді, вони є сировиною для переробної промисловості: виготовлення кавунового меду (нардек), повидла, пастили, для соління.

         Диню використовують переважно у свіжому вигляді. За різними рецептами з м’якоті дині виготовляють цукати, варення, мед (бекмез), компоти, муси, а також сушать і в’ялять плоди.

         Гарбузи з жовтою і оранжевою м’якоттю багаті на солі фосфору і каротин, містять багато фітонцидів. Плоди гарбузів використовують для приготування їжі, соління, маринування, а також виготовлення цукатів, меду та інших продуктів. Олія з насіння гарбузів за смаком нагадує прованську, її широко використовують для харчування в західних областях України.

         Баштанні культури мають велике лікувальне значення. Вони містять найважливіші фізіологічно активні речовини, які беруть участь у важливих функціях організму, в регулюванні процесів білкового та жирового обміну. Вживання плодів баштанних поліпшує роботу серця, печінки, шлунку, нирок, легень, підвищує загальний життєвий тонус організму. Наприклад, фолієва кислота, яка міститься в плодах кавуна і дині, справляє антисклеротичну й кровотворну дії. Плоди кавунів з підвищеним вмістом пектинових речовин мають високі радіопротекторні властивості, здатні виводити з організму радіонукліди, важкі метали та інші токсичні речовини.

         Кормові гарбузи й кавуни мають високі кормові якості: 100 кг кормових кавунів відповідають 9,3, а кормових гарбузів — 10,2 корм. од. і містять відповідно 4,0 і 7,0 кг перетравного протеїну. Дозрілі плоди кормових баштанних можна довго зберігати у свіжому вигляді. Вони є цінним молокогінним кормом.

         Плоди баштанних культур широко використовують для силосування разом із стеблами кукурудзи, для приготування комбінованого силосу, поліпшення смаку грубих кормів.

      Баштанні культури мають велике агротехнічне значення, оскільки сприяють очищенню полів від бур’янів і є цінним попередником для озимих і ярих культур.

         Основним районом товарного баштанництва стала південно-східна зона України, особливо нинішня територія Херсонської області, де ґрунтово-кліматичні умови найбільш сприятливі для вирощування баштанних культур. Товарне баштанництво розвивається в Херсонській, Миколаївській, Запорізькій, Донецькій, Одеській областях та в АР Крим.

          Кавун. Морфобіологічні та екологічні особливості. Рід Citrullus об’єднує п’ять видів, з яких в Україні вирощують два: столовий (C. Edulis Pang.) і кормовий, або цукатний (C. colocinthoides Pаng.).

         Корінь столового кавуна стрижневий, дуже розгалужений, проникає в ґрунт на глибину 3 – 5 м і розростається в діаметрі до 7 м. Стебло сланке, являє собою довгу огудину (2 – 5 м) з 5 – 10 батогами, що опушені жорсткими волосками. Листки дуже розсічені на перистонадрізані частки, опушені. Квітки з п’ятьма пелюстками, роздільностатеві, жовті. Жіночі квітки більші за чоловічі, запилюються перехресно комахами. Плід — багатонасінна несправжня ягода на довгій плодоніжці, за формою куляста, овальна або довгаста (рис. 1) біло-зеленувата або темно-зелена, нерідко з мармуровим малюнком. Кора плода завтовшки від 0,5 до 2 см. М’якоть різна за консистенцією, карміново-червона, рожева, рідше біла або жовта, солодка чи малосолодка на смак. Насіння кавуна плоске, яйцеподібне, з рубчиком по краю і твердою шкіркою, 0,5 – 2 см завдовжки. Воно буває білим, жовтим, сірим, червоним, брунатним і чорним, часто з плямистим малюнком. Маса 1000 насінин 60 – 150 г.

         Кормовий кавун за зовнішніми ознаками дещо відрізняється від столового. Коренева система його могутніша, ніж у столового, листки з більшими, але короткими частками. Квітки великі з блідожовтим вінчиком, чоловічі розміщені на довгих квітконіжках, жіночі — на вкорочених. Плоди різні за формою — кулясті або овально-довгасті, зелені або світло-зелені з темними смужками мармурового малюнка. М’якоть плода блідо-зелена, містить від 1,2 до 2,6 % цукру. Маса плода від 10 – 15 до 25 – 30 кг і більше. Насіння не має рубчика, маса 1000 насінин 120 – 130 г і більше.

         Столові й кормові кавуни легко перезапилюються, утворюючи міжвидові гібриди. Тому при розміщенні насінних ділянок треба дотримуватись просторової ізоляції не менше 2 км.

    Кавун столовий — теплолюбна, жаровитривала, дуже посухостійка рослина. Висока посухостійкість кавунів пояснюється добре розвиненою кореневою системою, наявністю на листках і стеблах товстого шару кутикули. Крім основних коренів у кавунів при достатньому зволоженні верхніх шарів ґрунту з вузлів огудини розвиваються додаткові корені, які відіграють значну роль у забезпеченні рослин вологою та поживними речовинами.

        Насіння кавунів починає проростати при температурі 12 – 14 °С. Сходи за сприятливих умов з’являються через 8 – 10 днів після висівання. Заморозки мінус 1 °С згубно діють на них. Сприятлива температура для росту стебла й листя 20 – 22 °С, для розвитку плодів 25 – 30 °С. Через 30 – 40 днів після висівання починається інтенсивний ріст батогів. Цвітіння середньостиглих сортів настає через 40 – 50 днів після появи сходів, а ще через такий самий період після цвітіння починається дозрівання плодів. Біологічною особливістю кавунів є велика розтягнутість періоду зав’язування, формування і дозрівання плодів (40 – 60 днів). Кавун столовий — світлолюбна рослина короткого дня.

       Кращі ґрунти для кавунів — легкі за механічним складом темні гумусовані супіщані й легкі суглинкові чорноземні та каштанові.

        Малопридатні для них важкі глинисті ґрунти, які міцно утримують вологу й погано прогріваються.

Рис. 1. Кавун:

1 — частина стебла (огудини); 2 — жіноча квітка; 3 — чоловіча квітка; 4 — плід столового і 5 — кормового кавуна

    Кормовий кавун порівняно зі столовим менш вибагливий до умов проростання. В Україні районовано більше 30 сортів столового кавуна, які істотно різняться між собою тривалістю вегетаційного періоду та іншими господарсько-біологічними ознаками. Найпоширеніші з ранньостиглих Борисфен, Борчанський, Голопристанський, Огоньок; із середньостиглих Астраханський 1, Таврійський, Красень, Десертний; із середньопізніх Мелітопольський 60, Сніжок; з кормових кавунів Дисхим і Яксатовський та ін.

        Технологія вирощування. В польових сівозмінах кращими попередниками для кавунів є озимі зернові культури, зернобобові суміші, багаторічні трави. Для розміщення кавунів та інших баштанних культур непридатні поля, на яких у посівах попередніх сівозмінних культур застосовували гербіциди.

      Основний обробіток ґрунту під кавуни залежить від попередника. Після озимих проводять лущення стерні на 8 – 10 см. Ділянки, засмічені багаторічними й коренепаростковими бур’янами (осот, молочай, гірчак), з появою їх розетки повторно лущать на глибину 10 – 12 см. Наступну зяблеву оранку проводять через 20 – 25 днів після лущення плугом з передплужником на глибину 27 – 35 см.

         Рано навесні поле боронують у два сліди, потім культивують на глибину 14 – 16 см з одночасним боронуванням. Передпосівну культивацію проводять на глибину загортання насіння. В роки з посушливою весною і при відсутності бур’янів на легких за механічним складом ґрунтах першу культивацію можна замінити боронуванням у два сліди.

        Добрива значно підвищують урожайність кавунів та інших баштанних культур. Під зяблеву оранку рекомендується вносити органічні добрива (гній, перегній-сипець) 25 – 30 т/га. На каштанових і чорноземних ґрунтах під баштанні вносять азотно-фосфорні добрива, а на супіщаних, крім того, й калійні N60–90Р90–135К60. Хороший ефект дає внесення добрив у рядки під час сівби: гранульованої аміачної селітри — 0,2, гранульованого суперфосфату — 0,4 і калійної солі — 0,2 ц/га.

        Готувати насіння починають за 1 – 2 місяці до сівби: протруюють препаратом ТМТД з розрахунку 4 – 8 кг/т. Якщо такої обробки насіння не зробили, то за 1 – 2 дні до висівання його треба замочити в 0,1 %-му розчині формаліну. Для стимуляції насіння до активних фізіологічних процесів його прогрівають на стелажах при температурі 50 °С протягом двох годин; прогрівають на сонці протягом 7 – 10 днів, замочують у воді кімнатної температури (22 – 25 °С) до повного набухання і накльовування, замочують у розчинах мікроелементів тощо. Слід зважати на те, що насіння, яке піддавали тій чи іншій обробці, треба швидко висіяти у вологий і теплий ґрунт, інакше воно може загинути швидше, ніж необроблене насіння.

    Для знищення бур’янів перед висіванням кавунів та інших баштанних вносять у ґрунт гербіциди: котофор (3,7 кг/га), дуал (1,6 – 3 л/га), трефлан (2 – 3 л/га), пінітран (1,5 – 2 л/га). Гербіциди заробляють у ґрунт боронами в два сліди. Сіяти кавуни можна починати не раніше як через 10 – 12 днів після внесення гербіцидів, інакше можлива гіпертрофія проростків баштанних і подальше відставання рослин у рості й розвитку.

        Сіють кавуни, коли встановиться середньодобова температура 12 – 15 °С і мине небезпека похолодання. Використовують для цього зернові або інші сівалки. Схема висіву 1,4 – 2,1 × 0,7 – 1,4 м, залежно від скоростиглості сорту. Норма висіву 4 – 5 кг/га (4 – 5 схожих насінин на 1 м рядка), глибина загортання 5 – 6 см.

      Догляд за посівами кавунів починають з досходового боронування легкими або середніми боронами. Боронування впоперек рядків доцільно провести і після з’явлення сходів баштанних. Коли на рослинах розвинеться 5 – 6 листків, їх проривають. Протягом вегетації посіви обробляють культиваторами (при потребі), закінчуючи цей обробіток на початку інтенсивного росту огудини.

     Заслуговують на увагу заходи, які прискорюють достигання кавунів: замочування насіння в янтарній кислоті чи у воді, прищипування пагонів, внесення у ґрунт підвищених доз фосфорних добрив, застосування плівкового укриття тунельного типу в поєднанні з розсадним і безрозсадним способами вирощування. Вирощування розсадою дає змогу одержати достиглі плоди на 12 – 18 днів раніше, ніж при сівбі насіння безпосередньо у відкритий ґрунт, і водночас підвищує врожай. На Херсонській селекційній дослідній станції баштанних культур приріст урожаю при розсадному способі вирощування становив 50 – 65 %.

      Важливим заходом підвищення врожайності кавунів, як і інших баштанних культур, є поливи. Найвищі врожаї одержують, коли поливами підтримують передполивний поріг вологості ґрунту на рівні 75 – 80 % НВ. Найефективніші поливи у період до зав’язування плодів.

     Збирають кавуни у період повного достигання. Зривають з плодоніжками, щоб плоди краще зберігалися. Масовий збір плодів рекомендується проводити валкоутворювачами УПВ-8 або косинцями, що змонтовані на тракторах. Зберігають плоди в буртах, перекладаючи соломою, або в сухих приміщеннях, які перед завантаженням знезаражують і провітрюють. Найкраще зберігаються кавуни при температурі 1 – 3 °С. Кормові кавуни за належних умов зберігання не втрачають своїх кормових якостей до січня–лютого. Агротехніка столових і кормових кавунів аналогічна.

         Диня. Морфобіологічні та екологічні особливості. Диня належить до роду Melo, який об’єднує близько 15 видів, більшість з яких — культурні рослини. В нашій країні культивують такі види динь: Касаба (M. cassaba Pang.) — плоди сферичні, зморшкуваті, м’якоть майже без запаху. Сорти цього виду відзначаються транспортабельністю; Килікійська (M. odana Pang.) — плоди невеликі з сітчастою жовто-коричневою корою, м’якоть суха, нещільна, розсипчаста; Канталупа (M. cantalupa Pang.) — плоди жовто-оранжеві, сплюснуті, часто сегментовані, м’якоть щільна з приємним ароматом; Хандаляк (M. chandalak Pang.) — плоди невеликі, сферичні, сплюснуті, жовті або зелені, м’якоть соковита, нещільна; Амері (M. ameri Pang.) — плоди видовжені, темно-зелені, м’якоть хрустка із запахом ванілі; Чарджоуська (M. zard Pang.) — плоди темно-зелені, видовжені, м’якоть свіжозібраних плодів тверда, несоковита і недостатньо солодка, після лежання стають солодкими і приємними на смак.

    Культурна диня — рослина однорічна, роздільностатева (інколи квітки двостатеві). Коренева система дині менш розвинена, ніж у кавуна, складається із головного кореня, який проникає на глибину до 3 – 4 м, і поверхнево розміщених численних бічних відгалужень. Стебло сланке, циліндричне, порожнисте, дуже галузисте, покрите жорсткими волосками. Листки нирко- або серцеподібні на довгих черешках. Квітки оранжево-жовті, плоди великі, різні за формою і забарвленням (рис. 2). М’якоть нещільна або щільна, містить до 12 % цукру. Насіння яйцеподібне, плоске, біло-жовте, 0,5 – 1 см завдовжки, містить 25 – 30 % олії. Маса 1000 насінин 35 – 50 г. За біологічними особливостями диня наближається до кавуна. Це теплолюбна, стійка проти посухи і спеки, світлолюбна культура короткого дня. Насіння її починає проростати при 15 °С. Від зав’язування плодів до дозрівання минає 20 – 70 днів. Найкраще росте диня на чорноземах, каштанових ґрунтах, сіроземах. Важкі глинисті ґрунти для неї непридатні.

    В Україні районовано близько 16 сортів дині, з яких най поширеніші ранньостиглі Алушта, Голянка, Криничанка, Липнева; середньоранні Гопрінка (Тавричанка), Десертна 5; середньостиглі Берегиня, Золотиста, Інея, Козачка 244 та ін.

 

Рис. 2. Диня: форми плодів

         Агротехніка істотно нічим не відрізняється від агротехніки кавунів. Проте для дині встановлюють дещо меншу площу живлення, ніж для кавунів (1,5 × 1,5 м або 1,5 × 1 м), залишаючи по дві рослини в гнізді. Норма висіву насіння 3 – 4 кг/га, глибина загортання 3 – 4 см.

         Плоди дині найкраще зберігати при температурі 0 – 2 °С і відносній вологості повітря 80 – 85 %.

         Гарбуз. Морфобіологічні та екологічні особливості. Гарбуз належить до роду гарбузових (Cucurbita), який об’єднує понад 10 видів. В Україні поширені три види гарбузів — звичайний, або столовий (C. pepo), великоплідний (C. maxima) і мускатний (C. moschata).

         Гарбуз звичайний характеризується такими ознаками: стебла різко гранчасті з борозенками (кабачки й патисони, що належать до цього виду, мають кущову форму). Квітки чоловічі зібрані по кілька в пазухах листків, жіночі — одиничні, розміщені на бічних пагонах. Плід — обернено-яйцеподібний, кулястий або видовжений (рис. 3) з дерев’янистою корою. М’якоть волокниста, вміст цукру 4 – 8 %. Плодоніжка п’ятигранна, борозниста. Насіння середнє за розміром із світлим обідком, біле, кремове або темне, містить 36 – 52 % олії. Маса 1000 насінин 200 – 230 г. До цього виду належать найпоширеніші столові сорти Мозоліївський 15, Український багатоплідний, Мигдальний 35, Славута, Гілея, Херсонський, Новинка. Гарбуз великоплідний, на відміну від попереднього виду, має циліндричне стебло. Листя ниркоподібне з неглибокими виїмками. Квітки дуже великі, оранжево-жовті. Плід великий, сферичний, круглий або видовжений (маса до 50 – 60 кг) з м’якою і округлою плодоніжкою. М’якоть плоду пухка, соковита, оранжева, рідше біла, містить 4 – 8 % цукру. Насіння крупне з нечітким обідком. У ньому міститься 35 – 50 % олії. Маса 1000 насінин 240 – 300 г. До цього виду належать кормові сорти Гібрид 72, Валок та деякі столові. Гарбуз мускатний має округло-гранчасте стебло, ниркоподібне або лопатеве, м’яко опушене листя.  Плодоніжки чотиригранні, борознисті, вкриті жорсткими волосками. Плоди видовжені з перехватом посередині. М’якоть солодка (містить 0,8 – 11 % цукру), щільна з мускатним присмаком. Насіння середнього розміру, бруднуватосіре з чітким обідком, містить 30 – 46 % олії. Маса 1000 насінин 190 – 220 г. До цього виду належить сорт Арабатський.

 

Рис. 3. Гарбуз: плоди різної форми

         Гарбуз порівняно з кавуном і динею менш вибагливий до тепла й менш посухостійкий. Насіння гарбузів починає проростати при 12 – 13 °С. Оптимальна температура для його росту й розвитку 25 – 30 °С.

         Невеликі заморозки (мінус 1 – 2 °С) вбивають рослини. Високі температури гарбузи витримують досить добре.

         Коренева система заглиблюється у ґрунт до 1 м, розгалужується до 5 м. У посушливі роки на одній рослині зав’язується один–два плоди, тоді як при достатньому зволоженні їх буває 3 – 4 і більше.

         До світла гарбузи мають підвищені вимоги, тому високі врожаї їх як ущільнюючої культури збирають лише на посівах, які мало затінюють поверхню ґрунту. Повного розвитку й нагромадження максимальної кількості вуглеводів плід досягає за 35 – 45 днів з моменту зав’язування, а потім відбувається процес його достигання. Якщо збирати плоди кормових гарбузів при досягненні ними 40 – 45-денного віку, валовий збір буває більший, ніж при збиранні в повній стиглості. Пояснюється це тим, що при збиранні гарбузів на початку стиглості добре розвиваються плоди, які утворилися з пізніх зав’язей.

         Технологія вирощування. Гарбузи найкраще ростуть на структурних високородючих ґрунтах з нейтральною реакцією. Кращими попередниками для них є озима пшениця та зернобобові культури.

         Система основного обробітку ґрунту під гарбузи нічим не відрізняється від обробітку ґрунту під технічні й просапні культури. Під зяблеву оранку, яку проводять на глибину 25 – 28 см, вносять по 20 – 30 т/га гною і повне мінеральне добриво з розрахунку 45 – 60 кг/га д. р.

         Весняний обробіток ґрунту полягає в ранньому боронуванні та двох культиваціях з одночасним боронуванням.

         Сіяти починають тоді, коли мине небезпека весняних заморозків і температура ґрунту на глибині 10 см досягне 12 – 14 °С. Сіють гарбузи рядковим способом за схемою (залежно від виду й сорту) 2 × 2 м або 2 × 1,5 м, загортаючи насіння на глибину 5 – 6 см. Норма висіву 3 – 5 кг/га. При з’явленні 3 – 4 листків гарбузи проривають, залишаючи в посушливих районах по одній, а у вологих — по дві рослини в лунці відповідно до схеми посіву. Протягом вегетації посіви обробляють культиваторами, а лунки — вручну. Збирають гарбузи столові наприкінці вегетації при повній стиглості більшості плодів; на корм — у міру досягнення окремими плодами нормального розміру. Достиглі плоди добре зберігаються протягом 3 – 4 місяців. Зберігають їх у сухих приміщеннях або буртах, перекладаючи шари плодів соломою. Нормально зберігаються вони при температурі 3 – 4 °С. Гарбузи широко використовують для виготовлення силосу, змішуючи подрібнені плоди із січкою стебел кукурудзи.

         Кабачки. Кабачки (C. pepo) — кущова форма гарбузів звичайних. Вони легко схрещуються з іншими сортами цього виду, посухостійкі, але менш теплолюбні, ніж інші баштанні культури. Тому високі врожаї їх збирають в усіх районах України.

       Сіють кабачки рядковим способом з шириною міжрядь 140 см і відстанню між рослинами в рядку 60 – 70 см. Норма висіву насіння 3 – 4 кг/га. Догляд за кабачками такий самий, як і за іншими баштанними культурами. Кабачки — досить скоростигла культура: плоди їх придатні для використання через 60 – 70 днів після з’явлення сходів.

         Збирають кабачки протягом вегетації 5 – 6 разів через кожні 7 – 10 днів. Зелені плоди 15 – 20 денного віку за вмістом поживних речовин мало відрізняються від достиглих плодів. При збиранні плодів, які не повністю достигли, краще розвиватимуться плоди з більш пізньої зав’язі і завдяки цьому підвищуватиметься врожай. Із сортів кабачків найпоширеніші Грибовський 37, Одеський 52, Золотінка й Цукеша. Кабачки, як і кормові гарбузи, часто вирощують в ущільнених посівах.

18.02.2025р.

Тема № 9.  Технології вирощування та збирання сільськогосподарських культур.

Урок № 39. Агротехнічні  вимоги до вирощування та збирання рису, сої, соняшнику, льону, ріпаку, Вимоги безпеки праці.

Працюємо з підручником:

(Р – VI) - Рослинництво: Підручник / О. І. Зінченко, В. Н. Салатенко, М. А. Білоножко; За ред. О. І. Зінченка. — К.: Аграрна освіта, 2001. — 591 с.: іл.

Р – VI – сторінки: Рис 269-279; Соя 311-317; Соняшник 357-373; Льон 439-449;  Ріпак- 387-396. 

https://lib.dsau.dp.ua/pub/roslinictvo.pdf

Опрацювати матеріал:

1. Зернові культури.

2. Технічні культури.

3. Кормові культури.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Дайте визначення (назва, застосування) зерновим культурам.

2. Дайте визначення (назва, застосування) технічним культурам.

3. Дайте визначення (назва, застосування) кормовим культурам.

4. Чим відрізняється озимий ріпак від ярого ріпаку.

5. Які правила висіву ріпаку.

6. Особливості ріпаку.

7. Застосування ріпаку.

         Озимий ріпак. Господарське значення. Озимий ріпак серед олійних культур родини капустяних займає перше місце за вмістом олії в насінні (51 % слабовисихаючої олії з йодним числом 94 – 112). Крім того, в насінні міститься до 20 % білка і понад 17 % вуглеводів. У складі ріпакової олії є значна кількість шкідливої для організму ерукової кислоти, яка знижує її харчові якості. Останнім часом виведено сорти озимого ріпаку, в олії яких майже зовсім немає ерукової кислоти, а вміст олеїнової кислоти доведено до 60 – 70 %, що значно підвищує її харчові властивості і наближає за якістю до соняшникової олії.

         Ріпакову олію безерукових сортів широко використовують у їжу, а також у кондитерській, консервній, харчовій промисловості; олію звичайних сортів ріпаку — лише після рафінування. Її застосовують у миловарній, текстильній, металургійній, лакофарбовій та інших галузях промисловості.

         Макуха і шрот озимого ріпаку — високобілковий концентрований корм для тварин. Шрот безерукових сортів ріпаку містить до 0,5 % шкідливих глюкозинолатів (замість 6 – 7 % у звичайних сортів) і за кормовими якостями прирівнюється до соєвого. Макуху і шрот звичайних сортів також згодовують тваринам невеликими дозами; 1 кг макухи прирівнюється до 1 корм. од.

         Озимий ріпак як високоврожайну культуру з коротким вегетаційним періодом широко використовують для вирощування раннього зеленого корму. В 100 кг його зеленої маси міститься до 4 кг протеїну, 14 – 16 корм. од. На 1 корм. од. в зеленій масі ріпаку припадає 180 – 190 г протеїну.

         Озимий ріпак — добрий медонос, з 1 га його посіву можна отримати до 100 кг меду. Він мало висушує ґрунт і рано звільняє поле, тому є добрим попередником для озимих і ярих зернових культур.

Кореневі рештки ріпаку після мінералізації залишають у ґрунті 60 – 65 кг/га азоту, 32 – 36 фосфорної кислоти і 55 – 60 кг/га калію.

         Проте слід ураховувати, що він може засмічувати поля падалицею. У зв’язку з тим, що озимий ріпак рано достигає (особливо при використанні на зелений корм), його вирощують як озиму проміжну і післяжнивну культуру.

         Перспективним є вирощування озимого ріпаку на зрошуваних землях півдня України як в основних, так і в проміжних посівах. Озимий ріпак — високоврожайна культура. Кращі господарства України отримують по 22 – 28 ц/га насіння із вмістом олії 45 – 48 %.

         Морфобіологічні та екологічні особливості. Ріпак озимий (рапс по-німецьки і російськи, кольза по-французьки) (Brassica napus оleiferа bienis D. C.) — однорічна трав’яниста рослина з родини капустяних (Brassicaceae). Вид napus поділяють на два підвиди: oleifera, до якого відносять олійні форми (в тому числі й озимий ріпак), та rapifera, до якого належать форми, що мають на коренях потовщення (бруква) (рис. 1).

         В озимого ріпаку виділяють такі фази розвитку: бубнявіння насіння й формування сім’ядольних листків; утворення справжніх листків, розетки, стебла; бутонізація, цвітіння рослин і утворення стручків; фази стиглості насіння (зелена, технічна й повна). Перші три фази рослина проходить до зимівлі, а останні — після перезимівлі, у весняно-літній період.

Рис. 1. Озимий ріпак:

1 — рослина першого року (розетка); 2 — рослина на другий рік життя; 3 — листок; 4 — плід (стручок); 5 — насінина

         Температурну стадію розвитку в польових умовах в осінньо-зимовий період ріпак проходить протягом 45 – 60 днів при середньодобовій температурі нижче 8 °С. За весняної сівби озимий ріпак, як правило, не проходить температурну стадію і не дає квітконосних пагонів, але розвиває розетку з великим листям, яка досягає висоти 60 – 80 см. Це дає змогу використовувати його на корм худобі в різних зонах України як у чистому вигляді, так і в сумішах упродовж всього літньо-осіннього періоду.

         Ріпак — рослина довгого світлового дня. Сходи озимого ріпаку з’являються на 5 – 7-й день після сівби. Сім’ядолі виносяться на поверхню ґрунту. Через 5 – 10 днів утворюються справжні листки. Зимує ріпак у фазі розетки з 5 – 7 листків. Навесні рано відростає. Через 10 – 20 днів після початку весняної вегетації настає фаза бутонізації. Від початку бутонізації до цвітіння минає 20 – 25 днів. Цвітіння рослин триває 25 – 30 днів. Ріпак є факультативним перехраснозапильником. Зерно достигає через 25 – 30 днів після цвітіння. Достигання, як і цвітіння, в межах суцвіття поширюється знизу вгору. Вегетаційний період культури (осінній і весняно-літній) триває 200 – 220 днів.

         Озимий ріпак — рослина холодостійка, однак зимостійкість його слабка і залежить від сорту, температурних умов та загартування рослин. Ріпак легко витримує постійні зниження температури за нормальної вологості ґрунту і зовсім не витримує її коливань від мінус 10 до 10 °С тепла. Особливо негативно діє на рослини коливання температури навесні при підвищенні вологості ґрунту. За цих умов корені дуже уражуються бактеріальною гниллю, від якої спостерігається іноді масова загибель посівів.

         Загартування ріпаку краще відбувається у фазі розвиненої розетки листя при температурі 5 °С тепла протягом 10 днів і мінус 3 °С протягом наступних 5 днів. Рослини, що не пройшли загартування (при пізніх строках сівби), гинуть при зниженні температури до мінус 6 – 8 °С. Добре загартовані рослини витримують зниження температури на глибині 1,5 – 2 см до мінус 12 – 14 °С. При сніговому покриві 5 – 6 см завтовшки і більше озимий ріпак витримує морози до 23 – 25 °С.

         Насіння ріпаку за весняної сівби починає проростати при 1 – 2 °С, при висіванні восени — при температурі 15 – 18 °С. Навесні озимий ріпак починає відростати при температурі ґрунту 3 – 4 °С. Найсприятливіша для росту вегетативної маси температура 18 – 20 °С. У період цвітіння і достигання насіння потреба в теплі підвищується, кращою температурою в цій фазі є 22 – 23 °С. За високих температур пригнічується ріст рослин, знижується врожай насіння. Озимий ріпак вибагливий до вологи протягом усієї вегетації.

Транспіраційний коефіцієнт його становить у середньому 750. Особливо потерпає від нестачі вологи в перші півтора–два місяці життя, коли інтенсивно розвиває кореневу систему. Тому восени посуху витримує погано, навесні досить стійкий проти неї. Краще росте в умовах помірно вологого клімату, а в посушливому Степу України — в умовах зрошення. Найбільша потреба у воді спостерігається в період бутонізації — цвітіння — наливання насіння.

         Ріпак досить вибагливий до родючості ґрунту. При врожаї насіння 25 ц/га він виносить з ґрунту 132 – 138 кг азоту, 54 – 58 кг фосфору і 162 – 169 кг калію. Кращі ґрунти для нього — чорноземи, каштанові, сірі лісові та опідзолені суглинки (при вапнуванні) з нейтральною чи слабкою лужною реакцією ґрунтового розчину (рН6,5 – 7,4). Непридатні — важкі глинисті, заболочені, засолені й кислі, а також легкі піщані ґрунти. Ріпак не витримує близького залягання ґрунтових вод.

         Районовані сорти озимого ріпаку в Україні: для використання на зерно і корм (з низьким вмістом ерукової кислоти і глюкозинолатів) — Атлант, Іванна, Свєта, Фалькон; для використання на корм (з низьким вмістом ерукової кислоти) — Ксаверівський, Митницький 2 та ін.

         Технологія вирощування. Кращими попередниками озимого ріпаку в сівозміні є чорний або зайнятий пар, зернові бобові культури, злаково-бобові суміші на зелений корм. Ріпак на зелений корм сіють після озимої пшениці або ячменю. Не слід висівати його раніше як через 4 – 5 років після культур родини капустяних. Ріпак є добрим попередником озимих і ярих культур, а також проміжних культур у районах достатнього зволоження та в умовах зрошення.

        Удобрення. Ріпак чутливий до внесення органічних та мінеральних добрив і їх післядії. Під оранку вносять повне мінеральне добриво дозою N30–45Р45–60К45.      Органічні добрива краще вносити під попередню культуру в дозі 35 – 40 т/га. Під час сівби вносять 10 – 15 кг/га азоту, фосфору і калію у вигляді складних гранульованих добрив.

    Навесні проводять перше підживлення мінеральними добривами N40–60, а на початку бутонізації — друге дозою N25 або лише навесні N60–90.

         Обробіток ґрунту. Після рано зібраних попередників проводять напівпаровий обробіток ґрунту. Услід за збиранням попередньої культури лущать стерню дисковими знаряддями на глибину 6 – 8 см у два сліди. Орють на глибину 20 – 22 см плугами з передплужниками, укомплектованими кільчасто-шпоровими котками і середніми боронами. З появою сходів бур’янів поле культивують на глибину 5 – 6 см, при утворенні ґрунтової кірки — боронують. Проти багаторічних бур’янів ефективна глибока культивація на 14 – 16 см через 12 – 17 днів після лущення стерні попередника. Потім поле орють на глибину 23 – 25 см і вирівнюють. Після непарових попередників орють з передплужниками на 20 – 22 см і одночасно боронують. У регіонах з оптимальним та надлишковим зволоженням, як правило, проводять оранку; з недостатнім і нестійким зволоженням — поверхневий обробіток.

         Перед сівбою поле вирівнюють культиватором в агрегаті з боронами і шлейфами, а також котками. Глибина передпосівної обробки ґрунту 4 – 5 см. У разі потреби по непарових попередниках вносять гербіцид трефлан під передпосівну культивацію в дозі 2 – 2,5 кг/га на глибину 5 – 6 см.

Сівба. Кращі строки сівби озимого ріпаку на Поліссі 1 – 5 серпня, в Лісостепу 5 – 10, а в Степу 10 – 20 серпня. Дуже раннє висівання або із запізненням призводить до великого зниження врожаю, а часто і до загибелі посівів. Залежно від наявності вологи в ґрунті, строки сівби можуть зміщуватись на 4 – 5 днів раніше або пізніше.

         Сіють ріпак широкорядним способом з міжряддями 45 см або звичайним рядковим. Норма висіву насіння при широкорядній сівбі 6 – 8 кг/га, при звичайній рядковій 10 – 12 кг/га. Глибина загортання насіння 3 – 5 см, а в західних областях 2 – 3 см.

         Догляд за посівами. Після висівання ріпаку поле коткують. При появі ґрунтової кірки її руйнують ротаційною мотикою або легкими зубовими боронами. На широкорядних посівах в осінній і весняно-літній періоди розпушують ґрунт культиваторами.

         Важливим заходом збереження посівів від шкідливої дії морозів є снігозатримання. Для цього разом з ріпаком через кожні 1,5 м висівають два рядки кулісної рослини — гірчиці білої або сизої. До початку зими стебла гірчиці досягають висоти 70 – 80 см, дерев’яніють, узимку не вилягають і затримують сніг.        У західних областях ріпак на зиму підгортають, що також підвищує його зимостійкість. Рано навесні посіви підживлюють азотними добривами (N45–90) та знищують сходи бур’янів боронуванням зубовими боронами впоперек посіву.

         Ріпак пошкоджується хрестоцвітими блішками, ріпаковим трачем, попелицею капустяною, міллю та іншими шкідниками. З хвороб найпоширеніші несправжня борошниста роса, пероноспороз, снігова плісень, бактеріоз коренів.     Проти шкідників посіви до цвітіння обробляють 50 %-м карбофосом (0,6 – 0,8 кг/га) або суміцидином (0,3 л/га). Проти несправжньої борошнистої роси ефективний 80 %-й полікарбацин (2,4 кг/га) або цинеб (2,4 кг/га). В період цвітіння рослин посіви ріпаку не обробляють, щоб не викликати масової загибелі бджіл.

         Збирання. Збирають ріпак як прямим комбайнуванням, так і роздільно. Пряме комбайнування проводять у фазі повної стиглості насіння, до початку розтріскування стручків. Використовують зернові комбайни, спеціально переобладнані для збирання дрібнонасінних культур.

         Роздільний спосіб збирання найбільш прийнятний, бо при цьому втрати насіння мінімальні. До скошування ріпаку у валки приступають, коли в суцвіттях пожовтіють нижні стручки, а насіння в них побуріє чи почорніє. В цей час близько 50 % стручків середнього й верхнього ярусів мають лимонно-зелене забарвлення, а вологість насіння становить 30 – 40 %, з рослин починає обпадати листя. Запізнення із збиранням достиглих стручків призводить до їх розтріскування, а отже, до втрат врожаю, зменшення вмісту олії в насінні. Валки обмолочують комбайнами через 5 – 7 днів після скошування при вологості насіння 10 – 11 %. За сухої і жаркої погоди обмолот проводять в ранішні, вечірні та нічні години, коли під час підбирання валків насіння із сухих стручків менше висипається й менше подрібнюється.

         Насіння очищають у потоці із збиранням на зерноочисних машинах зі спеціальними решетами. На тривале зберігання його засипають при вологості не більше 8 %.

         Ярий ріпак. Господарське значення. Ярий ріпак має таке саме значення, як і озимий. Його вирощують на насіння, яке містить від 35 до 45 % слабовисихаючої олії (йодне число 101), 21 – 30 % протеїну і до 17 – 18 % вуглеводів. Олію ярого ріпаку використовують для технічних цілей (у миловарній, текстильній, лакофарбовій, металургійній та інших галузях промисловості). Через високий вміст у ній ерукової (до 35 – 40 %) і лінолевої (близько 10 – 13 %) кислот харчові якості олії дуже низькі. Олія безерукових сортів має високі смакові властивості, широко використовується в харчуванні та різних галузях харчової промисловості.

         Макуха ріпаку містить багато білка (до 38 – 40 %), добре збалансованого за олійнокислотним складом. Кількість лізину в ній досягає 6,1 %. Проте кормова цінність макухи низька внаслідок високого (до 6 %) вмісту шкідливих глюкозинолатів, які зумовлюють гіркий смак її і негативно впливають на роботу щитоподібної залози тварин (особливо свиней і птиці). Тому згодовувати її можна невеликими дозами після спеціальної обробки. Макуха безерукових і низькоглюкозинолатних сортів негативного впливу на організм тварин не справляє.

         Зелене маса ярого ріпаку широко використовується для кормових цілей. У ній міститься 4,9 – 5,1 % білка, тобто удвічі більше, ніж у зеленій масі кукурудзи та соняшнику. Ярий ріпак — добрий медонос.

         В Україні найбільше сіють ярий ріпак у Сумській, Київській, Чернігівській та Житомирській областях. Урожайність насіння його нижча, ніж озимого ріпаку, і становить у середньому 12 – 18 ц/га, зеленої маси 250 – 400 ц/га.

         Морфобіологічні та екологічні особливості. Ярий ріпак Brassica napus oleіfera annua Metzg. — однорічна рослина з родини капустяних (Brassicaceae) належить до того виду, що й озимий ріпак (рис. 2).

         Вегетаційний період ярого ріпаку 95 – 110 днів. Сходи з’являються на 5 – 6-й день після висівання. В перші 20 – 30 днів після сходів стебло росте повільно, в цей час утворюється невелика розетка листя. Цвітіння починається на 35 – 50-й день після сходів і триває 20 – 35 днів і більше. Ярий ріпак — холодостійка рослина, насіння його починає проростати при температурі 1 – 3 °С, дружні сходи з’являються через 5 – 7 днів (при температурі 9 – 12 °С). Вони витримують заморозки до мінус 3 – 5 °С, дорослі рослини — до мінус 8 °С. Для росту вегетативної маси потрібна помірна температура (18 – 20 °С), під час цвітіння та достигання насіння сприятливою є температура 23 – 25 °С. Сума середньодобових температур за вегетацію становить 1700 – 2100 °С.

         Ярий ріпак належить до вологолюбних культур, найбільше води рослини поглинають у період бутонізації — цвітіння. Посуха в цей час призводить до зниження врожаю насіння. До ґрунтів ярий ріпак не дуже вибагливий, але кращі врожаї дає на чорноземних і добре підготовлених опідзолених ґрунтах. Непридатні для нього легкі піщані та солонцюваті ґрунти. Він забирає з ґрунту багато поживних речовин, тому при внесенні добрив значно підвищує врожай. Сорти ярого ріпаку, районовані в Україні, мають низький вміст ерукової кислоти і глюкозинолатів, що виражається символом 00. Вони придатні для використання на зернові й кормові цілі. Найпоширеніші сорти: Аріон, Ірис, Клітинний 1, Оредеш 2, Стар, Отаман, Шпат, Микитинецький та ін.

Рис. 2. Ярий ріпак

         Технологія вирощування. Кращі попередники ярого ріпаку — зернові колосові по пару, злако-бобові суміші на зелений корм, зернові бобові, кукурудза. Не слід висівати його після рослин родини капустяних. На попереднє поле ріпак можна повертати не раніше ніж через 4 – 5 років.

         Удобрення. Ярий ріпак чутливий до органічних і мінеральних добрив. Гній (20 – 30 т/га) краще вносити під попередню культуру чи в пар. Під оранку пару чи зябу вносять фосфорні й калійні добрива по 40 – 60 кг д. р. на 1 га, азотні 60 – 90 кг/га навесні під передпосівну культивацію. Нарівні з повним мінеральним добривом (N60–90Р40–60К40–60) на підзолистих ґрунтах слід вносити вапно, а на лісових і піщаних — сірку.

         Обробіток ґрунту. Система основного обробітку ґрунту під ярий ріпак аналогічна тій, яку застосовують у відповідній ґрунтово-кліматичній зоні під ранні ярові культури. Після збирання попередника (колосових хлібів) ґрунт лущать, потім орють на глибину 20 – 22 см, а на засмічених багаторічними бур’янами полях здійснюють систему посиленого зяблевого обробітку з використанням гербіциду 2,4Д і глибоку оранку (25 – 30 см і більше), залежно від товщини гумусового шару.     Для накопичення вологи взимку проводять снігозатримання. При поверхневому чи плоскорізному основному обробітку ґрунту із залишенням на зиму стерні навесні обов’язково застосовують гербіциди.

         Навесні при фізичному достиганні ґрунту на зораних полях зябборонують у два сліди зубовими боронами, а на полях з поверхневим чи плоскорізним обробітком — голчастими боронами типу БИГ-3.

         Щоб сівба була високоякісною, дуже важливо вирівняти й добре розробити поверхню поля. Ефективне при цьому використання комбінованих агрегатів, які одночасно розпушують, вирівнюють і коткують ґрунт. Для передпосівної культивації культиватори обладнують плоскорізальними робочими органами, боронами та шлейфами. Глибина передпосівної культивації 5 – 6 см. Під передпосівну культивацію, а краще одночасно з нею вносять азотні добрива (N60–90), а також гербіцид трефлан (0,8 – 1 кг/га д. р.).

         Сівба. Висівати треба високоякісне насіння із схожістю не нижче 80 – 85 %. Перед сівбою насіння протруюють 80 %-м ТМТД (4 – 6 кг/т)  або 65 %-м фентіурамом (3 кг/т). Ярий ріпак висівають рано, одночасно із сівбою ярих колосових культур. Запізнення з висіванням на 5 – 10 днів проти оптимального строку призводить до зниження врожаю насіння на 25 – 50 %. Сіють ріпак звичайним рядковим і широкорядним способами з міжряддям 45 см. Норма висіву насіння 9 – 12 кг, при широкорядному способі 6 – 8 кг/га. Глибина висівання 3 – 5 см. Після сівби поле коткують кільчастими котками. Догляд за посівами. Для знищення бур’янів проводять боронування по сходах ріпаку зубовими боронами у фазі 4 – 5 справжніх листків у другій половині дня, коли тургор рослин значно менший і вони менше пошкоджуються.

         На широкорядних посівах проводять 2 – 3 розпушування на глибину 5 – 6 см, застосовуючи пристосування для охорони рослин від присипання ґрунтом.

    Протягом усього періоду вегетації ярий ріпак пошкоджується багатьма шкідниками: хрестоцвіті блішки, ріпаковий трач, ріпаковий листогриз, квіткоїд та ін. З грибних захворювань ріпак часто уражується іржею і попелюхою. Боротьбу з цими шкідниками і хворобами проводять так само, як і на озимому ріпаку.       Збирання. Ярий ріпак збирають так само, як і озимий. Застосовують два способи збирання — пряме комбайнування і двофазний. Використовують зернові жатки та переобладнані зернові комбайни.

18.02.2025р.

Тема № 9.  Технології вирощування та збирання сільськогосподарських культур.

Урок № 38. Овочеві культури. Агротехніка вирощування овочевих культур конкретної зони.  Вимоги безпеки праці..

Працюємо з підручником:

(O – VII) - Овочівництво: навч посіб. / Г.І. Яровий, О.В. Романов. – Харків:

ХНАУ, 2017. – 376 с. . О - VII – сторінки 216 – 228. ++

https://repo.btu.kharkov.ua/bitstream/123456789/7632/1/NP_Ovochivnytstvo_17.pdf

Опрацювати матеріал:

1. Овочеві культури.

2. Пасльонові культури.

3. Робота овочевої сівалки СУПО-6А.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Дайте визначення овочевим культурам.

2. Біологічні особливості томатів.

3. Які вимоги до технології вирощування помідорів.

4. Вимоги до обробітку ґрунту та удобрення помідорів.

5. Які основні правила висіву помідорів.

6. Опишіть робочий процес овочевої сівалки СУПО-6А.

7. Як збирають врожай помідорів.

         Овочі ‒ основний вітамінний продукт харчування людей. В структурі посівних площ у світі овочі займають до 3 %, проте їх значення важко переоцінити. Україна входить у першу десятку світових лідерів за валовим виробництвом овочевобаштанної продукції, проте за рівнем урожайності посідає 18-те місце. Лідером  світового виробництва овочів є Китай, де людина вживає 170 кг овочів і 100 кг кавунів.

         Серед овочевих рослин відокремлюють одно-, дво- і багаторічні трав’янисті рослини, які вирощують заради головок, соковитих плодів, листя, цибулин, коренеплодів та ін.

         До плодових культур родини пасльонових (Solanaceae) належать помідор, перець, баклажан, фізаліс. Найпоширеніший серед них ‒ помідор, менше поширений ‒ перець і найменше ‒ баклажан. У нашій країні помідори вирощують як у відкритому, так і в закритому ґрунті.

         В умовах України рослина є однорічною. За способом запилення ‒ факультативно самозапильна. Коренева система стрижнева, міститься в орному шарі ґрунту, окремі корінці проникають углиб до 2 м, особливо за безрозсадного вирощування.

         Після видалення бічних пагонів (пасинків) значно зменшується й потужність кореневої системи. За розсадного вирощування коренева система мичкувата, основна маса коренів проникає на 40‒50 см і поширюється в радіусі до 60 см. В умовах достатнього зволоження в рослин утворюється велика кількість додаткових корінців, тому помідор можна розмножувати вегетативним способом. За безрозсадної культури зберігається стрижневий корінь.

         Ріст надземної частини помідорів починається з появи на поверхні ґрунту двох сім'ядольних листків. Через 8‒10 днів із бруньки зародка виростає перший справжній листок, ще через 4‒5 ‒ другий, потім ростуть наступні листки і розвивається трав'янисте стебло. До кінця вегетації стебло стає напівдерев’янистим і ребристим. Його поверхня вкрита короткими залозистими волосками, які виділяють смолисту липку речовину темно- зеленого кольору зі специфічним запахом. Висота стебла у відкритому ґрунті досягає 2 м, а в теплицях ‒ 2,5‒4 м і більше. Після утворення 7‒12 листків формується суцвіття. Це є однією з ознак скоростиглості сорту.

         Стебло помідорів ‒ симподіальне і складається з бічних пагонів кількох порядків. Деякі сорти сильно галузяться, тому рослини утворюють великий кущ. За формою і розмірами куща, зовнішньою будовою стебла розрізняють три типи куща: звичайний, штамбовий і детермінантний.

         Звичайний кущ ‒ високорослий, розгалужений, із великою кількістю пагонів. Після утворення плодів він вилягає.Штамбовий кущ ‒ компактний, зі стійким стеблом. У детермінантного куща низькоросле стебло закінчується суцвіттям, а бічний пагін розвивається з пазушної бруньки. Сорти з детермінантним кущем більш скоростиглі. Листки помідорів ‒ прості непарноперисторозсічені.

Квітки помідора зібрані в суцвіття-китицю. Плід ‒ соковита дво- чи багатокамерна ягода, різна за формою, розміром і забарвленням. За формою плоди бувають кулясті, плоско-округлі, видовжено-овальні. Забарвлення стиглих плодів ‒ жовте, рожеве, червоне, малиново-червоне або оранжево-червоне, залежно від сорту.

Маса плодів коливається від 5‒0 до 500‒800 г і більше. Оптимальна температура для росту і розвитку рослин помідорів ‒ 22‒27 °С, залежно від фази розвитку рослин, інтенсивності освітлення, сортових особливостей тощо. При температурі нижчій за 15 °С вони не цвітуть, нижчій зa 8 °С ‒ не ростуть. Насіння починає проростати при температурі 10‒15 °С. Оптимальна температура для його проростання 22‒25 °С. Помідори дуже чутливі до приморозків, температура ‒1…‒2 °С для них згубна. Тривалість періоду, сприятливого для росту і плодоношення, визначається кількістю днів із температурою вищою за 15 °С (їх має бути не менше 90). Помідори, як культура світлолюбна, добре розвиваються при інтенсивному тривалому сонячному освітленні. Мінімальна інтенсивність сонячного освітлення для них ‒17 тис. лк (при 5 тис. лк вони розвиваються повільно, а при освітленості 2,5 тис. лк квітки не розвиваються). Досить чутливими до інтенсивності освітлення є сходи і розсада. При слабкій інтенсивності освітлення затримується розвиток рослин, перше суцвіття розвивається із запізненням і над 11‒13 листком (при інтенсивному освітленні ‒ над 7‒9 і на 25‒30 днів раніше). Узимку під час вирощування розсади в теплицях застосовують електричне освітлення.

Вологість повітря і ґрунту змінюється залежно від періоду і фази росту. Оптимальна вологість ґрунту під час вегетативного росту становить 70‒80 % найменшої вологоємкості, а в період зав'язування плодів ‒ 80 %. Оптимальна відносна вологість повітря ‒ 50‒60 %. При вищій вологості рослини уражуються хворобами.

         Вирощування помідорів у відкритому ґрунті. Помідори вирощують у відкритому ґрунті розсадним і безрозсадним способами. Розсадний спосіб забезпечує більш раннє достигання плодів і вищий урожай. Вирощування помідорів безрозсадним способом подовжує строки надходження продукції. Тому поєднання розсадного і безрозсадного способів вирощування збільшує тривалість періоду одержання свіжих овочів із відкритого ґрунту до 2,5‒3 міс. Розсадний спосіб вирощування помідорів. Урожайність плодів при вирощуванні цим способом залежить від якості розсади, вчасності висаджування її в ґрунт, удобрення, підготовки ґрунту і догляду за рослинами.

         Розсаду помідорів для відкритого ґрунту вирощують у парниках і плівкових теплицях до 60‒70-денного віку для ранньої, 50‒55-денного ‒ для середньої і 40‒45-денного ‒ для пізньої культури. Щоб мати ранню розсаду, насіння помідорів на          Поліссі висівають на початку березня, у Лісостепу ‒ наприкінці лютого, у Степу ‒ 10‒15 лютого. Насіння для вирощування розсади масових строків висаджування висівають на 10‒15 днів пізніше. Щоб мати розсаду на 1 га, висівають 0,5‒0,6 кг насіння. Перед сівбою його сортують за розмірами або щільністю, протруюють.

         Розсаду вирощують двома способами ‒ висіванням насіння безпосередньо в ґрунті парника або теплиці та в горщечках або кубиках, виготовлених із живильної суміші. Горщечки виготовляють розміром 8x8 або 10x10 см і розміщують по 160‒170 шт. на 1 м² теплиці або парника.

         Розсаду ранніх помідорів у горщечках або живильних кубиках вирощують здебільшого з пікіруванням. Спочатку насіння висівають у заповнені ґрунтосумішшю ящики розміром 50x35x7 см або в парники. Норма висіву насіння ‒ 2−3 г на ящик, 10‒12 г на раму або 7‒9 г на 1 м² теплиці. Насіння сіють рядками з відстанню між ними 4 см. Висіяне насіння загортають шаром землі 0,5‒1 см. У фазі першого справжнього листка сіянці (20‒22-денного віку) пікірують у горщечки, прогріті до температури 22‒25 °С. Під час пікірування корінці сіянців притискують до ґрунту і поливають. Парники з пікірованою розсадою на 2‒3 доби накривають матами (затінюють).

         Температурний режим від висівання насіння до висаджування розсади підтримують з урахуванням настання фаз росту й інтенсивності освітлення. У разі різкого тимчасового зниження температури розсаду в теплицях мульчують плівкою. Якщо розсаду вирощують без пікірування, у плівкових теплицях для боротьби з бур'янами за 20 днів до сівби вносять гербіцид.

         Перед висаджуванням у поле розсаду загартовують. Рання розсада повинна мати висоту (до точки росту) 20‒23 см, 8‒9 листків, масу рослини 20‒25 г. Інститутом овочівництва і баштанництва розроблено касетну технологію вирощування розсади помідорів. Суть її полягає в тому, що насіння висівають у гнізда касет, у кожній із яких по 144 лунки розміром 3х3 см. Вік касетної розсади ‒ 30‒35 днів. Касетну розсаду висаджують у полі механізовано. Місце в сівозміні. Помідори вирощують в овочевих, овоче-кормових і польових сівозмінах. Ранньостиглі сорти розміщують на південних або південно-західних схилах, які добре прогріваються і

захищені від холодних вітрів. У сівозміні помідори висівають на другий рік після внесення органічних добрив. Кращими попередниками для помідорів у Лісостепу є огірки, цибуля, кукурудза на силос, озима пшениця, капуста; на Поліссі ‒ огірки, цибуля, капуста; у Степу ‒ огірки, цибуля, капуста, озима пшениця, багаторічні трави.

         Помідори не можна розміщувати після культур із родини пасльонових (картоплі, перцю, баклажанів), оскільки вони мають спільні з ними хвороби. На тому самому місці помідори можна вирощувати не раніше ніж через 2‒3 роки. У зонах консервної промисловості їх здебільшого розміщують після озимих культур у короткоротаційних сівозмінах. Так, у спеціалізованих господарствах Херсонської області помідори вирощують у такій ланці сівозміни: 1 ‒ озимі; 2 ‒ помідори; 3 ‒ горох.

         Обробіток ґрунту й удобрення. Підготовку ґрунту під помідори починають слідом за збиранням попередньої культури. Після культур, які рано звільняють поле, проводять осінній напівпаровий обробіток. Після пізніх культур проводять зяблеву оранку. На дерново-підзолистих, каштанових, солонцюватих ґрунтах під зяблеву оранку вносять перегній або компости (30‒40 т/га) і повне мінеральне добриво (N45РбоК45-60). Мінеральні добрива, за рекомендацією ІОБ, на звичайних чорноземах без зрошення вносять із розрахунку N60P90K45. При зрошенні на звичайних чорноземах вносять N90P120K45, на дерново-підзолистих ґрунтах ‒ N6oP90K90. За умови достатнього зволоження дози азотних добрив зменшують.

         Весняний обробіток ґрунту починають із закриття вологи — боронування та шлейфування. Потім проводять весняний напівпаровий обробіток ґрунту. За 5‒7 днів до садіння розсади під культивацію або боронування вносять гербіциди. Строки садіння розсади. Розсаду помідорів висаджують, коли мине загроза весняних приморозків і верхній шар ґрунту (10‒12 см) прогріється до 12‒13 ^оС. Для одержання раннього врожаю, при застосуванні заходів боротьби з приморозками, розсаду скоростиглих сортів висаджують на 10‒15 днів раніше від масових строків висаджування.

         Строки садіння розсади в різних зонах неоднакові: на півдні її висаджують раніше, а в північних районах ‒ пізніше (табл. 1).

Таблиця 1 Орієнтовні строки висаджування розсади помідорів

 

Зона, область	Сорти			Строки висівання насіння при безрозсадній культурі
	ранньо-стиглі	середньо-стиглі	середньо-пізні та пізні
Полісся і західні області Лісостепу	10‒15.05	15‒25.05	‒	‒
Лісостеп	05‒10.05	10‒20.05	20‒30.05	20‒30.04
Центральний Степ	25‒30.04	05‒15.05	15‒25.05	15‒20.04
Південний Степ, Закарпаття	20‒25.04	01‒10.05	10‒20.06	05‒10.04

         Для споживання у свіжому вигляді та промислової переробки найчастіше вирощують середньостиглі сорти помідорів. Пізні сорти поширені переважно в південних районах. Розсаду помідорів висаджують розсадосадильними машинами.

         Схеми розміщення рослин залежать від родючості ґрунту, сорту, типу куща, площі живлення і застосування механізмів. Розсаду ранньостиглих детермінантних сортів висаджують за схемою 70х 25‒30 см (краще після випадання дощу).

         Щоб максимально механізувати догляд за рослинами та збирання врожаю, широко застосовують стрічковий дворядний спосіб садіння. Розсаду ранньостиглих і штамбових сортів висаджують за схемою 90+50 см із відстанню в рядках між рослинами 25‒30 см (47‒57 тис. рослин на 1 га); середньо- і пізньостиглих ‒ 110+50, 120+40 із відстанню в рядках 25‒30 см (44 тис. рослин на 1 га).

Розсаду висаджують розсадосаджалкою СКН-6А „Італа”, „Флорида” або іншою, а насіння при безрозсадному вирощуванні помідорів висівають сівалками СО-4,2, СУПО-6, СУПО-9, СКОН-4,2, сівалками точного висіву.

         Сівалка СУПО-6А (рис. 1) призначена для сівби овочевих культур (огірків, томатів, перцю, баклажанів, кабачків тощо) пунктирним, гніздовим і рядковим способами на рівній поверхні поля та на грядках.

         Основними складальними одиницями сівалки є рама 1, шість секцій, замок автозчіпки 2, два опорно-привідних колеса 12 з механізмами передач, вентилятор 5, шість повітропроводів, два маркери 3, слідоутворювач і підніжка.

Рис. 1. Схема овочевої сівалки СУПО-6А:

1 — рама; 2 — замок автозчіпки; 3 — маркер; 4 — підвіска; 5 — вентилятор;                               6 — бункер; 7 і 11 — прикочувальні колеса; 8 — шлейф; 9 — висівний апарат;                          10 — сошник; 12 — опорно-привідне колесо; 13 — механізм приводу посівних

         Рама сівалки складається із основного бруса квадратного перерізу і двох бічних поворотних кронштейнів, які кріпляться болтами. До основного бруса рами за допомогою паралелограмних підвісок приєднують посівні секції. На поворотних кронштейнах закріплюють опорно-привідні колеса і маркери.

         Посівна секція сівалки складається з бункера 6, пневматичного висівного апарата 9, ворушилки, полозоподібного сошника 10, прикочувальних коліс 7 і 11, шлейфа 8 і паралелограмної підвіски 4.

         Висівний апарат за будовою та процесом роботи подібний до висівного апарата сівалок СУПН-8 і СУПН-8А. У нижній частині корпусу висівного апарата встановлений підпружинений ущільнювач, що унеможливлює випадання насіння.     Для надійного відокремлення насіння від дисків у нижній частині апарата закріплюють скидачі. У корпусі висівного апарата встановлюють ворушилку пружинного типу, яка приводиться в рух від валу контрприводу за допомогою ланцюгової передачі.

         У сошнику встановлюють поворотну п’яту, яка має три робочі поверхні круглого і трапецієподібного профілю. Вона формує у ґрунті канавки для великого і дрібного насіння.

         Вентилятор 5 відцентрового типу. Його ротор приводиться в рух від шестеренного гідромотора за допомогою муфти і клинопасової передачі.

         Сівалку обладнують УСК, яка контролює роботу висівних апаратів і рівень насіння у двох бункерах.

         Робочий процес. Під час переміщення сівалки по полю від опорно-привідних коліс 12 приводяться в рух диски висівних апаратів 9. Вентилятор 5 створює розрідження у вакуумних камерах висівних апаратів, яке передається через отвори у дисках до забірних камер з насінням. Насіння притягується до отворів дисків і разом з дисками переміщується вниз, де перестає діяти вакуум. Після цього насіння примусово зчищається з диска скидачем у кожній секції і падає у сошник, а потім у борозну, що утворюється цим сошником. Загортається борозна ґрунтом за рахунок самоосипання з її стінок та загортачами. Заднє колесо 7 секції прикочує рядок, сприяючи щільному контакту насіння з ґрунтом і підтягуванню вологи до них. Шлейфи 8 вирівнюють поверхню поля в рядках і розпушують поверхневий шар ґрунту.

         Регулювання. Кількість висіяного насіння регулюють зміною частоти обертання дисків і заміною дисків з різною кількістю отворів. Кількість насінин, що висівається у гніздо, регулюють важелем вилки скидача, а глибину ходу сошника — гвинтовим механізмом його підвіски. Профіль канавки борозни регулюють поворотом п’ятки сошника. Робоча ширина захвату сівалки 4,2 м, а робоча швидкість 5…9 км/год. Сівалку агрегатують з тракторами класу 1,4.

         Догляд за рослинами. Через 5‒7 днів після висаджування розсади на місця загиблих рослин підсаджують нові та розпушують ґрунт у міжряддях культиваторами КРН-4,2 на глибину 6 см. Удруге міжряддя розпушують через 10‒12 днів на глибину 10‒12 см. На зрошуваних землях міжряддя розпушують після кожного поливу на глибину 12 см. Протягом вегетаційного періоду міжряддя розпушують 4‒5 разів. За умови достатнього зволоження рослини підгортають, а також виполюють бур'яни в рядках. У період масового зав'язування і росту плодів на урожайність і вміст сухих речовин позитивно впливає позакореневе підживлення мінеральними добривами (1 % розчином аміачної селітри, 2 % суперфосфату і 1,5 % калійної солі).

         Інтенсивність росту і плодоношення помідорів залежать від умісту вологи в ґрунті. Високі врожаї збирають при вологості ґрунту 70‒80 % НВ. Такий режим забезпечують поливами. У Південному Степу проводять 7‒9 поливів, у Центральному і Північному Степу ‒ 5‒7, у Лісостепу ‒ 4‒5 поливів. Поливна норма під час висаджування розсади становить 250‒300 м3/га, під час масового цвітіння ‒ 300‒400, а під час зав'язування і достигання плодів ‒ 450‒500 м3/га. Строки поливу визначаються вологістю ґрунту, яка має бути не нижчою за 60 % НВ.

         Щоб запобігти пошкодженню висадженої в ранні строки розсади приморозками, застосовують мульчування плівкою, димлення і дощування. При ранніх строках садіння внаслідок коливання температур відбувається опадання квіток і зав'язі на першому та другому суцвіттях. Цьому можна запобігти, висаджуючи добре загартовану розсаду.

         Щоб помідори не уражувалися фітофторозом, бурою, сухою і білою плямистістю листків та іншими хворобами, рослини 3‒5 разів обробляють фунгіцидами.

Збирання врожаю. Урожай помідорів збирають вибірково, через 3‒5 днів, залежно від достигання плодів. Розрізняють стиглість плодів зелену (плоди повністю сформовані, але ще зелені), бланжеву (плоди білувато-зелені), рожеву або буру (плоди починають червоніти) і червону (плоди червоні). Плоди зеленої та бланжевої стиглості збирають для дозрівання і транспортування на далекі відстані.        Для реалізації та переробки плоди збирають у рожевій стиглості, через день після збирання вони стають червоними. Плоди для реалізації збирають здебільшого вручну. Затрати праці при цьому становлять до 50 % загальних затрат. Майже 1/3 витраченої на збиранні врожаю праці припадає на винесення плодів і навантаження

на автомашини. Зменшують ці затрати використанням на збиранні платформ ПШ-25, ПОУ-2. При промисловій технології вирощування помідорів для консервної промисловості плоди збирають комбайнами СКТ-2, СКТ-2А, ТАКІ-18, Sandri BS-81, SL-150T та ін.

11.02.2025р.

Тема № 9.  Технології вирощування та збирання сільськогосподарських культур.

Урок № 37. Зернові, зернобобові круп’яні культури. Підготовка машин до посіву, Агрегати для догляду за посівами.

Працюємо з підручником:

(ОА – I) - Хомик Н. І. Основи агрономії: навчальний посібник до практичних занять та самостійної роботи / Н. І. Хомик, Г. Б. Цьонь, Т. А. Довбуш, Н. А. Антончак. – Тернопіль: ФОП Паляниця В. А., 2021. – 320 с. ОА - I – сторінки 129 – 130.

Опрацювати матеріал:

1. Круп'яні культури.

2. Зернобобові культури.

3. Технологія вирощування гороху.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Дайте визначення, круп'яним та  зернобобовим культури.

2. Біологічні особливості бобових.

3. Які основні вимоги до технології вирощування гороху.

4. Вимоги до обробітку ґрунту та удобрення гороху.

5. Які правила висіву гороху.

6. Боротьба з бур'янами.

7. Особливості збирання врожаю гороху.

8. Ярі зернові, зернобобові та круп’яні культури у сівозмінах.

Крупи́  — харчовий продукт, який являє собою ціле або подрібнене зерно, яке повністю або частково звільнене від оболонок, алейронового шару, зародка. Крупи отримували на спеціальних пристроях — круподернях, зараз у крупяному виробництві застосовуються лущильно-шліфувальні машини, пшеничні крупи отримують при сортовому помелі пшениці, для приготування дроблених ячмінних і гречаних крупів використовуються дробильні машини. При виготовленні деяких видів крупів застосовують гідротермічну обробку за допомогою пари чи гарячої води.

Круп'яні культури. Круп'яні культýри — зернові культури, зерно яких використовується, як правило, для виробництва крупи. Більшість круп'яних культур — рослини родини злаків, тільки амарантові крупи готують з щириці (родина Амарантові), а саго — з серцевини сагової пальми.

З ячменю виробляють звичайні ячні крупи у вигляді подрібненого зерна ячменю без верхньої оболонки й перлові крупи (дорідні й дрібні) у вигляді добре відточених зерен.

З вівса виробляють крупи трьох сортів — дорідні (неподрібнені), дрібні (подрібнені) й пластівці (розплющені зерна вівса).

Гречані крупи виробляють двох видів — цілі (ядро) й дрібні (проділ).

Рисові крупи бувають полірованими, шліфованими й подрібненими.

Пшоняні крупи виробляють з проса. Вони бувають із стертою оболонкою й подрібненими.

Кукурудзяні крупи бувають трьох сортів: дрібні, середні й дорідні.

Із пшениці виробляють манні й пшеничні крупи. Манні крупи являють собою дрібну крупку з ядра зерна, обчищеного від оболонок.

З круп готують каші різної густоти, запіканки, бабки (пудинги), січеники й інші страви.

Зернобобові культури — це рослини з родини бобових, які вирощують для отримання продовольчого та кормового зерна, збагаченого білком. Зернобобові культури (горох, квасоля, соя, сочевиця, чина, кормові боби, нут, люпин) відзначаються найвищим вмістом білка у насінні (від 25 до 50% і більше).

Технологія вирощування зернобобових культур. До зернових бобових культур, вирощуваних, належать горох, люпин, соя, квасоля, чина, сочевиця, нут, кормові боби. Кожна з цих культур має різне господарське використання. Зна­чення зернобобових визначається тим, що насіння, листки і стебла Цих культур містять в 1,5—2 рази більше білка, ніж зернових злакових. Насіння, солому, зелену масу цих культур використовують Для збагачення білками кормів з інших культур. З насіння сої, чини, квасолі виробляють казеїн, фермент уреазу. Насіння більшості зернобобових використовують для виробництва крупи, а з насіння сої, люпину, нуту в багатьох країнах добувають технічну олію. У багатьох країнах сою вирощують як основну олійну культуру.

Зернові бобові культури в симбіозі з бульбочковими бактеріями засвоюють азот з повітря і збагачують ним ґрунт. Під посівами люпину, наприклад, на 1 га ґрунту засвоюється до 200 кг атмосферного азоту, а кормових бобів, гороху, вики — до 100 кг. Тому зернобобові культури є кращими попередниками для більшості куль­тур. Люпин, кормові боби і меншою мірою горох здатні засвоювати фосфор з важкорозчинних сполук (фосфор їх кореневих решток стає доступним для наступних культур). Найбільше значення в Україні мають горох, люпин, квасоля і соя.

Горох. Зерно гороху використовують як концентрований корм і білковий компонент при виробництві комбікормів. Один кілограм зерна відповідає 1,17 кормової одиниці і містить 180—240 г перетравного протеїну. Біологічна цінність білка гороху дещо знижується через недостатній вміст метионіну і триптофану. Зелена маса гороху, солома, гороховиння після обмолоту зеленого горошку — цінні високобілкові корми. Насіння гороху містить 28 % білка, 52 вуглеводів, 3,5 клітковини, 2,5 % золи. Велике значення має горохова крупа, консервований, свіжозаморожений і сушений зелений горошок, консервовані боби цукрового гороху. Горох — цінний попередник не бобових культур, зокрема озимих хлібів. Середня врожайність досягає 20—25, а в передових господарствах вирощують по 30—50 ц/га.

Біологічні особливості, сорти. Горох посівний — однорічна, трав'яниста, самозапильна культура з вилягаючим стеблом 0,5—1,5 м завдовжки. В онтогенезі гороху розрізняють такі фенологічні фази: проростання насіння, сходи, бутонізацію, утворення бобів, достигання. Вегетаційний період більшості селекційних сортів триває 70— 100 днів (до 140 у дуже пізньостиглих форм). Горох — найбільш скоростигла серед зернобобових холодостійка культура довгого світлового дня. Насіння лущильного гороху проростає при температурі 1—2 °С, цукрового — 4—5 °С. Оптимальна температура для проростання, росту і розвитку рослин— 15—20 °С. Сходи витримують заморозки до мінус 7—8 °С. Горох — світлолюбна рослина. В умовах затінення він витягується і в нього пригнічується плодоутворення. При проростанні насіння вбирає води 100—110 % власної маси. Горох погано росте при неглибокому заляганні ґрунтових вод.

Кращими для вирощування гороху є чорноземи і окультурені різновиди інших типів ґрунтів, суглинкових за механічним складом та з високим вмістом фосфору, калію, молібдену, бору, кальцію. Оптимальне рН 6,8—7,4. Легкі піщані, кислі і солонцюваті, важкі заболочені ґрунти для гороху непридатні. В Україні вирощують зернові і цінні сорти гороху, з яких ви­робляють крупу. До зернових належать такі сорти: Рапорт, Уладівський 10, Уладівський ювілейний, Харківський 85. З цінних сортів поширені Богатир чеський, Зеленозерний 1, Неосипаючий 1, Сармат, Смарагд, Таловець 50, Топаз, Уладівський 6.

Технологія вирощування. Кращими для гороху попередниками є культури, які залишають поле чистим від бур'янів і не висушують ґрунт. У районах з посушливим кліматом не слід висівати його піс­ля цукрових буряків, соняшнику, суданської трави, сорго. Не треба вирощувати горох після інших бобових і гороху, бо це сприяє розвитку фузаріозу, розмноженню нематод, бульбочкового довгоносика і зерноїда. На одному і тому самому місці горох можна вирощувати не раніше ніж через 4 роки. У сівозміні горох доцільніше розміщувати між двома зерновими злаковими культурами або між зерновою злаковою і технічною не бобовою культурою.

Обробіток ґрунту. При вирощуванні гороху максимальну увагу слід приділяти боротьбі з бур'янами. Тому потрібно застосовувати поліпшений або напівпаровий обробіток ґрунту з дворазовим лущенням стерні і ранньою зяблевою оранкою або іншим видом основного обробітку ґрунту. В цілому основний обробіток ґрунту під горох такий самий, як і під ранні ярі хлібні культури.

Весняний обробіток починають з боронування в 1—2 сліди зубовими боронами і вирівнювання поверхні ґрунту шлейфами. Перед сівбою проводять культивацію в 1—2 сліди на глибину 7—8 см з одночасним боронуванням. На легких ґрунтах перед сівбою засто­совують коткування.

Удобрення. Для утворення 1 ц зерна горох забирає з ґрунту 5,5—6,5 кг азоту, 1,5—1,7 кг фосфору, 2—2,5 кг калію. Він добре реагує на застосування органічних і мінеральних добрив. Однак органічні добрива У вигляді напівперепрілого гною або компосту з розрахунку 18— 20 т/га вносять тільки на бідних піщаних ґрунтах, доповнюючи їх фосфорними. На більш родючих грантах таке удобрення спричи­нює інтенсивний ріст зеленої маси (жирування), що затримує достигання врожаю. При вирощуванні гороху дуже ефективні фосфорні добрива. Цінним калійним добривом є попіл. Під час сівби в рядки вносять гранульований суперфосфат.

Підготовка і висів. Відразу після збирання насіння очищають і піддають фумігації хлорпікрином для знищення горохово­го зерноїда. За два тижні до сівби для боротьби з грибними захворюваннями насіння протруюють препаратами ТМТД, фентіурамом, тигамом, фундазолом (3—4 кг/т) або тачигареном (1—2 кг/т). Безпосередньо перед сівбою (в день висівання) насіння інокулю­ють ризоторфіном і обпудрюють мікроелементами. Інокуляцію ризоторфіном можна проводити лише тоді, коли насіння протруєне фундазолом. З іншими препаратами поєднувати інокуляцію недо­цільно, бо більшість бактерій при цьому гине.

Горох висівають одночасно з ранніми ярими хлібами. Кращим способом сівби є вузькорядний. Однак сівалки загортають насіння в ґрунт погано, і тому використовують сівалки для звичайної рядкової сів­би. Норма висіву гороху залежить від умов вирощування і його сортових особливостей: середньонасінних сортів у посушливих умовах півдня України висівають 1—1,1 млн схожих насінин на 1 га, в Лісостепу—1,2—1,4, на Поліссі—1,3—1,5 млн. Для великонасінних сортів норми зменшують на 10—15 %, для дрібнонасін­них— на 10—15 % збільшують. Глибина загортання насіння становить 5—6 см.

Боротьба з бур'янами. Зразу після сівби проводять коткування кільчасто-шпоровими або гладкими котками з одночасним боронуванням легкими боронами. Через 5—6 діб, якщо на посівах утворюється ґрунтова кірка і з'являються ниткоподібні проростки бур'янів, поле боронують ротацій­ними борінками.

Якщо є загроза масового розвитку горохового зерноїда чи комарика, посіви обробляють принаймні два рази: перший раз — у період бутонізації, а другий — через 7—8 днів гама-ізомером ГХЦГ з розрахунку 0,3—0,5 кг/га, метафосом (0,5—1 кг/га) або іншими препаратами.

Збирання врожаю. Боби на рослинах дозрівають неодночасно і після достигання розтріскуються. Тому збирання починають, коли на рослинах по­жовтіє 70 % бобів. Вологість зер­на повинна становити 35-40 %.

Збирають горох роздільним способом. У валки його скошують косарками. Можна застосовувати також жатки з копіювальними валкоутворювачами. Через 3—4 дні, коли вологість насіння знизиться до 18—20 %, горох обмолочують зерновими комбайнами з підбирачами. При вирощуванні короткостеблових сортів, які не осипаються, на чистих від бур'янів посівах, де застосовували гербіциди, горох можна збирати прямим комбайнуванням при вологості зерна 15—17%.

Застосовують також безвалкове двофазне збирання, а також по­токове з лущенням поля під час скошування гороху у валки. Відразу після збирання насіння очищають і просушують до во­логості 14—15 %.

Ярі зернові, зернобобові та круп’яні культури у сівозмінах. Ярий ячмінь. У районах достатнього зволоження добрими і майже рівноцінними попередниками є цукрові буряки, кукурудза на зерно, картопля, озима пшениця, зернобобові культури.

У районах несталого зволоження основними попередниками ячменю є кукурудза на зерно, озима пшениця, картопля і цукрові буряки, але після них урожай на 5,2…7,7 ц/га нижчий (дані дослідних станцій).

Зерно ячменю вирощене на Поліссі використовують у пивоварній промисловості. Воно містить багато крохмалю і порівняно вищу, ніж у інших зонах, кількість білків.

Яра пшениця. Найкращі попередники: картопля, кукурудза, баштанні, зернобобові; задовільні – цукрові буряки.

Овес вирощують на обмежених площах, в основному на поліссі і передкарпатті. Порівняно з ячменем і ярою пшеницею, він вибагливий до попередників і ґрунтових умов. Високі врожаї дає після картоплі та інших просапних культур і зернобобових.

Гречка. У районах достатнього та недостатнього зволоження її краще сіяти після удобрених просапних культур, озимої пшениці та після зернобобових. У районах недостатнього зволоження цукрові буряки дуже висушують ґрунт, тому висівати після них гречку недоцільно, особливо в посушливі роки.

Просо. Кращі попередники: багаторічні трави, удобрені просапні (картопля, цукрові буряки, кукурудза), озима пшениця і зернобобові. У районах недостатнього зволоження просо не висівають після цукрових буряків, соняшника, суданської трави, бо вони дуже висушують ґрунт, що призводить до недобору врожаю.

Зернобобові культури: горох, вика, сочевиця, нут, соя, люпин, квасоля, кормові боби тощо. Вони нагромаджують у ґрунті органічну речовину; на їх коренях поселяються азотфіксуючі бактерії, які здатні засвоювати азот повітря. Зернобобові культури пригнічують бур’яни, тому вони добрі попередники багатьох культур.

Горох дає високі врожаї після кукурудзи, картоплі, цукрових буряків і озимої пшениці. У районах недостатнього зволоження урожай гороху після цукрових буряків нижчий, ніж у районах достатнього і нестійкого зволоження. У виробничих умовах горох після кукурудзи дещо більше засмічується, особливо осотом.

Соя. Теплолюбна культура, вирощують у лісостепу і степу. Вона дуже вибаглива до попередників. Найбільш придатні для неї озимі та ярі зернові й просапні культури, після збирання яких залишається достатньо часу для ретельного пошарового обробітку ґрунту з метою очищення поля від бур’янів.

Кормові боби вологолюбні й мало вибагливі до ґрунту, тому їх сіють в основному в районах достатнього зволоження після просапних культур, а також після озимих зернових культур.

Люпин, як і кормові боби, вологолюбний, краще росте на легких дерново-підзолистих ґрунтах, невибагливий до попередників. Кращими для нього є озимі зернові й просапні культури. Універсальність кормового люпину – можливість використання на добрива, зелений корм, силос, зернофураж. Його вирощують у чистому вигляді та суміші з вівсом; застосовують для післяжнивних та післяукісних посівів. Це одна з найкращих культур для полісся, особливо на легких ґрунтах і ґрунтах з кислою реакцією, де багаторічні трави малопродуктивні. У сівозмінах люпин повертають на те саме поле не раніше як через 7…8 років.

Яру вику на зелену масу висівають у паровому полі як парозаймаючу культуру в суміші з вівсом, гірчицею білою, а також після збирання озимих культур (післяжнивно). Кращі попередники для неї – це озимі зернові й просапні культури, під які вносили органічні добрива. На родючих ґрунтах вику можна розміщувати і після ярих зернових культур.

Озиму вику висівають у сумішці з житом на зелену масу. Кращі попередники: кукурудза на зелений корм і силос, рання картопля та інші ранні культури, під які вносили органічні добрива.

Квасоля вибаглива до родючості ґрунту, теплолюбна культура. Кращі попередники для неї: озимі зернові, дещо гірші – ярі зернові і кукурудза. Квасолю не розміщують після соняшника. Повторно на тому самому полі її розміщають не раніше ніж через 5…6 років.

11.02.2025р.

Тема № 9.  Технології вирощування та збирання сільськогосподарських культур.

Урок № 36. Система машин для вирощування та збирання кормових культур. Машини для посіву. Вимоги безпеки праці.

Працюємо з підручником:

(CM - I) - Сільськогосподарські та меліоративні машини: Підручник / Д.Г. Войтюк, В.О. Дубровін, Т.Д. Іщенко та ін.; За ред. Д.Г. Войтюка. — К.: Вища освіта, 2004. — 544 с.; іл.     СМ - I – сторінки: 148-151; 243-254.

https://vukladach.pp.ua/MyWeb/manual/agroinjenerija/Agricultural%20machinery/3/3.2.htm#%D1%9432

https://agroelita.info/sivalky-dlia-pokryvnykh-kultur-ohliad-populiarnykh-modeley/

Опрацювати матеріал:

1. Призначення зерно-трав’яних сівалок.

2. Будова зернотукотрав’яної сівалки.

3.  Машини для заготівлі кормів.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Основне призначення зерно-трав’яних сівалок.

2. Опишіть будову зернотукотрав’яної сівалки.

3. Замалюйте схему модуля зернотукової стерньової сівалки.

4. Призначення машин для заготівлі кормів.

5. Які машини використовують для заготівлі кормів.

6. На основі наданого або з вашого матеріалу пропонується зробити презентацію до теми «Зернотрав’яні сівалки».

         Зернотрав’яні сівалки призначені для сівби зернових культур і насіння трав з одночасним внесенням у рядки мінеральних добрив.

         Найпоширеніша сівалка СЗТ-3,6А (рис. 1) причіпна складається із рами зварної конструкції із причіпним пристроєм, зернотукового ящика з відділенням для насіння 8 і добрив 9, двох ящиків 12 місткістю 86 дм³ для насіння трав, висівних апаратів котушкового типу для зернових культур 5 і насіння трав 14, туковисівних апаратів 10, насіннєпроводів 4 і 15, двох рядів дискових сошників 1 і 2, кілеподібних сошників 16 для трав, двох опорно-привідних коліс і ланцюгово-зубчатого механізму передач. У зернотуковому ящику встановлені ворушилка 7 і нагнітач 6 для подавання несипкого насіння до висівних апаратів.

Рис. 1. Функціональна схема зернотукотрав’яної сівалки СЗТ-3,6А: 1 і 2 — дискові сошники; 3 — штанги з пружинами; 4 і 15 — насіннєпроводи; 5 і 4 — насіннєвисівні апарати; 6 і 13 — нагнітачі; 7 — ворушилка;  8 і 9 — відділення ящика зернотрав’яне і для добрив; 10 — туковисівний апарат; 11 — лотік; 12 — ящик для насіння трав; 16 — кілеподібний сошник.      

         Котушки висівних апаратів для насіння трав значно меншого розміру, ніж зернових. На сівалці встановлено 47 сошників, із них 24 дискові і 23 кілеподібні. Кілеподібні сошники розміщені позаду дискових, а їхні повідці шарнірно прикріплені до корпусів сошників заднього ряду і під час роботи утворюють борозни в міжряддях після проходження дискових сошників. Загальне міжряддя 7,5 см, глибина ходу дискових сошників 4…8 см, а кілеподібних — 2…4 см. Робоча ширина захвату сівалки 3,6 м. Робоча швидкість до 12 км/год. Сівалка комплектується УСК.

         Сівалки зернотукові пресові призначені для рядкової сівби зернових, середньо і дрібнонасіннєвих зернобобових і круп’яних культур з одночасним ущільненням ґрунту в рядках з метою підтягування вологи до насіння у ґрунті й зменшення вітрової ерозії.

         Особливістю конструкцій цих сівалок є наявність секцій прикочувальних металевих котків діаметром 550 мм, установлених позаду дискових сошників. Кожний коток рухається по засіяному рядку і ущільнює ґрунт.

         На пресових сівалках установлено насіннєвисівні апарати котушкового типу, а туковисівні — котушково-штифтові.

         У пресованому варіанті висівні апарати приводяться в рух ланцюговою передачею від крайніх секцій прикочувальних котків, а під час роботи без прикочування сівалки переобладнують на звичайні. При цьому замінюють прикочувальні котки опорно-привідними пневматичними колесами.

         Сівалки можна комплектувати пристроями для підсіву та підживлення, сівби на легких ґрунтах і парах з кілеподібними сошниками, для вузькорядної сівби з дводисковими дворядковими сошниками тощо.

         Використовують зернотукові пресові сівалки СЗП-3,6Б, СЗП-8, СЗП-12 і СЗП-16 з шириною захвату відповідно 3,6; 7,8; 11,7 і 15,6 м. Ці сівалки виконують за шеренговою схемою на основі модуля СЗП-4 і з’єднують у посівні широкозахватні агрегати. Робочі швидкості сівалок до 12 км/год. Агрегатують їх з тракторами класів 2, 3 і 5.

         Сівалки зернотукові стерньові (рис. 2) застосовують для рядкової сівби зернових, дрібно- і середньонасіннєвих зернобобових культур по стерньових фонах одночасно з передпосівною культивацією, внесенням гранульованих мінеральних добрив і коткуванням ґрунту в рядках. Ці сівалки секційні модульні. Ширина захвату одного модуля 2 м. Кожен модуль має зернотуковий ящик 6, насіннєвисівні 7 і туковисівні апарати, лапові сошники 13, клиноподібні металеві котки 12, переднє самовстановлюване 1 і заднє опорне колеса, раму 3, механізм передачі і причіпний пристрій 2. Сошники 13 встановлено у три ряди. Кожен сошник закріплений шарнірно до рами і утримується двома амортизаційними пружинами 14, які сприяють самоочищенню сошників і, крім того, є запобіжними. Ширина міжрядь у модулі 22,8 см. Від котків 12 рух передається ланцюговою передачею на висівні апарати. Котки ущільнюють ґрунт після проходження сошників і формують борозни в рядках. Глибину ходу сошників регулюють упором на штоці гідроциліндра і довжиною тяги механізму підйому. Робоча ширина захвату сівалок СЗС-6 і СЗС-12 становить відповідно 6,15 і 12,3 м. Робоча швидкість до 10 км/год.

Рис. 2. Схема модуля зернотукової стерньової сівалки:

1 — опорне колесо; 2 — причіпний пристрій; 3— рама; 4 і 5 — тяги;                                                6 — зернотуковий ящик; 7 — насіннєвисівний апарат; 8 — насіннєпровід;                                      9 — гідроциліндр; 10 — регулювальна гайка; 11 — підніжна дошка; 12 — котки; 13 — сошник; 14 — пружина сошника

         Сівалки зернотукотрав’яні стерньові призначені для рядкової сівби зернових, зернобобових культур і трав з одночасним внесенням в рядки гранульованих мінеральних добрив по стерньових фонах. Ці сівалки є модифікаціями зернотукових стерньових сівалок типу СЗС. Вони мають аналогічну будову та робочий процес. Особливістю їх конструкції є наявність у насіннєвому бункері мішалки і нагнітача з механізмом приводу. Сівалки комплектуються лаповими або наральниковими сошниками з криволінійними стояками. Наральникові сошники застосовують переважно для сівби на необроблених фонах. Ширина міжрядь 22,8 см.

         Одинарний модуль сівалки марки СТС-2 має робочу ширину захвату 2 м, а сівалок СТС-6 і СТС-12 — відповідно 6,15 і 12,3 м. Робоча швидкість сівалок до 10 км/год.

         Стерньові сівалки застосовують також для стрічкової (смугової) сівби. Ці сівалки причіпні, на них установлюють лапові сошники, які в нижній частині мають розсіювачі, що дає змогу розсіювати насіння смугою завширшки 12...14 см. Вони відрізняються також конструкцією прикочувальних котків. Одинарний модуль такої сівалки СКЛ-2 має ширину захвату 2 м. Використовують сівалки з трьома і шістьма модулями з шириною захвату відповідно 6,15 і 12,3 м.                                              Сівалки зернотукотрав’яні для прямої сівби призначені для сівби зернових, зернобобових культур і трав з одночасним внесенням у рядки мінеральних добрив по необроблених агрофонах або на полях з мінімальним обробітком ґрунту перед сівбою, а також для підсіву трав у дернину на луках і пасовищах без попереднього обробітку ґрунту. Ці сівалки також модульного типу.

         Особливістю конструкцій їх є наявність рифлених дискових ножів перед дводисковими сошниками (див. рис. 3). Під час руху сівалки ґрунт розрізує спочатку дисковий ніж 21, а потім дисковий сошник 24, що рухається слідом і утворює борозну, на дно якої висівні апарати подають насіння і добрива. Диск ножа встановлений на підшипниках кочення. Гофри диска сприяють утворенню чіткої борозни і стійкому ходу сошника. Ширина міжрядь 15 см. Глибина загортання насіння 30…80 мм. Сівалки СЗПП-4 і СЗПП-8 мають робочу ширину захвату відповідно 3,9 і 7,8 м.

Рис. 3. Сошник — дводисковий з дисковим ножем: 21 — дисковий ніж; 22 — підвіска; 23 — кронштейни; 24 — сошник

      Для заготівлі кормів широко використовують трав'янисті рослини (кор­мові трави) у вигляді сіна, силосу, сінажу, свіжого зеленого корму, тра­в'яного борошна, трав'яної пасти та іноді зерна. Отже, без належного рівня механізації технологічних процесів при заготівлі кормів не можна своєчасно і якісно виконати потрібні обсяги робіт.

      Залежно від природно-кліматичних зон і господарських умов застосо­вують різні технології заготівлі кормів. Вибираючи їх, слід враховувати умови збирання, врожайність, площі масивів, вид і поголів'я тварин та інші чинники. У сучасному сільськогосподарському виробництві застосо­вують такі технології заготівлі трав і силосних культур:

1. Заготівля розсипного сіна. Цей спосіб передбачає: скошування трав,
сушіння в покосах, ворушіння, згрібання сіна у валки, перевертання валків, підбирання валків з утворенням копиць, підбирання копиць і транспортування до місць скиртування, укладання сіна у скирти. Та­ кий спосіб неекономічний, оскільки не дає змоги одержати сіно високої якості.

2. Заготівля пресованого сіна. Цей спосіб прогресивніший. Траву після скошування, сушіння і згрібання у валки підбирають з одночасним пре­ суванням у паки. Збирають і пресують сіно при вологості не більше 25% .
Залежно від умов паки досушують у полі або підбирають безпосередньо у транспортні засоби, перевозять до місць зберігання і досушують у штабе­ лях активним вентилюванням.

3. Збирання трав і силосних культур із подрібненням. Силос, сінаж і трав'яне борошно готують із подрібнених рослин.

      Для отримання силосу скошену й подрібнену зелену масу закладають у траншеї або силосні башти, де її перед герметизацією ущільнюють.

Технологія приготування сінажу передбачає закладання пров'яленої до 50...55% та подрібненої до 3 см маси в башти або інші герметизовані споруди.

      Трав'яне борошно одержують також із подрібнених до 3 см рослин, висушених до вологості 8... 12% у високотемпературних сушарках. Після розмелювання масу гранулюють або зберігають у розсипному вигляді (сін­не, вітамінне борошно).

      Виконання технологічних операцій повинно супроводжуватись ретель­ним регулюванням машин на оптимальний режим роботи. Висота зрізу має бути такою, щоб природні та сіяні багаторічні трави скошувались трохи вище кореневої шийки. При більш низькому зрізі трави погано відростають, а високий зріз призводить до втрат врожаю.

      Машини для заготівлі кормів можна поділити на дві основні групи: для заготівлі трав на сіно і сінаж та для заготівлі силосу і свіжої подріб­неної зеленої маси.

      Класифікують їх за такими ознаками:

- за способом агрегатування - причіпні, начіпні, напівначіпні та само­ідні;

- за типом різального чи подрібнювального апарата - сегментно-пальцьові, дискові, ротаційні та барабанні;

- за кількістю різальних апаратів - одно-, дво-, три- та багатобрусні;

- за формуванням зрізаної маси ~ покісні та порційні.

      Залежно від технології заготівлі кормів використовують певний ком­плекс кормозбиральних машин. Під час заготівлі трав на сіно застосову­ють косарки, ворушилки, граблі, підбирачі-копнувачі, прес-підбирачі, волокуші, копицевози, скиртокладки, скиртоутворювачі, пакопідбирачі, стаціонарні преси, вентильовані сіносховища тощо.

      Комплекс машин для збирання трав на сінаж складається з косарок-плющилок, підбирачів-подрібнювачів-навантажувачів, транспортних віз­ків і пневматичних транспортерів.

      Для подрібнення зеленої маси, яка використовується для згодовування тваринам без зберігання та заготівлі силосу на зимовий період, застосову­ють косарки-подрібнювачі, підбирачі-подрібнювачі, косарки-плющилки, силосозбиральні та кормозбиральні комбайни і комплекси. Під час збирання трав слід дотримуватися певних агротехнічних ви­мог.

Перший укіс бобових трав починати в стадії бутонізації, лучних - на початку цвітіння, а злакових - при появі колосків.

Косовицю проводити протягом 5...7 днів, а на низинних луках, плав­нях і болотах - 7...10 днів.

      Під час косіння забезпечувати оптимальну висоту зрізу: для природних трав у степовій зоні - 4,0...4,5 см, а в лісолуковій і лісостеповій зонах -5...6 см. Отаву осіннього укосу зрізати на висоту 6...7 см, а сіяні багато­річні трави - 7...9 см. Відхилення від висоти зрізу - не більше 0,5 мм. Втрати трави не повинні перевищувати 2%.

      Сінозбиральні машини не повинні надмірно ворушити, перетрушувати і засмічувати сіно. Збирати сіно у розсипному вигляді потрібно при воло­гості 16-18%, а при пресуванні - до 25%. У пересохлому сіні обламуєть­ся багато листя, а у вологому - розвиваються мікроорганізми, які руйну­ють поживні речовини. Вологість пров'яленої трави при заготівлі сінажу має бути в межах 45-55%, а довжина подрібненої маси - 20-30 мм.

      Машини мають забезпечувати укладання трави у прямолінійні рядки або валки, правильне перевертання валків на півоберта для прискорення сушіння нижніх шарів. Втрати зеленої маси при заготівлі сінажу не по­винні перевищувати 0,5%.

      При заготівлі подрібненого сіна довжина подрібнених частинок має бути 30-50 мм.

      Згрібати сіно у валки слід при вологості 18% і нижче, а при викорис­танні активного вентилювання - при 25-30%. Повне збирання сіна про­вести за 10-15 робочих днів.

      Робочі органи сінозбиральних машин не повинні перетирати сіно, об­бивати листочки і суцвіття, забруднювати сіно ґрунтом. Втрати сіна при підбиранні з валків з утворенням копиць допускаються не більше 5%, при підбиранні з пресуванням - не більше 2% . Загальні втрати трави при косінні з подрібненням повинні бути не більше 8%.       Виконання технологічних операцій повинне супроводжуватись ретель­ним регулюванням машин на оптимальні режими їх роботи.

11.02.2025р.

Тема № 9.  Технології вирощування та збирання сільськогосподарських культур.

Урок № 35 Основні кормові культури та їх агробіологічні особливості.

Працюємо з підручником:

(Р - VI) - Рослинництво: Підручник / О. І. Зінченко, В. Н. Салатенко, М. А. Білоножко; За ред. О. І. Зінченка. — К.: Аграрна освіта, 2001. — 591 с.: іл.                                 Р - VI - стор.477 – 544.

Опрацювати матеріал:

1. Загальна характеристика кормових культур.

2. Багаторічні бобові трави

3. Багаторічні злакові трави

4. Однорічні бобові трави

5. Однорічні злакові трави

6. Капустяні (хрестоцвіті) кормові культури

7. Кормові коренеплоди

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Основна характеристика кормових культур.

2. Призначення та види багаторічних трав.

3. Призначення та види однорічних трав.

4. Застосування капустяних (хрестоцвітних) кормових культур.

5. Застосування кормових коренеплодів.

      1.   Кормові культури поділяють на такі групи: однорічні й багаторічні трави, кормові коренеплоди, бульбоплоди, баштанні культури.

         В поєднанні із зерновими, зернобобовими та хрестоцвітими культурами, посіви яких використовуються на корм, вони є джерелами виробництва грубих, штучно зневоднених і концентрованих кормів.

         Грубі корми (до яких крім сіна входить ще близько 40 – 50 % побічної продукції рослинництва — солома озимих і ярих культур та насінники трав) у кормовому балансі становлять 10 – 12 %, соковиті 28 – 32, зелені від 28 – 34 до 40 – 45 %, концентровані, включаючи й штучно зневоднені трав’яні, 22 – 30 %. В останній групі до 70 % становлять зернові й зернофуражні культури. Посіви кормових культур розміщують переважно в кормових спеціалізованих сівозмінах прифермського типу, в польових та кормо-польових ґрунтозахисних, лучних (лукопасовищних, лукоовочевих), у вивідних полях польових сівозмін та на схилах балок. Зернофуражні (зернокормові) культури вирощують здебільшого в польових (кормо-польових) і ґрунтозахисних сівозмінах, а також у кормових прифермських як покривні культури (ярий і озимий ячмінь, горох та ін.) в посівах багаторічних трав.

         Загальна посівна площа кормових культур у країнах СНД становить 68 – 70, в Україні — близько 9 млн га (на польових землях).

         Кормові трави — велика група кормових культур, яка об’єднує багаторічні й однорічні бобові та злакові трави. Їх широко використовують для згодовування у свіжому вигляді, заготівлі сіна, сінажу, силосу, штучно зневоднених кормів, створення культурних пасовищ і сіножатей. У структурі кормової площі вони займають 50 – 60 %. Про великі біологічні можливості кормових трав свідчать дані дослідних установ, державних сортодільниць, кращих господарств.

         Так, у дослідах Інституту кормів УААН середній урожай зеленої маси люцерни й конюшини становив 400 – 500 ц/га. Приблизно такою самою була врожайність еспарцету, буркуну та однорічних кормових трав (суданської трави, пажитниці багатоквіткової, райграсу однорічного, конюшини персидської, вики озимої і ярої та ін.) у дослідженнях Уманської СГА. На експериментальній базі Українського НДІ зрошуваного землеробства середньорічні врожаї люцерни на зрошенні становили 650 – 700 ц/га.

         2. Багаторічні бобові трави

         Багаторічні трави належать до родини бобових і злакових. З бобових багаторічних трав у польовому кормовиробництві поширені конюшина червона (лучна), люцерна посівна й еспарцет, із злакових — тимофіївка лучна, вівсяниця (костриця) лучна, стоколос (кострець) безостий, житняк, пирій безкореневищний, райграс високий, грястиця збірна та ін. Багаторічні злакові трави висівають у сумішах з бобовими травами при створенні культурних сіножатей, пасовищ у кормових та ґрунтозахисних сівозмінах на схилах балок.

         У північних (поліських) районах країни більш поширена конюшина лучна, в південних лісостепових і в Степу — люцерна посівна та еспарцет. У Лісостепу добре ростуть конюшина лучна, люцерна посівна, еспарцет, лядвенець рогатий. Найвищі врожаї цих трав збирають у районах достатнього зволоження. На Верхняцькій дослідній станції (Черкаська область) вихід сіна конюшини лучної при однорічному використанні на один укіс у середньому за 8 років становила 41,7, а при дворічному 105,1 ц/га.

         Високі врожаї дає конюшина також на дерново-підзолистих суглинистих ґрунтах Полісся. Наприклад, на Костопільській сортодільниці Рівненської області з двох укосів збирали сіна конюшини червоної по 89, а на Рівненській сортодільниці 71 ц/га. Бобові трави містять до 200 г на 1 корм. од. перетравного протеїну, а також багато кальцію, фосфору та інших зольних елементів.

         Тому вони є основним джерелом рослинного білка в кормах, заготовлених на зиму, а також у літніх раціонах. За останні роки валове виробництво грубих і соковитих кормів у цілому задовольняє потребу в них. Проте структура грубих кормів, у яких переважає солома, та невисока їх поживність стримують зростання продуктивності худоби. Вміст білка в кормах, заготовлених у сільськогосподарських підприємствах, — не більше 95 г при нормі 105 – 110 г. Його постійний дефіцит призводить до непродуктивних витрат кормів і здорожчання м’яса, молока та іншої тваринницької продукції.

         Протеїн багаторічних бобових трав характеризується високими показниками. Так, протеїн люцерни містить незамінних амінокислот лізину і триптофану в 1,5 раза більше, ніж білок рибного борошна, відповідає вмісту їх у білку м’ясо-кісткового борошна і наближається до вмісту їх у білку організму тварин. У листі люцерни у фазі бутонізації міститься білок, котрий за якостями не поступається білку курячих яєць. Крім того, багаторічні бобові трави дають найбільшу кількість протеїну з одиниці площі. Наприклад, при врожаї люцерни посівної або конюшини лучної 500 ц/га одержують близько 1500 кг/га перетравного протеїну найвищої якості, тоді як

при урожаї 30 ц/га зерна гороху — близько 600 кг/га (разом з соломою приблизно 900 кг/га), при врожайності сої 25 ц/га — 800 кг/га, із соломою — близько 100. Зазначимо, що використання трав у свіжому вигляді (на зелений корм), а також у вигляді сінажу дає змогу одержати білка у 1,5 – 2 рази більше, ніж при заготівлі з них сіна (табл. 1).

         Вирощування багаторічних бобових трав має важливе агротехнічне значення. Вони поліпшують родючість ґрунту, захищають його від вітрової і водної ерозії, залишають у ґрунті сухі корені й пожнивні рештки (від 40 до 100 – 120 ц/га). У кореневій системі їх міститься від 2,5 – 3 до 4 % азоту (з розрахунку на суху речовину). Після її відмирання й розкладання запаси азоту в ґрунті збільшуються на 150 – 200, іноді 300 кг/га. За даними Д. М. Прянишникова (1945), 1 га конюшини з хорошим травостоєм може накопичити 160 – 180 кг азоту з повітря.

Таблиця 1.

Вихід з 1 га посіву багаторічних трав кормових одиниць і перетравного протеїну*

* Люцерни — за 3 укоси, конюшини й еспарцету — за 2 укоси.

         Акумульований у кореневій системі та пожнивних рештках бобових культур азот після їх розкладання в ґрунті добре засвоюється іншими культурами сівозміни.          Бобові багаторічні трави позитивно впливають на окультурення орного і підорного шарів ґрунту. За даними Інституту землеробства і тваринництва західних районів України, під впливом багаторічних трав кількість гумусу за ротацію сівозміни збільшилась на 0,3 – 0,4 %. У верхніх шарах ґрунту збільшується також вміст кальцію й інших речовин, які сприяють скріпленню структурних ґрунтових агрегатів. Академік В. Р. Вільямс писав, що після трирічної культури багаторічних трав у ґрунті зникає його шкідлива мікрофауна й розпочинається посилений розвиток корисної мікрофлори, що підвищує родючість ґрунту. В умовах зрошення багаторічні трави запобігають засоленню ґрунтів і вимиванню елементів живлення за межі розміщення основної маси кореневої системи.

         У структурі посівних площ кормових культур багаторічні трави мають становити 40 – 60 %. Основний критерій — умови зволоження. Чим вони кращі, тим більша площа багаторічних трав.

         3. Багаторічні злакові трави

         Багаторічні злакові трави поширені на сіножатях і пасовищах, їх також висівають для поліпшення кормових угідь. З багаторічних кормових трав польового травосіяння більш поширені тимофіївка лучна, вівсяниця лучна, стоколос безостий, житняк, райграс високий, грястиця збірна, пирій безкореневищний. Всі вони мають добре розвинену мичкувату кореневу систему, яка розміщується переважно у верхньому шарі ґрунту — до 20 см. Найбільш вологолюбною рослиною серед названих злакових трав є тимофіївка лучна, менш вимогливий до вологи житняк.     За типом кущення багаторічні злакові трави поділяють на кореневищні, нещільно- і щільнокущові, а за висотою стебла і розташуванням листків на ньому — на верхові (з рівномірним розташуванням листків по всій висоті стебла) і низові (з розміщенням листків у нижній частині стебла у формі розетки).

Низові й перехідні форми використовують здебільшого у лучному травосіянні.

         Польові злакові трави відносять переважно до групи нещільнокущових. До кореневищних трав польового травосіяння належить стоколос безостий. За даними досліджень О. І. Зінченка, перспективною травою є пирій повзучий, особливо в суміші з люцерною.

         Хімічний склад цих трав значною мірою залежить від фази розвитку рослин. Наприклад, у сухій речовині стоколосу безостого при скошуванні в період викидання волотей містилося 16,4 % протеїну, на початку цвітіння — 14,2 %; вівсяниці лучної — відповідно 17,2 і 14,6; грястиці збірної — 16,2 і 13,8 %. Вміст протеїну та інших речовин залежить також від укосу трави. У трав другого і третього укосів міститься більше протеїну, ніж першого укосу. Наприклад, у дослідах Українського інституту кормів вміст протеїну в травосуміші конюшини з тимофіївкою першого укосу становив 14,4, другого 18,5 %, а третього 22,6 %.

         Вміст клітковини в наступних укосах зменшується. Під дією добрив, особливо азотних, вміст протеїну в сіні злакових трав значно підвищується.

         4. Однорічні бобові трави

         З бобових однорічних трав найпоширеніші вика яра й озима, кормовий люпин, кормовий горох, однорічний буркун, серадела. Набувають поширення однорічні конюшини — персидська, олександрійська, інкарнатна, підземна. Залежно від ґрунтово-кліматичних умов у господарстві культивують кілька видів трав. Однорічні бобові трави вирощують переважно в бобово-злакових травосумішах, що сприяє підвищенню врожайності та якості корму.

         Однорічні бобові трави та їх травосуміші широко вирощують на сіно, як компоненти в зеленому конвеєрі, а також для приготування сінажу й силосу. Економічна і біоенергетична ефективність бобових трав. Навіть при невисокій урожайності зеленої маси (160 – 180 ц/га) бобові трави економічно вигідні, тому що собівартість їх нижча, ніж зернофуражних культур (ячменю й кукурудзи) у 1,6 – 2,8 раза. Це зумовлено тим, що затрати сукупної енергії на вирощування однорічних бобових трав становлять 10 – 12 тис. МДж/га, а ячменю 16 – 18, кукурудзи на зерно 30 – 35 тис. МДж/га і більше. У зв’язку з цим енергетичні коефіцієнти вирощування бобових трав (співвідношення валової енергії в урожаї і витрат її на вирощування культури) становлять, за даними О. І. Зінченка, 8,6 – 9. У ячменю й кукурудзи вони значно нижчі — 4 – 6.

         Бобові однорічні трави є надійними страховими культурами багаторічних трав. Щоб підвищити частку високобілкових культур у раціоні тварин, зменшити витрати набагато дорожчого зерна бобових, треба збільшувати використання їх у кормовому конвеєрі.

         5. Однорічні злакові трави.

         Могар (головчасте просо, мишій) — нещільний кущ 60 – 140 см заввишки із прямостоячими порожнистими стеблами. Коренева система добре розвинена, заглиблюється в ґрунт на 1,5 – 2 м. Листкові пластинки світло- або темнозелені, до моменту дозрівання іноді антоціаново забарвлені; великі, голі, без вушок, з голими піхвами, які вкриті з країв густовійчастим опушенням. Суцвіття — колосоподібна волоть, між колосками багато щетинок. Зернівка яйцеподібна, плівчаста, жовта, солом’яно-жовта, оранжева, чорна. Маса 1000 насінин 1,5 – 3 г. Теплолюбна, одноукісна рослина. На одиницю сухої речовини витрачає вологи у 2 – 3 рази менше, ніж інші кормові рослини. Насіння достигає через 95 – 110 днів, на сіно скошують через 65 – 70 днів (рис. 2). Перспективний вид — могар каліфорнійський.

 Рис. 2. Могар (загальний вигляд)

         Стебло у нього пряме, добре облистнене. Коренева система мичкувата, глибоко проникає в ґрунт. Листя довге, широке. Суцвіття — колосоподібна волоть, слабкоостиста, вгорі поникла. Насіння кругле, жовте. Маса 1000 насінин 1,5 – 2 г.          Однорічна, середньопосухостійка і посухостійка, теплолюбна рослина. Насіння зберігає схожість 5 – 6 років. Погано росте на важких, вологих ґрунтах низини, а також на солонцюватих. Цінна кормова рослина. Врожайність у Степу до 200, в Лісостепу до 300 ц/га. Могар — пізня яра рослина. Тому її сіють одночасно з кукурудзою або навіть дещо пізніше. Спосіб сівби звичайний рядковий.

         Норма висіву 6 – 8 млн схожих насінин на 1 га. Глибина загортання насіння 3 – 4 см з обов’язковим одночасним коткуванням і боронуванням легкими борінками (типу ЗОР-07). Ними ж проводять 1 – 2 до- і післясходових боронування, які спрямовані переважно проти мишію і плоскухи. Рослина за природою еутотроф, тобто добре росте на родючих ґрунтах. Тому перед висіванням слід обов’язково внести 60 – 90 кг/га д. р. азоту, по 45 кг/га д. р. фосфору і калію. Скошують у період викидання суцвіть.

         6. Капустяні (хрестоцвіті) кормові культури

         У кормовиробництві капустяні рослини вирощують давно, зокрема кормову капусту — стеблоплідну рослину і коренеплоди — брукву і турнепс. Група стеблових капустяних у кормовиробництві не набула значного поширення, асортимент видів і сортів їх також обмежений. Так, в Україні і Молдові в 70-ті роки на невеликих площах вирощували переважно кормову капусту й ріпак, у 80-ті роки площу капустяних було розширено посюдно, розширився видовий склад їх. Тепер, крім озимого ріпаку й кормової капусти, вирощують ярий ріпак, свиріпу озиму, редьку олійну, перко, гірчицю білу. Певне значення має і порівняно нова кормова культура тифон (гібрид китайської капусти з турнепсом). Щоправда, вона не набула поки належного поширення, хоча в Європі і США використовується досить широко. Менше, ніж інші капустяні, поширена й культура перко.

         Капустяні є високобілковими рослинами. Їх можна вирощувати в одновидових посівах і в сумішах з однорічними злаковими травами та іншими культурами. На їх фоні краще можна згодовувати побічну продукцію — солом’яну січку, полову та ін. Зелена маса капустяних сприяє збільшенню надоїв, жирності молока, приросту молодняку на відгодівлі. При згодовуванні її вівцям підвищується вовнова продуктивність. Капустяні — цінний компонент раціону свиней і птиці. Їх широко використовують в озимих проміжних, ранніх ярих, післяукісних та післяжнивних посівах.

         Капустяні вирощують не тільки на зелену масу, а й на силос в суміші з іншими культурами. Зерно їх — дуже цінне джерело концентрованих білкових кормів вищої якості. Макуха і шрот з насіння ріпаку, редьки олійної, свиріпи за фізіологічною дією майже не поступаються перед макухою і шротом із сої і соняшнику. Так, основним білковим компонентом концентрованих кормів у країнах Західної Європи (Бельгії, Німеччині і особливо у скандинавських країнах) є дешевий і високоякісний ріпаковий шрот. Урожайність ріпаку сягає 30 ц/га, тобто значно перевищує середню врожайність сої і дає змогу мати високоякісний корм з мінімальними втратами, що сприяє зниженню собівартості тваринницької продукції. Для більшості хрестоцвітих кормових культур характерні високі темпи наростання зеленої маси (10 – 12 і навіть 14 ц/га за добу в періоди активного росту і 8 – 10 ц/га в середньому за період вегетації). Менші темпи наростання у стеблоплідної рослини — капусти кормової (4 – 6 ц/га за добу в середньому за вегетацію при весняній і ранній післяукісній сівбі та 6 – 7 ц/га при пізній післяукісній і післяжнивній). Провідними у посівах капустяних є озимий ріпак, а далі йдуть капуста кормова, свиріпа озима, редька олійна.

         Зелена маса капустяних, зібраних в оптимальні строки, добре перетравлюється (65 – 80 %) і містить небагато клітковини (17 – 19, 20 – 22 %); 1 кг сухої речовини відповідає 0,85 – 0,92 корм. од., а 1 кг корму містить 24 – 29 г перетравного протеїну. Поживність маси значною мірою залежить від внесення добрив і строку збирання. Кращі для згодовування рослини, зібрані у фазі бутонізації — початку цвітіння. Слід враховувати, що рясне цвітіння й тепла погода приваблюють багато бджіл (капустяні, особливо ріпак і свиріпа, — добрі медоноси). При збиранні їх у цей період багато комах потрапляють у зелену масу, що небезпечно для тварин. Якщо капустяні згодовують у фазі цвітіння, скошувати їх доцільно після 12 год дня, коли на посівах менше бджіл.

         При вирощуванні капустяних, в тому числі і в післяжнивних посівах, треба уникати наступного висівання після них цукрових і кормових буряків, бо в капустяних з ними є спільний шкідник — нематода. Капустяні, особливо при заорюванні їх як післяжнивних сидератів, позитивно впливають на вміст у ґрунті органічної речовини, азоту, фосфору, калію, мікроелементів, запобігають розвитку кореневої гнилі, яка завдає великої шкоди зерновим культурам, особливо пшениці.

         Вміст перетравної енергії в зеленій масі капустяних невисокий — 1,6 – 1,8 МДж/кг. Однак великий вихід корму з 1 га дає змогу мати до 40 – 60 ц/га сухої речовини за короткий період вегетації.

         7. Кормові коренеплоди

         Господарське значення. Кормові коренеплоди дають високий вихід кормових одиниць з 1 га посівної площі. Наприклад, кормові буряки при врожаї коренеплодів 800 ц/га і гички 150 ц/га дають 120 – 130 корм. од., а кормова бруква при врожаї коренеплодів 600 ц/га і гички 150 – 160 ц/га — 90 – 110 ц/га корм. од. В Українському інституті зрошуваного землеробства урожай кормових буряків у середньому за 10 років становив 995 ц/га, а максимальний — 1646 ц/га.

         До основних коренеплодів належать: кормові буряки з родини лободових (Chenopodiaceae), морква з родини зонтичних селерових (Umbeliferae), бруква і турнепс з родини капустяних (Brassicaceae).

         Кормові коренеплоди є насамперед важливим джерелом легкоперетравних вуглеводів, вміст яких становить у коренеплодах кормових буряків, моркви та брукви близько 9 %, турнепсу — до 7 %, а коефіцієнт перетравності досягає 96 – 98 %. Вміст протеїну в коренеплодах невеликий — близько 1,1 – 1,5 %, але він має багатий амінокислотний склад і відзначається доброю перетравністю (70 – 80 %). Цінуються коренеплоди і за значний вміст мінеральних речовин (у середньому 1 – 1,5 %), особливо кальцію і фосфору. Кормові коренеплоди є джерелом багатьох вітамінів. Особливо багата на них морква, в коренеплодах якої виявлено майже всі відомі нині вітаміни. Цінним побічним кормом для тварин є гичка коренеплодів. При врожаї коренеплодів 500 – 600 ц/га господарства отримують за рахунок гички додатково 20 – 25 ц/га корм. од., що прирівнюється до збору середнього врожаю однорічних трав і практично без додаткових затрат.

         Згодовують коренеплоди тваринам звичайно у свіжому, рідше — в засилосованому вигляді. З листя виготовляють також трав’яне борошно, яке містить 13 – 19 % протеїну і 54 – 62 % вуглеводів. Але за існуючих технологій сушіння такий корм дорогий, оскільки потрібно багато пального.

         Коренеплоди мають важливе агротехнічне значення. Вони є добрим попередником у сівозміні для наступних культур.

         Райони вирощування. Кормові буряки та моркву вирощують майже на всій території України.

         Бруква і турнепс, як вологолюбні й маловибагливі до тепла, найбільш поширені в Нечорноземній зоні. Морфобіологічні та екологічні особливості. Серед коренеплодів найбільш чутливими до холоду є кормові буряки, сходи їх нерідко гинуть навіть при невеликих весняних заморозках (мінус 3 – 5 °С). Насіння проростає при температурі близько 3 °С, але дружні сходи з’являються лише при 12 – 15 °С. Найкраще розвиваються в умовах теплого сонячного літа з достатньою кількістю опадів (близько 500 мм за рік). Особливо вибагливі до вологи в період проростання насіння, яке поглинає при набуханні 120 – 160 % води від своєї маси, та в критичний період розвитку в липні–серпні.

04.02.2025р.

Тема № 8.  Зрошення сільськогосподарських культур.

Урок № 34. Вплив технологічного налагодження машин на якість роботи агрегатів. Вимоги безпеки праці.

Працюємо з підручником:

(ОА – I) - Хомик Н. І. Основи агрономії: навчальний посібник до практичних занять та самостійної роботи / Н. І. Хомик, Г. Б. Цьонь, Т. А. Довбуш, Н. А. Антончак. – Тернопіль: ФОП Паляниця В. А., 2021. – 320 с. ОА - I – сторінки 80 – 83.

(А - IV) - Луцюк В. І. Агротехнологія : підручник для здобувачів професійної (професійно-технічної) освіти / В. І. Луцюк, О. Л. Шамралюк – Київ : Літера ЛТД, 2020. – 256 с.     А - IV – сторінки 95 – 98.

(З - V) - Землеробство: Підручник. 2-ге вид. перероб. та доп. / За ред. В. П. Гудзя. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 464 с. З – V – сторінки 286-294.

Опрацювати матеріал:

1. Особливість обробітку ґрунту на зрошуваних землях.

2. Зрошення ґрунтів.

3.  Вимоги до полів під час зрошення.

4. Машини для зрошення.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Основне завдання механічного обробітку ґрунту.

2. Що виникає при тривалому зрошенні ґрунту.

3. Які основні вимоги до планування рельєфу поля.

4. Навіщо проводять відновлювання, або ремонтне планування поля.

5. Які машини використовують для зрошення.

6. В чому переваги крапельного зрошення.

         Обробіток ґрунту в умовах зрошення. Особливість обробітку ґрунту на зрошуваних землях полягає у виконанні спеціальних заходів щодо підготовки його до поливу, післяполивного розпушування міжрядь у посівах просапних культур, внесення добрив і гербіцидів з поливною водою. Одне з головних завдань механічного обробітку — регулювання водопроникності ґрунту і створення оптимальної аерації орного й підорного шарів, оскільки під час зрошення ґрунт ущільнюється, а на його поверхні може утворитися кірка. За певних умов після багаторічного зрошення в підорному шарі утворюється ущільнений прошарок, який час від часу слід руйнувати.

         Обробіток ґрунту — ефективний захід активізації мікробіологічної діяльності та поживного режиму рослин, тому в умовах зрошення за допомогою його створюють родючий шар з оптимальними фізичними, хімічними й біологічними показниками. Особливості обробітку ґрунту в умовах зрошення полягають також у виконанні спеціальних заходів з підготовки ґрунту до поливу, в післяполивному обробітку,  певному поєднанні обробітку з поливами та внесенням добрив.

         Взаємодія обробітку ґрунту й полив сприяють ефективній боротьбі з бур’янами, шкідниками та хворобами, значно змінюючи їх склад і розвиток.

    Зрошення — одна з головних умов інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, тому правильний обробіток ґрунту повною мірою сприяє цьому процесу.

         Численні поливи, особливо легких ґрунтів, можуть спричинити втрату найбільш рухомих форм азоту (нітратів) у зв’язку з вимиванням їх за межі кореневмісного шару. При систематичному поливі сільськогосподарських культур збільшується їх засміченість, помітно змінюється видовий склад бур’янів.

         При тривалому зрошенні ґрунти набувають ознак лужності, що виявляється у збільшенні глибини гумусового горизонту, горіхуватості та призмоподібності, змінах гранулометричного складу, зниженні лінії скипання карбонатів.

         При поливах, особливо інтенсивних, руйнується структура ґрунту, він розпилюється, внаслідок чого після кожного циклу перезволоження на поверхні ґрунту з’являється щільна злита кірка.

         Зрошувані ґрунти ущільнюються швидше і більше, ніж незрошувані, заростають бур’янами, тому їх необхідно обробляти частіше й глибше.

         Основне і поточне планування рельєфу поля. Вирівнювання поверхні ґрунту на зрошуваних ділянках необхідне для рівномірного розподілу води по площі.          Вирівняність поверхні поля — найважливіша умова рівномірного вологозабезпечення орного шару, економічної витрати води.

         При освоєнні ділянок під зрошення проводять капітальне (основне), а під час підготовки до поливу кожної ділянки сівозміни — поточне планування. Воно полегшує техніку поливу, сприяє рівномірному розподілу води на всій поверхні, поліпшує механізацію польових робіт, підвищує продуктивність праці.

         Капітальне планування проводять для вирівнювання поверхні, тобто для усунення наявних на полі природних нерівностей рельєфу (знижень, горбів тощо). Таке планування є інженерним заходом. Його здійснюють за спеціально складними проектами, застосовуючи комплекс планувальних машин (скрепери, планувальники), і, як правило, виконують тільки один раз.

         Капітальне планування, при якому вирівнюють природні нерівності рельєфу, забезпечує можливість рівномірного зволоження поля, а при поверхневих способах

поливу, крім того, зменшує витрати поливної води, дає змогу подовжити поливні борозни і смуги в 2–3 рази, підвищити продуктивність праці та врожайність сільськогосподарських культур.

         Залежно від складності мікрорельєфу визначається склад механізмів, за допомогою яких виконують планувальні роботи. На полях із складним мікрорельєфом, де потрібно при плануванні переміщувати в середньому по 700 — 1000 м³/га ґрунту, застосовують великовантажні скрепери з наступним вирівнюванням поверхні довгобазовими планувальниками.

         Для планування полів із середнім мікрорельєфом, де переміщують до 400–700 м³/га ґрунту, застосовують скрепери різної місткості та планувальники, а на полях із нескладним мікрорельєфом, на яких переміщують 200–400 м³/га ґрунту, — скрепери малої місткості та планувальники.

         При капітальному плануванні, яке виконують одночасно з нарізуванням постійної розподільчої мережі, зрізують горби, засипають низини, ліквідують зворотні схили. При плануванні враховують насамперед спосіб поливу культур.

         Для рису, зрошуваного затопленням, поверхня поля має бути близькою до горизонтальної площини з точністю - 5 см, а приблизний об’єм планувальних робіт — 800 м³/га і більше.

         Основний уклон площини — вздовж поливних борозен, поперечний уклон — 0,003–0,005, точність планування - 7–5 см, об’єм планувальних робіт — 300–500 м³/га.

         При поливі сільськогосподарських культур по борознах і смугах має бути забезпечений нормальний уклон від 0,001 до 0,01. Усі горби і зниження повинні бути вирівняні, зворотні похили не допускаються.

         При поливі дощуванням перевищення зрізів і насипів допускається межах   8–10см, найкращі уклони — 0,003–0,0008. Планування проводять на вільних від сівби площах навесні перед сівбою або влітку і восени після збирання. Його розпочинають з глибокої оранки, після зрізів і переміщення ґрунту поле знову орють і остаточно вирівнюють.

         Не можна планувати поверхню перезволоженого ґрунту, оскільки це призведе до сильного ущільнення. Слід зазначити, що надмірне зрізування ґрунту значно зменшує товщину найбільш родючого шару або зовсім оголює підорний шар, що призводить до нерівномірного розвитку і достигання рослин та зниження врожайності.

         Після планування здійснюють заходи вирівнювання родючості ґрунту на полі. У місцях неглибоких зрізів вносять додаткову кількість мінеральних добрив, а там, де ґрунт зрізали більше, — органічних або органо-мінеральних. Після цього на все поле вносять добрива і проводять глибоку оранку. Для поліпшення і вирівнювання родючості ґрунту застосовують також сидерацію і фітомеліорацію. У перший рік краще вирощувати однорічні бобові культури, оскільки після осідання нагорнутої землі в знижених місцях може виникнути необхідність у додатковому плануванні. Наступного року вирощують багаторічні трави, які менше реагують на строкатість родючості ґрунту і сильніше, ніж інші культури, окультурюють ґрунт.

         Планування, а також вирівнювання зрошуваних земель перед сівбою для ліквідації гребенів, поворотних смуг та інших нерівностей, утворених після оранки, виконують комплексом машин і знарядь: довгобазовими планувальниками (ДЗ-602А, Д-719, П-4, П-28А, ПА-3), планувальниками-вирівнювачами (ГН-4, МВ-6, ВП-8, ВПН-5,6А, КЗУ-0,3, ГН-2,8), грейдерами-планувальниками, передпосівними вирівнювачами та ін.

         Щоб запобігти строкатості родючості ґрунту, яка виникає при глибоких зрізуваннях його, спочатку знімають верхній родючий шар, вирівнюють оголений підорний шар, а потім родючий ґрунт знов наносять на вирівняну площу. Саме так часто роблять при створенні рисових чеків.

З часом рельєф, створений при капітальному плануванні, порушується, особливо на рисових чеках. Щоб запобігти цьому, проводять відновлювання, або ремонтне планування. Здебільшого це здійснюється один раз за ротацію сівозміни в агромеліоративному полі.

         Зрошення проводять декількома способами:

• поверхневим, коли вода розподіляється на поверхні ґрунту самопливом, просочується в ґрунт по борознах, смугах або завдяки затопленню;

• підземним, коли вода подається по трубах або дренах, а кореневмісний шар зволожується шляхом капілярного підіймання вологи;

• дощуванням, коли зрошувальна вода подається машинами у вигляді дощу, зволожуючи ґрунт, рослини та повітря в зоні розміщення рослин;

• крапельним упродовж усього вегетаційного періоду (застосовують за інтенсивних технологій у садівництві, виноградарстві та овочівництві).

         Найпоширенішими способами зрошення є поверхневий і дощування. Дощувальні машини можуть працювати на стаціонарі та в русі. У зрошувальному землеробстві України переважно застосовують морально застарілі широкозахватні дощувальні машини «Фрегат», ДДА-100МА, «Дніпро». На сьогодні ПАТ «Завод “Фрегат”» здійснює виробництво сучасних широкозахватних дощувальних машин фронтального і кругового переміщення із забором води із закритої зрошувальної мережі. Підприємство виготовляє ці машини на замовлення сільгоспвиробників. Також слід зазначити, що попит сільськогосподарських виробників на дощувальну техніку задовольняється здебільшого завезенням цих машин з-за кордону.

Це машини таких марок, як Valley, Zimmatic, Reinke, Bauer та ін. Усі ці машини добре себе зарекомендували в експлуатації у господарствах зрошувального землеробства України, як щодо їх надійності, так і якості роботи. Важливо, що українські дощувальні машини виробництва ПАТ «Завод “Фрегат”» за цими показниками вже також майже не поступаються закордонним.

Утім, якщо говорити про застосування сучасних інноваційних рішень у зрошувальних системах, то закордонні виробники надають більше пропозицій та опцій до таких систем. Там передбачено комп’ютеризацію та повну автоматизацію поливу, внесення добрив із поливною водою. Є можливість застосовувати системи GPS та GSМ, що дає змогу керувати й контролювати роботу багатоопорних дощувальних машин з персонального комп’ютера або мобільного телефона. Передбачено також використання кутових систем із керованим висувним останнім прольотом, що надає можливість поливати кути, а також поливати в обхід будівель та інших перешкод.

Широкозахватні дощувальні пристрої позиційної дії отримують воду безпосередньо з нагнітального трубопроводу (рис. 1) або відкритої зрошувальної сітки (рис 2) за допомогою пересувної помпової станції типу СНП-75/100 (рис. 3).

Помпові станції комплектують у такій кількості, що забезпечують необхідний напір і витрату.

Дощувальну машину «Фрегат» (рис. 4) постачають у 17 модифікаціях за довжиною (від 199 до 517 м) і 48 – за витратою води (від 28 до 90 л/с). Напір води від 0,46 до 6,6 МПа. Вага машини коливається від 6,6 до 18,6 т. Площа зрошування з однієї позиції – від 15 до 111 га.

Дощувальна машина «Фрегат» – це трубопровід, що автоматично рухається по колу від тиску води в системі. Його встановлено на А-подібних колісних опорах-візках. На трубопроводі розміщено 38–50 середньоструменевих дощувальних апаратів. Конструктивна довжина трубопроводу змінюється залежно від кількості опор, яких може бути від 7 до 20.

На трубопроводі є кінцевий далекоструменевий апарат секторної дії з радіусом поливу 35–40 м. Полив здійснюється за руху машини по колу. Воду беруть від гідрантів закритої мережі або зі свердловин.

Машина до гідранта приєднується за допомогою стояка нерухомої опори. Продуктивність поливу залежить від довжини трубопроводу і поливної норми, яка становить 240–1200 м³/га. На кожному самохідному візку є гідравлічний привод, що забезпечує рух, і система автоматичної синхронізації швидкості руху візків. Машина має дві системи аварійного захисту: механічну й електричну, які автоматично зупиняють машину в разі перегину трубопроводу.

Рис1. Машини, які працюють із закритих водопроводів

Рис. 2. Машини, які працюють із відкритих водоканалів

Рис. 3. Схема пересувної помпової станції СПН-75/100

1 – всмоктувальна труба; 2 – лебідка; 3 – відцентрова помпа; 4 – з’єднувальна муфта; 5 – ежектор; 6 – двигун внутрішнього згоряння; 7 – амортизатори; 8 – рама; 9 – причіпне обладнання; 10 – нагнітальна труба

Рис. 4. Дощувальна машина «Фрегат»

         Крапельне зрошення – це спосіб зрошення, за якого воду й добрива подають за допомогою спеціальних дозаторів-крапельниць безпосередньо до кореневої системи рослини.

         Система крапельного зрошення складається з головного водозабірного вузла (помпової станції), гідроциклона, піщаного та сітчастого фільтрів, магістрального, з’єднувального та поливного трубопроводів, регулятора тиску й манометра (рис. 5). Для можливості внесення добрив під час зрошування систему обладнують гідропідживлювачем.

Рис. 5. Схема крапельного зрошення

1 – помпова станція; 2 – гідроциліндри; 3, 4 – піщаний і сітчастий фільтри; 5, 8, 9, 10 – магістральний, з’єднувальний, поливний, розподільчий трубопроводи; 6 – регулятор тиску; 7 – заглушка; 11 – лічильник; 12 – манометр; 13 – гідропідживлювач

         При роботі системи крапельного зрошення вода помпою (1) подається до гідроциліндра (2), у якому відбувається відокремлення великих механічних домішок. Після цього вода подається до піщаного фільтра (3), у якому відбувається очищення її від дрібних механічних й органічних домішок. Сітчастий фільтр (4) запобігає надходженню піску в трубопроводи. Далі вода під тиском, який контролюється манометром (12), по магістральному, розподільчому і поливному трубопроводах подається до кожної рослини через крапельниці й поступово зволожує ґрунт у прикореневій зоні рослини. Витрати води контролюються лічильником (11).

         Переваги крапельного зрошення:

• значна економія води й затрат праці (у 1,5–3 рази);

• можливість зрошення ділянок з чітко вираженими мікро- і макрорельєфом

неправильної форми з різною водопроникністю ґрунту;

• відсутність вторинного солончакування ґрунтів;

• можливість зрошення з місцевих джерел, які мають невеликий об’єм.

04.02.2025р.

Тема № 8.  Зрошення сільськогосподарських культур.

Урок № 33. Види і способи  зрошення сільськогосподарських    культур . Агротехнічні  вимоги. Підготовка полів до поливу.

Працюємо з підручником:

(ОА – I) - Хомик Н. І. Основи агрономії: навчальний посібник до практичних занять та самостійної роботи / Н. І. Хомик, Г. Б. Цьонь, Т. А. Довбуш, Н. А. Антончак. – Тернопіль: ФОП Паляниця В. А., 2021. – 320 с. ОА - I – сторінки 64 – 67.

(ОА - II) - Забродоцька Л.Ю. Основи агрономії : навчальний посібник / Л.Ю. Забродоцька. – Луцьк : Інформ.-вид. відділ Луцького НТУ, 2019. – 360 с. л.     ОА - II – сторінки 114 – 117.

Опрацювати матеріал:

1. Визначення терміну меліорація.

2. Види меліорації.

3.  Зрошення сільськогосподарських культур.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Призначення меліорації земель.

2. Опишіть види меліорації.

3. Способи зрошення сільськогосподарських культур.

4. Поливні і зрошувальні норми.

Види меліорації. Територія України різниться не тільки ґрунтово-кліматичними умовами, значну площу займають низькопродуктивні ґрунти: солонцеві, засолені, кислі еродовані та ін.). У землеробстві ці ґрунти можна використовувати тільки за умов покращення їх агрофізичних та водних властивостей. Здійснити це можна меліорацією.

Термін меліорація походить від латинського слова melioration, що в перекладі означає покращення.

Меліорація земель – це комплекс заходів докорінного поліпшення сільськогосподарських угідь та підвищення родючості ґрунтів, створення сприятливих умов для вирощування сільськогосподарських культур.

За впливом на ґрунт і рослини є такі види меліорації:

1. Гідротехнічні. Підвищення родючості ґрунтів досягають регулюванням їх водного режиму. Це зрошення, обводнення та осушення перезволожених ґрунтів. Виконання гідромеліорацій потребує великих капіталовкладень, тому необхідним є техніко-економічне обґрунтування виконання таких робіт. Найбільша ефективність гідротехнічних меліорацій досягається при їх комплексному застосуванні: зрошення поєднують з дренуванням ґрунтів, а осушення – з періодичним зрошенням.

2. Хімічні. Застосовують для підвищення родючості кислих та солонцевих ґрунтів внесенням кальцієвмісних сполук, фосфоритного борошна та ін.

3. Лісомеліоративні. Підвищення родючості земель забезпечують захисними лісонасадженнями. Це закріплення рухомих пісків, заліснення крутих схилів і яруг, створення полезахисних лісосмуг та водорегулюючих лісових насаджень.

4. Агротехнічні. Підвищення родючості ґрунтів досягають правильним вибором глибини і напрямку оранки, ґрунтопоглибленням; поліпшення природних кормових угідь. Цей вид меліорацій виконують наявними у господарствах машинами і знаряддями, він не потребує значних додаткових капіталовкладень.

5. Культуротехнічні. Очищення земель від чагарників, пеньків купин та каміння.

6. Протиерозійні. Це система заходів захисту ґрунтів, яка базується на впровадженні ґрунтозахисного протиерозійного землеробства з використанням лісотехнічних та гідротехнічних меліорацій.

Способи зрошення сільськогосподарських культур. Поливні і зрошувальні норми

Застосовують такі способи зрошення:

Наземний. Здійснюють його так:

- полив по борознах, нарізаних у міжряддях просапних культур;

- полив напуском по смугах (культури суцільного способу сівби);

- полив затопленням по чеках (вирощування рису).

Дощування. Це подача води у вигляді штучного дощу з допомогою спеціальних дощувальних машин: «Фрегат», «Кубань», «Дніпро», «Волжанка» та інші. Це найбільш поширений в Україні спосіб поливу. Він повністю механізований, вписується в сучасну технологію сільськогосподарського виробництва.

Підґрунтове зрошення. Воду подають у зону коріння рослин по спеціальних трубах, прокладених у підорному шарі на глибині 40…50 см на відстані 70…120 см одна від одної. Труби мають отвори для надходження води в ґрунт. Переваги цього способу:

- механізація і високий коефіцієнт корисного використання зрошуваної території;

- збереження структури верхнього шару ґрунту;

- зниження поливних норм;

- продуктивне використання води;

- полив з одночасним внесенням безпосередньо в кореневу систему поживних речовин.

Краплинне зрошення. Це постійна подача води краплями в зону коріння рослин за допомогою системи трубопроводів, обладнаних крапельницями. Зараз цей спосіб зрошення широко використовують у закритому ґрунті, а також під час вирощування високоцінних плодових культур за інтенсивними технологіями.

Лиманний спосіб зрошення. Ґрунт зволожується під час паводку талими водами. Таке зрошення застосовують у посушливих степових районах, де відсутні постійні водоймища.

За характером впливу на ґрунт і рослини є такі види поливів.

Вологозарядкові (або запасні) поливи застосовують для створення запасів вологи у верхніх і більш глибоких шарах ґрунту на весь період вегетації сільськогосподарських культур. Їх здійснюють у передпосівний період, восени, навесні або влітку під повторні посіви.

Передпосівні поливи застосовують тоді, коли орний шар ґрунту на час сівби пересихає. Здійснюють у системі передпосівної підготовки ґрунту.

Посадкові поливи запроваджують під час садіння і підсаджування розсади овочевих культур.

Вегетаційні (зволожуючі) поливи проводять у період росту та розвитку рослин. Для більшості сільськогосподарських культур вони є

 

основними, тому що створюють сприятливий водний режим протягом всього періоду вегетації сільськогосподарських рослин. Строки проведення вегетаційних поливів визначають за морфологічними або фізіологічними ознаками культур, фазами їх росту і розвитку, вологістю ґрунту, метеорологічними показниками.

Протизаморозкові поливи використовують при небезпеці пізньовесняних та осінніх заморозків.

Освіжаючі поливи виконують невеликими нормами у вигляді дощування для усування або зменшення повітряної посухи у жаркі години, щоб запобігти в’яненню рослин.

Підживлюючі поливи – це внесення добрив з поливною водою. Строки цих поливів і дози добрив залежать від біологічних особливостей сільськогосподарських культур.

Промивні поливи необхідні на повторно засолених зрошуваних землях для розчинення й вимивання з кореневмісного шару ґрунту надлишку шкідливих солей.

Поливні і зрошувальні норми води.

Різні сільськогосподарські культури потребують різної кількості води для високих врожаїв. Норми витрати води встановлюють відповідно до особливостей кожної сільськогосподарської культури так, щоб створити оптимальний водний режим у кореневмісному шарі ґрунту.

Поливна норма – це кількість води, яку дають під сільськогосподарські культури за один полив. Вона залежить від призначення поливу, зрошувальної культури, ґрунтово-кліматичних умов. Поливна норма складає в середньому 300…500 м³.

Зрошувальна норма – кількість води, яку подають на поле за весь вегетаційний період. Це сума всіх поливних норм. Для умов України вона складає 2…6 тис. м³/га.

04.02.2025р.

Тема № 7.  Захист рослин.

Урок № 32. Протруювання насіння. Норми витрат отрутохімікатів. Вимоги безпеки праці під час роботи з отрутохімікатами.

Працюємо з підручником:

(ОА – III) - Хомик Н. І. Основи агрономії: навчальний посібник (курс лекцій) / Н. І. Хомик, Г. Б. Цьонь, Т. А. Довбуш, В. П. Олексюк. Тернопіль: ФОП Паляниця В.А., 2021. 232 с. ОА – III– сторінки 83 – 86.

Опрацювати матеріал:

1. Очищення насіння.

2. Сортування, калібрування насіння.

3.  Зберігання насіння.

4. Протруювання насіння перед сівбою.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Опишіть призначення очищення насіння.

2. Опишіть способи сортування та калібрування насіння.

3. Які вимоги до зберігання насіння.

4. Яке призначення протруювання насіння перед сівбою.

5. Опишіть прийоми підготовки насіння до сівби.

6. Опишіть хімічне або термічне знезараження посівного матеріалу.

         Очищення, зберігання і підготовка насіння до сівби. Очищення і  сортування насіння здійснюють для відокремлення від посівного матеріалу сміття, пошкодженого і неповноцінного насіння та підготовки для сівби найбільш повноцінного і вирівняного за розмірами і масою.

Для очищення і сортування застосовують різні способи з використанням відповідного набору очисних машин. Під час вибору способу очищення насіння враховують: культуру, ступінь її засміченості, вид насіння бур’янів, питому масу і розміри його, парусність, особливість поверхні та ін.

         Більшість зерноочисних машин усуває легкі домішки та щупле зерно в повітряному потоці, створюваному вентиляторами. На тих же машинах з допомогою решіт насіння розподіляють на фракції за товщиною. Взагалі на зерноочисних машинах можна повністю очистити насіння і розсортувати його на фракції за питомою масою, формою і крупністю. Довгі і короткі домішки відділяють на трієрах.

         Для насіння деяких культур використовують спеціальні очисні машини, наприклад: насіння конюшини та люцерни очищають від насіння повитиці на електромагнітних машинах; з насіння, що частково втратило схожість, виділяють повноцінне схоже насіння на вібраційних столах; за допомогою гірок відділяють насіння вівса від вівсюга, очищають насіння буряків від частинок стебел та суцвіть і т.п.

         За необхідності насіння досушують на відкритих токах або у зерносушарках.

Готуючи до сівби, насіння деяких культур (цукрові буряки, кукурудза, соняшник) крім очищення, калібрують, тобто розділяють на фракції за довжиною, шириною і товщиною.

         Насіння кукурудзи калібрують на шість фракцій, цукрових буряків – на три або чотири на решетах з діаметрами отворів 2…3, 3…4, 4…5 і 5…6 мм. Фракцію насіння розміром до 2 мм для сівби не використовують.

Очищене насіння зберігають до сівби в насіннєсховищах. Перед засипанням насіння сховища дезінфікують, щоб знищити комірних шкідників і гризунів. За поганого зберігання насіння втрачає посівні якості, тому зерносховища повинні мати добру вентиляцію.

         Насіння зберігають в засіках або мішках (тарі). У засіки засипають добре очищене і висушене насіння, розділене по культурах і сортах. Вологість насіння зернових культур не повинна перевищувати 14…15 %. Навіть сухе насіння перед засипанням у засіки слід просушити протягом 3…4 днів, що підвищує схожість і енергію його проростання. Під час зберігання насіння спостерігають за температурою, вологістю та появою шкідників.

         Перед сівбою все насіння протруюють. Протруювання насіння застосовують для боротьби зі збудниками хвороб і як запобіжний захід від пошкодження ґрунтовими шкідниками.

         Застосовують й інші прийоми підготовки насіння до сівби: дражжування, намочування, пророщування, повітряно-тепловий обігрів, термічне знезаражування, інокуляцію, скарифікацію, стратифікацію.

         Залежно від того, де знаходяться збудники хвороб, виконують хімічне (мокре, напівсухе, сухе) або термічне знезараження посівного матеріалу.

         Мокре і напівсухе протруювання здійснюють для знищення збудників бактеріальних і грибних хвороб з використання 40%-го розчину формаліну.

         Напівсухим способом протруюють тільки плівчасте зерно (ячмінь, овес, просо), а мокрим – всі зернові культури проти твердої сажки і овес проти летючої, а також картоплю. При напівсухому протруєнні пари формаліну проникають під плівки (цього не можуть зробити пилевидині препарати), і повністю знезаражують насіння ячменю, вівса, проса та інших плівчастих культур.

         Мокре протруювання насіння ефективніше проти твердої сажки всіх зернових культур та ін. За 2…3 дні до сівби зерно змочують розчином формаліну, згортають у кут, вкривають брезентом і на 2 год. залишають у такому стані.

         Найбільш поширений спосіб протруєння – сухий. Насіння протруюють пилоподібними препаратами. Для кращого прилипання протруювачів до насіння застосовують незначне зволоження водою. Сухе протруювання застосовують для насіння зернових, зернобобових, буряків, соняшника та інших культур. Доза препарату залежить від виду насіння. Для зернових вона коливається від 1 до 2 кг/т.

         Використовують також протруєння зі застосуванням плівко-утворюючих сполук на основі водорозчинних полімерів. Цей прийом називають інкрустацією насіння. Одночасно в плівку можна додавати біостимулятори і мікродобрива, що значно підвищує врожай.

         Одноросткове насіння цукрових буряків дражжують, покриваючи його спеціальними добавками, що містять протруювачі насіння, мікроелементи, біостимулятори. Сівба дражжованим насінням підвищує врожайність і точність висіву, що дозволяє зменшити затрати на формування густоти посівів цукрових буряків, або навіть уникнути її.

         Намочування. Для прискорення появи сходів і підвищення врожаю використовують намочування насіння. Насіння замочують в два-три прийоми, щоб вода не стікала, а всмоктувалася, і щоб почалося набрякання. Потім насіння підсушують і висівають.

         Пророщування бульб картоплі на світлі. Бульби картоплі пророщують у теплих (+12…15°С) і світлих приміщеннях за відносної вологості повітря 85 % протягом 25…30 днів. Картоплю вкладають на стелажі шаром у дві-три бульби. У процесі пророщування з пазушних вічок бульб появляються вкорочені темно-зелені стебла. Щоб бульби проростали рівномірно, їх періодично перекладають. Картоплю можна пророщувати у ящиках, сітках, мішках з отворами.

         Пророщування (яровизація) має особливе значення під час вирощування ранньої картоплі і під час висаджування її на зайнятих парах.

         Для висаджування машинами картоплю пророщують 18…20 днів, щоб довжина пагонів не перевищувала 0,5 см.

         Неповне пророщування впродовж 10…20 днів можна виконувати у неопалювальних світлих приміщеннях, під навісами, на молотильних токах, у котлованах, на відкритих майданчиках, захищених від північних вітрів. На ніч бульби вкривають.

         Пророщування прискорює ріст і розвиток картоплі і підвищує урожай на 20…30 ц з 1 га.

         Повітряно-тепловий обігрів. За несприятливих умов насіння повільно проходить післязбиральне дозрівання і довго залишається малосхожим, хоча і життєздатним. Для підвищення проростання такого насіння здійснюють повітряно-тепловий обігрів. Для цього насіння розсипають шаром 6…8 см на відкритому повітрі на брезентах, утрамбованих майданчиках або під навісами. Тривалість обігріву на сонці 3…5 днів, у тіні – 5…7 днів при постійному перемішуванні. В опалюваних приміщеннях насіння обігрівають при температурі 20…30°С впродовж 3…4 днів.

         Термічне знезаражування застосовують проти летючої сажки пшениці та ячменю, міцелій гриба якої знаходиться в насінні. Існують однофазний і двофазний способи знезаражування. При однофазному насіння прогрівають у воді при температурі 45…47°С протягом 2…3 год, при двофазному його спочатку протягом 4 год замочують у воді, підігрітій до 28…32°С. За таких умов міцелій гриба летючої сажки починає рости. Потім, щоб знищити грибницю, насіння занурюють у воду з температурою 52…53°С на 7…8 хв. Після цього охолоджують у воді й сушать на повітрі. Щоб запобігти пошкодженню висіяного насіння ґрунтовими шкідниками, його перед сівбою обробляють інсектицидами.

Насіння протравлюють з допомогою універсальної машини (ПУ-3А), яку можна використовувати для протравлювання насіння сухим, напівсухим і мокрим способами.

         Інокуляцію посівного матеріалу (обробка бактеріальними препаратами) здійснюють для збагачення ризосфери рослин корисними мікроорганізмами. Наприклад, насіння зернобобових перед сівбою обробляють ризоторфіном, нітрагіном, які містять бульбочкові бактерії. Вони здатні фіксувати вільний азот повітря, чим поліпшують азотне живлення рослин.

         Скарифікація і стратифікація. Скарифікація – один із прийомів підготовки до сівби насіння, яке має дуже тверду оболонку (люпин, конюшина червона та ін.). Він передбачає механічне пошкодження її, внаслідок чого висіяне насіння швидше бубнявіє і раніше з’являються сходи. Для отримання дружних сходів насіння деяких культур піддають стратифікації, тобто тривалому впливу низьких температур (0…+3°С). Стратифікувати насіннєвий матеріал можна у вологому піску, тирсі, тощо.

28.01.2025р.

Тема № 7.  Захист рослин.

Урок № 31. Методи захисту рослин від бур’янів, шкідників і хвороб, в тому числі профілактичні заходи.

Працюємо з підручником:

(ОА – I) - Хомик Н. І. Основи агрономії: навчальний посібник до практичних занять та самостійної роботи / Н. І. Хомик, Г. Б. Цьонь, Т. А. Довбуш, Н. А. Антончак. – Тернопіль: ФОП Паляниця В. А., 2021. – 320 с. ОА - I – сторінки 13 – 16.

(ОА - II) - Забродоцька Л.Ю. Основи агрономії : навчальний посібник / Л.Ю. Забродоцька. – Луцьк : Інформ.-вид. відділ Луцького НТУ, 2019. – 360 с. л.     ОА - II – сторінки 318 – 325.

Опрацювати матеріал:

1. Запобіжні та винищувальні заходи боротьби з бур’янами.

2. Запобіжні агротехнічні заходи боротьби з бур’янами.

3.  Винищувальні заходи боротьби з бур’янами.

4. Механічні (агротехнічні) заходи.

5. Біологічні заходи боротьби з бур’янами.

6. Хімічний метод боротьби з бур’янами.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Опишіть запобіжні та винищувальні заходи боротьби з бур’янами.

2. Опишіть запобіжні агротехнічні заходи боротьби з бур’янами.

3. Які роботи відносять до механічних винищувальні заходи боротьби з бур’янами.

4. Які роботи відносять до біологічних винищувальних заходів боротьби з бур’янами.

5. Які роботи відносять до хімічних винищувальних заходів боротьби з бур’янами.

                   Запобіжні та винищувальні заходи боротьби з бур’янами

         Система заходів боротьби з бур’янами повинна охоплювати всі аспекти прояву їх шкідливості та біологічних властивостей. Це забезпечує система інтегрованих заходів боротьби, яка поєднує запобіжні та винищувальні заходи.

         Здійснення протибур’янового карантину. Кожна країна має державні органи внутрішнього та зовнішнього карантину, завдання яких – не допустити завезення з інших країн насіння бур’янів, яких немає в даній країні (зовнішній карантин), та запобігання поширенню особливо шкідливих малопоширених бур’янів з одних районів у інші (внутрішній карантин).

         Заходи контролю поширення карантинних бур’янів:

- заборона висівання насіннєвого матеріалу, засміченого насінням карантинних бур’янів;

- заборона перевезень зерна без попереднього контролю та очищення;

- знищення осередків карантинних бур’янів та зерновідходів, які містять їх насіння.

         Запобіжні (профілактичні) заходи поширення бур’янів:

- очищення посівного матеріалу від насіння бур’янів;

- обкошування доріг, лісосмуг, меж каналів і канав, пустирів до цвітіння бур’янів;

- перемелювання зернових відходів, запарювання та хімічна обробка кормів перед згодовуванням худобі;

- правильне приготування та зберігання гною і компостів.

         Запобіжні агротехнічні заходи боротьби з бур’янами:

- впровадження сівозмін;

- дотримання оптимальних термінів сівби, відповідного способу сівби та норм висівання насіння, при яких культурні рослини здатні пригнічувати проростаючі бур’яни;

- підбір стійких до певних бур’янів культур та сортів;

- своєчасне та якісне збирання врожаю з гeрметизацією сепаруючих органів збиральних машин, що запобігає розсіюванню насіння бур’янів по полю;

- очищення поливної води від насіння бур’янів при зрошенні за допомогою фільтрів.

         Винищувальні заходи боротьби з бур’янами:

- механічні (агротехнічні);

- біологічні;

- хімічні заходи.

         Механічні заходи здійснюють в системі обробітку ґрунту. Вони спрямовані на ліквідацію злісних багаторічних видів бур’янів: кореневищних та коренепаросткових.

         Механічні (агротехнічні) заходи такі:

Паровий та напівпаровий обробіток поля з пошаровим очищенням ґрунту від насіння бур’янів та вегетативних органів розмноження.

«Метод виснаження» − багаторазове підрізання кореневищ бур’янів (2…3 лущення, кожного разу збільшуючи глибину, потім глибока оранка).

«Метод удушення», при якому ґрунт обробляють дисковими знаряддями на глибину залягання основної маси кореневищ (10…12 см). При появі масових сходів виконують глибоку оранку плугами з передплужниками. При оранці на велику глибину проростки, позбавлені світла і кисню, задихаються і гинуть.

Оранка «на перегар» − в посушливих степових районах полицева оранка на глибину розміщення кореневищ, які вивертають на поверхню, де вони потім висихають під дією сонця.

         Вся система основного, допосівного та післяпосівного обробітку ґрунту спрямована на знищення бур’янів. За необхідності вона може поєднуватись із застосуванням гербіцидів.

         Біологічні заходи боротьби з бур’янами − використання тварин, комах, бактерій, грибів, вірусів та інших біологічних об’єктів (ентомофагів).

         Для боротьби з вовчком застосовують вовчкову мушку – фітомізу, яка відкладає яйця в стебла і квітки вовчка, а також гриб фузаріум вовчковий, який пошкоджує вовчок ще в стадії вовчкових наростів.

         Амброзію можна знищувати за допомогою амброзієвої совки та амброзієвого листоїда. Їх спеціально розводять і випускають на поля, засмічені амброзією.

         Наприклад, при вирощуванні цукрової тростини в її міжряддях випасають гусей. В Китаї та Японії для знищення бур’янів у посівах рису випускають відповідні породи риб.

         Проти повитиць застосовують гриб альтернарію. Вивчають також застосування іржі та гриба склеротинія, які пошкоджують осот рожевий. Тривають пошуки застосування вірусів у землеробстві.

         У США виробляють і застосовують мікогербіциди, які містять патогенні гриби. Мікогербіциди активні лише на молодих бур’янах.

         Біологічний вплив культурних рослин на навколишнє середовище теж можна розглядати як біологічний метод боротьби з бур’янами. Наприклад, на ділянках, що заросли пирієм, можна висівати гарбузи, тінь від листя яких знищує пирій.

         Хімічний метод боротьби з бур’янами − це застосування хімічних речовин, які знищують бур’яни. Ці хімічні речовини називають гербіцидами.

          Класифікація гербіцидів

         За характером дії на рослини гербіциди поділяють на дві групи:

- вибіркової дії (селективні), які при застосуванні в певних нормах і у відповідні терміни знищують тільки бур’яни, не пошкоджуючи або мало пошкоджуючи культурні рослини). Їх поділяють на три типи – протизлакові, протидводольні і препарати широкого спектру дії, які знищують і злакові, і дводольні бур’яни;

- суцільної (загальної) – знищують всі рослини. Їх застосовують для повного знищення рослинності.

         За характером пошкодження рослин гербіциди поділяють на контактні та системні. Контактні гepбіциди викликають пошкодження листків і стебел.          Системні проникають в органи рослин і, потрапляючи в точки росту, порушують нормальний перебіг біохімічних і фізіологічних процесів.

         За способом застосування гербіциди поділяють на наземні та ґрунтові. Наземні гербіциди застосовують для обробітку рослин та ґрунту без загортання в ґрунт, ґрунтові гербіциди заробляють в ґрунт.

         За токсичністю гербіциди поділяють на чотири класи:

- надзвичайно небезпечні (летальна доза ЛД 50…150 мг/кг живої маси);

- високонебезпечні (ЛД 50 − 15…150 мг/кг);

- помірно небезпечні (ЛД 50 – 151…5000 мг/кг);

- малонебезпечні (ЛД 50 − більше 5000 мг/кг).

         Залежно від виду препаратів, розрізняють такі способи застосування гербіцидів:

- обприскування;

- розсівання гранул або суміші гeрбіцидів з мінеральними добривами;

- внесення з поливною водою при зрошенні (гербігація).

         Залежно від умов виконують таке внесення гербіцидів:

- завчасне (влітку або восени);

- передпосівне (до сівби або садіння культурних рослин);

- стрічкове внесення в рядки одночасно з сівбою сільськогосподарських культур;

- післясходове (по вегетуючих культурних рослинах – бур’янах).

         Доза гербіциду залежить від ступеня забур’яненості, фаз розвитку рослин і бур’янів, ґрунтово-кліматичних умов та іншого.

         Орієнтовні дози гербіцидів та строки їх застосування показані в додатку Б.

         При використанні хімічних речових – гербіцидів – для захисту рослин спостерігається негативний вплив на зовнішнє середовище (забруднюється атмосфера, ґрунт, вода). Залишки хімічних речовин нагромаджуються в харчових продуктах і кормах для тварин.

         Забруднення біосфери при застосуванні гербіцидів виникає через те, що лише незначна їх частина проникає безпосередньо в рослини, які необхідно знищити. Більша частина цих препаратів потрапляє на культурні рослини та в ґрунт, чим збільшує забруднення навколишнього середовища.

         Більшість гербіцидів при внесенні в ґрунт або по вегетуючих рослинах проходять детоксикацію та інактивацію, тобто відбувається процес перетворення токсичних сполук у нетоксичні шляхом розкладу.

         Застосовуючи гербіциди, необхідно правильно їх використовувати, щоб запобігти накопиченню їх у навколишньому середовищі, тобто суворо дотримуватися норм, строків внесення, завдяки чому можна уникнути негативних наслідків або звести їх до мінімуму. Потрібно також дотримуватися правил техніки безпеки під час роботи з гербіцидами, так само як і при застосуванні інших отрутохімікатів.

         Найефективнішим у системі захисту культурних рослин від бур’янів є комплексне застосування агротехнічних, хімічних та біологічних екологічно обумовлених заходів. Агротехнічні та біологічні заходи в цій системі повинні бути основними, а хімічні – доповнюючими. Однак деколи хімічний захист є основним для знищення бур’янів, але його завжди треба застосовувати на фоні відповідних агротехнічних, біологічних і запобіжних заходів.

28.01.2025р.

Тема № 6.  Технологія  внесення добрив.

Урок № 30. Машини для внесення добрив. Вимоги безпеки праці під час виконання робіт.

Працюємо з підручником:

(ОА – I) - Хомик Н. І. Основи агрономії: навчальний посібник до практичних занять та самостійної роботи / Н. І. Хомик, Г. Б. Цьонь, Т. А. Довбуш, Н. А. Антончак. – Тернопіль: ФОП Паляниця В. А., 2021. – 320 с. ОА - I – сторінки

(ОА - II) - Забродоцька Л.Ю. Основи агрономії : навчальний посібник / Л.Ю. Забродоцька. – Луцьк : Інформ.-вид. відділ Луцького НТУ, 2019. – 360 с. л.     ОА - II – сторінки 298 – 300.

Опрацювати матеріал:

1. Машини для внесення добрив.

2. Машини для внесення твердих мінеральних та вапнякових добрив.

3. Машини для внесення добрив безпосередньо в ґрунт.

4. Організація робіт при внесенні рідких добрив.

5. Техніка безпеки під час роботи на машинах для внесення добрив.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Які машини використовують для внесення твердих мінеральних та вапнякових добрив.

2. Як поділяють машини для внесення добрив безпосередньо в ґрунт.

3. Опишіть організацію робіт при внесенні рідких добрив.

4. Опишіть заходи з охорони праці під час роботи на машинах для внесення добрив.       

         Машини для внесення добрив.

      Машини для внесення твердих мінеральних та вапнякових добрив.

      За фізико-механічними властивостями вапнякові добрива умовно поділяють на пиловидні (доломітовий та цементний пил, металургійні шлаки, сланцева зола) і непиловидні (вапнякове борошно, вапняковий туф, пухка крейда, дефекат).

      Для транспортування і внесення пиловидних добрив застосовують машини АРУП-8 і РУП-8 (відповідно на автомобільній і тракторній тязі). Зараз також виробляють машини МТП-8 і РУП-10 на базі автомобіля ЗІЛ130/131 і трактора Т-150К та ін.

     Для транспортування і внесення непиловидних вапнякових добрив використовують самозвальні транспортні машини і кузовні розкидачі МВУ-5, МВУ-8, МВУ-16, КСА-3, МХА-7 та інші.

    При внесенні вапнякових добрив використовують прямоточну або перевалочну технологічну схему залежно від відстані поля до складів.

         Залежно від призначення, дози й способу внесення мінеральних добрив, застосовують машини для основного і припосівного внесення, а також для підживлення сільськогосподарських культур.

         Для основного внесення добрив використовують відцентрові розкидачі, для внесення добрив при посіві – комбіновані засоби механізації. Підживлення сільськогосподарських культур виконують одночасно або з міжрядним обробітком просапних культур, або окремим заходом, наприклад, при поверхневому підживленні озимих зернових. Локально добрива вносять одночасно з обробітком ґрунту, до і під час посіву.

     Для поверхневого основного внесення мінеральних добрив застосовують кузовні розкидачі з відцентровими висівними апаратами: МВУ-0,5, РМГ-4, РМС-6, МВУ-5, МВУ-8, МХА-7 та інші. Вони високопродуктивні, малоенергоємні і забезпечують внесення великих доз мінеральних добрив.

         При прямоточній схемі використовують автомобільні розкидачі КСА-3 або тракторні агрегати з розкидачами 1РМГ-4, МВУ-5 або МВУ-8. При перевантажувальній схемі для транспортування добрив застосовують транспортно-перевантажувальні машини УЗСА-40, ЗАУ-3, САЗ-3502 або АП-7 і ЗМУ-8.

         Машини для внесення добрив безпосередньо в ґрунт можуть бути спеціалізовані, комбіновані та універсальні, а за способом агрегатування − начіпні, напівначіпні й причіпні.

    Глибокорозпушувачі-удобрювачі КПГ-2,2 і ГУК-4 одночасно з плоскорізним обробітком вносять добрива. Машина МПК-4 за один прохід виконує культивацію, розпушування, локальне (стрічкове) внесення добрив і вирівнювання поверхні поля.

         Чизель-культиватор-удобрювач ЧКУ-4 призначений для одночасного внесення мінеральних добрив і обробітку ґрунту під просапні культури, зернотукова стерньова сівалка СЗС-2,1 − для локального внесення основної дози добрив до посіву або одночасно з ним.

         Для припосівного локального внесення основного і рядкового удобрення з одночасним посівом зернових і зернобобових культур використовують зернотукові комбіновані сівалки СЗК-3,3 (СЗК-3,6).

         Для одночасного внесення гранульованих добрив і посіву зернових і зернобобових культур використовують сівалки: універсальну СЗ-3,6, вузькорядну СЗУ-3,6, анкерну СЗА-3,6, трав’яну СЗТ-3,6, для посіву льону СЗЛ-3,6. Кожна з них має ємкість для насіння і добрив.

         Організація робіт при внесенні рідких добрив. Рідкі добрива, у зв’язку з їх особливістю застосовують лише за прямоточною та перевантажувальною схемами.          Для транспортування рідких аміачних добрив використовують автомобільні аміаковози або переобладнанні бензовози. У ґрунт рідкі мінеральні добрива вносять машинами ГАН, ПОУ або автоцистерною АЦН-3,85-53А.

         При великій відстані поля від місця зберігання добрив застосовують технологічну схему з перевантаженням. Для транспортування добрив використовують аміаковози, сечорозкидачі або заправники ЗУ-3,6. Вносять добрива такими самими машинами, як і за прямоточною схемою роботи.        Застосовують човниковий спосіб руху агрегатів, тукорозкидні машини заправляють на краях гонів.

         Техніка безпеки під час роботи на машинах для внесення добрив.

         До роботи на машинах допускаються особи, які досягли 18 років, мають посвідчення на право керування машинами і пройшли інструктаж з техніки безпеки.

         Дозволяється працювати тільки на технічно справних машинах. У разі виявлення несправностей, які можуть призвести до аварій або нещасних випадків, машини негайно зупиняють. Усі причепи і напівпричепи обладнують гальмом і гальмівним сигналом. Карданні, ланцюгові, зубчасті, пасові передачі та інші небезпечні зони обгороджують захисними пристроями.

         Технічне обслуговування, регулювання і ремонт машин і механізмів слід проводити тільки при заглушених двигунах. Не можна ремонтувати підняту платформу або кузов без установлення запобіжного стояка. Під час комплектування тракторів з причепами та навісними машинами і тягачів з цистернами та напівпричепами біля агрегатів має бути працівник для погодження

дій тракториста і водія.

         Перед увімкненням валу відбору потужності або перед початком руху агрегату потрібно переконатися в тому, що в небезпечній зоні немає людей. Не допускається присутність на машинах і агрегатах сторонніх осіб. Забороняється на ходу сідати на машини і сходити з них.

         Під час роботи агрегатів на транспортних швидкостях слід виконувати правила дорожнього руху і для підвищення стійкості встановлювати колеса трактора на максимальну ширину. Не допускається перевозити людей у кузові автомобіля, самоскида, на причепах і напівпричепах.

         Люди, які мають працювати з добривами, проходять медичний огляд та інструктаж про токсичну дію хімікатів, методи безпечної роботи з ними. Крім цього, їх ознайомлюють з правилами надання першої долікарської допомоги під час ушкодження шкіри, дихальних та інших органів. Особи, які систематично працюють з добривами, проходять медичний огляд не рідше ніж один раз на 6 місяців. Працівники забезпечуються спецодягом та індивідуальними засобами захисту (окулярами, респіраторами тощо).

         Під час роботи не можна курити. Перед прийманням їжі слід вимити руки і сполоснути водою порожнину рота. Після закінчення роботи з добривами працівник повинен зняти спецодяг, добре очистити його від пилу і залишити в шафі, яка знаходиться в окремому приміщенні.

         Не дозволяється працювати безперервно впродовж двох змін одним і тим самим трактористам і водіям. Усі види ручних і механізованих робіт з добривами мають проводитися під керівництвом відповідальної особи (бригадира, агронома). Слід суворо дотримуватися прийнятої технології робіт.

         Перед експлуатацією агрегату механізатор зобов’язаний уважно ознайомитися з інструкцією щодо будови, складання, догляду і експлуатації його.

28.01.2025р.

Тема № 6.  Технологія  внесення добрив.

Урок № 29. Види добрив та умови їх використання. Способи та строки внесення добрив, агротехнічні вимоги.

Працюємо з підручником:

(ОА – I) - Хомик Н. І. Основи агрономії: навчальний посібник до практичних занять та самостійної роботи / Н. І. Хомик, Г. Б. Цьонь, Т. А. Довбуш, Н. А. Антончак. – Тернопіль: ФОП Паляниця В. А., 2021. – 320 с. ОА - I – сторінки 194 – 199.

(ОА - II) - Забродоцька Л.Ю. Основи агрономії : навчальний посібник / Л.Ю. Забродоцька. – Луцьк : Інформ.-вид. відділ Луцького НТУ, 2019. – 360 с. л.     ОА - II – сторінки 295 – 296.

Опрацювати матеріал:

1. Класифікація добрив.

2. Терміни внесення добрив і система удобрення у сівозміні.

3.  Агротехнічні вимоги до внесення добрив.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Як класифікувати мінеральні добрива.

2. Як класифікувати органічні добрива.

3. Опишіть терміни внесення добрив.

4. Опишіть агротехнічні вимоги до внесення добрив.

5. Опишіть заходи з охорони праці під час складання та використання машинно-тракторних агрегатів.

Класифікація добрив

Добрива – це різноманітні мінеральні та органічні речовини, які містять необхідні для рослин поживні компоненти і які вносять у ґрунт для підвищення його родючості.

Добрива класифікують за:

- способом виробництва;

- хімічним складом;

- фізичним станом;

- характером дії на ґрунт і рослини;

- походженням.

За способом виробництва добрива бувають:

- місцеві (їх виробляють безпосередньо в господарствах – це органічні добрива);

- промислові (їх виробляють на хімічних заводах – це мінеральні добрива).

Мінеральні добрива за хімічним складом поділяють на:

- прості, містять лише один елемент живлення (азотні, фосфорні, калійні, мікродобрива);

- комплексні, містять два або декілька елементів живлення. Якщо добриво містить усі три основні елементи живлення, тобто азот, фосфор і калій, то його називають повним.

За фізичним станом мінеральні добрива поділяють на:

- тверді;

- рідкі.

Тверді добрива залежно від розміру частинок поділяють на порошкоподібні (розмір частинок < 1 мм) і гранульовані (розмір частинок 1…4 мм).

За характером дії на ґрунт добрива поділяють на:

- фізіологічно лужні (підлужують ґрунт);

- фізіологічно кислі (підкислюють ґрунт).

Фізіологічно лужні – це добрива, з яких рослини швидше вбирають аніони, а катіони, залишаючись у ґрунті, підлужують його (натрієва та кальцієва селітри).

Фізіологічно кислі – це добрива, з яких рослини швидше вбирають катіони, відповідно аніони, залишаючись у ґрунті, підкислюють його (сірчанокислий амоній, хлористий калій та аміачна селітра).

За концентрацією діючих речовин мінеральні добрива поділяють на:

- низькоконцентровані (до 25%);

- концентровані (25…60 %);

- висококонцентровані (понад 60 %).

Органічні добрива

Органічні добрива містять поживні речовини у формі органічних сполук рослинного і тваринного походження. До них відносять гній, гноївку, сечу тварин, пташиний послід, фекалії, торф, різні компости, органічні рештки рослинного і тваринного походження, відходи промисловості, зелене добриво, сапропелі та інші. Ці добрива не перевозять на великі відстані, а використовують на місці отримання, тому їх називають також місцевими.

Гній – це найцінніше органічне добриво. В ньому містяться всі поживні речовини і корисні мікроорганізми, необхідні для життя рослин.

Щоб отримати гній доброї якості, його необхідно правильно зберігати. У гноєсховищах застосовують три способи зберігання:

- холодний (щільний) – свіжий гній щоденно вивозять до сховища, укладають у штабелі і одразу ущільнюють (утрамбовують). Втрати азоту – не більше 10…11 %;

- гарячий (пухкий) гній вкладають без ущільнення. Він швидко «горить» і перетворюється на перегній. Втрати азоту перевищують 30 %;

- гаряче-пресований гній – гній пухкого укладання після розігрівання на 3…5 день утрамбовують. Втрати азоту досягають 25 %.

Застосовують гній під оранку, в основному під просапні культури (цукрові буряки, картоплю, кукурудзу на зерно та ін.) і зернові культури. Його вносять розкидачами і протягом доби заорюють, інакше гній втрачає до 50 % аміачного азоту.

Пташиний послід – це концентроване органічне добриво, яке містить всі основні поживні речовини у легкодоступній для рослин формі.

Найбільш концентроване і цінне добриво – термічно висушений пташиний послід. Він може містити азоту 2…3 %, фосфору 3…4 %, калію 1…2 %.

Пташиний послід вносять переважно під просапні культури, озимі і багаторічні трави. Доза пташиного посліду в основному удобренні під просапні культури не повинна перевищувати 200 кг/га загального азоту, тобто орієнтовно 5…6 т/га висушеного посліду, або 30…40 т/га рідкого. Під зернові культури дозу пташиного посліду зменшують наполовину.

Торф – це рослинна маса, розкладена в різній мірі в умовах надлишкового зволоження і нестачі повітря. Цінність торфу залежить від його ботанічного складу, ступеня розкладення та кислотності, вологості, зольності.

Торфи в основному бідні на вміст калію, а переважна кількість азоту важкодоступна для рослин. Тому для підвищення його засвоюваності рослинами торф необхідно компостувати з органічними добривами. Під час компостування під впливом мікроорганізмів азот перетворюється у легкозасвоювані форми.

Сапропелі – це комплексні відкладення органічних і мінеральних речовин на дні непроточних або малопроточних відкритих водоймищ. Сапропелі складаються з мінеральних розчинів кремнію, частинок глини, вуглекислих та сірчанокислих солей, відмерлих решток флори і фауни. У межах одного і того самого покладу вміст органічної речовини у сапропелях коливається від 20…30 до 90…95 %. Для удобрення можна використовувати сапропелі з зольністю до 75 %.

Сапропелі містять сполуки заліза, токсичні для рослин. Завдяки провітрюванню вони окислюються і сапропелі стають придатними для удобрення, також їх доцільно приморожувати у зимовий період. Оптимальні дози внесення провітреного сапропелю становлять для просапних культур 50…60 т/га, для зернових – 30 т/га.

Для підвищення ефективності використання сапропелі найкраще компостувати з багатими на мікрофлору компонентами: пташиний послід, гній рідкий, гній підстилковий.

Зелене добриво (сидерат) – це свіжа зелена маса рослин, яку заорюють у ґрунт для збагачення його на органічні речовини, покращення водного, повітряного та теплового режимів ґрунту. Як зелене добриво використовують переважно бобові культури (люпин, буркун, горох, сераделу). Як сидерати використовують озиме жито, ріпак, гірчицю, суріпку, гречку та ін. Сидеральні культури здатні засвоювати з ґрунту і добрив поживні речовини з важкодоступних сполук. Зелене добриво як таке, тобто у вигляді сидерального пару, використовують дуже рідко, оскільки таке поле непродуктивне. Найчастіше застосовують сидерати як підсівну або післяжнивну культуру.

Солому та інші пожнивні рештки також використовують як джерело поповнення органічної речовини у ґрунті.

Вермикомпост або біогумус – це продукт переробки гною і різних органічних решток. Цінне добриво збагачене макро- і мікроелементами.

Мінеральні добрива, мікродобрива та бактеріальні добрива

Прості мінеральні добрива містять лише один елемент живлення (азотні, фосфорні, калійні, мікродобрива).

Азотні добрива залежно від того, в якому вигляді вони містять азот, поділяють на такі групи: нітратні, амонійні, амонійно-нітраті, аміачні, амідні, карбамід-амонійно-нітратні.

Види азотних добрив наведено у додатку К, таблиця К 1.

Фосфорні добрива – це продукти переробки природних мінералів (фосфоритів і апатитів) та деякі відходи металургійної промисловості. Характеристика фосфорних добрив наведена у додатку К, таблиця К 2.

Калійні добрива за вмістом поживних речовин поділяють на дві групи:

- прості;

- концентровані.

Характеристика калійних добрив наведена у додатку К, таблиця К 3.

Комплексні мінеральні добрива – це добрива з вмістом у різноманітному співвідношенні (2…3 і більше) елементів живлення – азоту, фосфору, калію, магнію, сірки і мікроелементів.

Наприклад: амофос вміщує 12 % азоту і 52 % фосфору; діамофос – 20…21 % азоту і 51…53 % Р2О5; нітроамофоска – по 17 % N, P, K; нітрофоска містить по 10 % N, P, K.

Мікродобрива містять мікроелементи, які входять до складу рослин у невеликій кількості (від тисячної до стотисячної частки відсотка), але відіграють важливу роль у нормальному рості і розвитку. До мікродобрив відносять борні, марганцеві, молібденові, мідні, цинкові, кобальтові добрива.

Найкращий спосіб їх внесення – це введення їх до складу простих та комплексних мінеральних добрив.

Бактеріальні добрива – це препарати, які містять корисні для рослин ґрунтові бактерії. Їх вирощують на спеціальних поживних середовищах і застосовують для обробітку насіння.

Найбільш поширені бактеріальні добрива – це нітрагін, ризоторфін (для бобових культур), альбобактерин і поліміксобактерин (для цукрових буряків), ризоагрін та ризоентерін (для зернових культур).

 

Терміни внесення добрив і система удобрення у сівозміні.

За термінами внесення розрізняють такі види удобрення сільськогосподарських культур:

- основне (допосівне);

- припосівне (рядкове);

- післяпосівне (підживлення).

Допосівне (основне) добриво вносять здебільшого під зяблеву оранку. Його дія призначена для забезпечення живлення рослин протягом усього періоду вегетації, тому його називають основним удобренням. При допосівному удобренні вносять більшу частину загальної дози добрив, призначеної для вирощування певних культур. Допосівне добриво на супіщаних ґрунтах полісся можна вносити навесні під передпосівну культивацію. У лісостепу і степу основне удобрення найефективніше під час загортання під глибоку зяблеву оранку восени.

Для основного внесення з азотних добрив придатні: рідкий аміак, аміачна вода, сульфат амонію, хлористий амоній, сечовина. У районах недостатнього і нестійкого зволоження на глинистих та суглинкових ґрунтах можна застосовувати й аміачну селітру (на легких ґрунтах її не використовують через вимивання азоту).

Для основного внесення придатні всі види фосфорних і калійних добрив. На кислих ґрунтах найчастіше використовують важкорозчинні фосфати (фосфоритне борошно, фосфатшлак), сирі калійні солі (сильвініт, каїніт) та змішані калійні солі. Однак під чутливі до хлору культури (овочеві, картопля, тютюн та ін.) краще застосовувати сульфат калію, калімагнезію, рідше – хлористий калій.

Припосівне удобрення забезпечує елементами живлення культурні рослини на початку їх вегетації. Добрива вносять комбінованою сівалкою одночасно з сівбою сільськогосподарської культури, загортаючи їх на 2…3 см глибше від насіння. Дози добрив невеликі – не більше 15…20 кг/га діючої речовини (N, P, K).

Для рядкового (припосівного) внесення добрив придатні водорозчинні фосфорні добрива – суперфосфат, а також комплексні –амофос, діамофос, нітрофоска.

Післяпосівне удобрення (підживлення) застосовують під час вегетації рослин у відповідні фази їх розвитку, у міру потреби у необхідних елементах живлення. Застосовують кореневе і позакореневе підживлення.

Кореневе підживлення просапних культур виконують культиваторами-рослинопідживлювачами. Культури суцільного способу сівби підживлюють поверхнево або за допомогою дискових сівалок.

Під час позакореневого підживлення розчином добрив обприскують наземні органи рослин. Для підживлення використовують аміачну селітру, сечовину (для просапних культур – аміачну воду), суперфосфат, хлористий калій, калійні солі, а для чутливих до хлору культур (картопля, гречка та ін.) – сульфат калію, калімагнезію. Для забезпечення рослини елементами живлення в усіх фазах їхнього розвитку потрібно правильно поєднувати різні способи внесення добрив.

У районах достатнього зволоження під провідні (ведучі) культури сівозміни (цукрові буряки, озиму пшеницю, кукурудзу, картоплю) застосовують всі способи внесення добрив.

В умовах недостатнього зволоження ефективні основне і припосівне удобрення.

Добрива, за умови правильного їх застосування в певній системі під окремі культури, є важливим фактором підвищення врожайності сільськогосподарських рослин.

Система удобрення культур у сівозміні – це комплекс науково- обґрунтованих заходів застосування органічних і мінеральних добрив, з визначенням їх виду, дози, термінів та способів внесення під окремі культури.

Розробляючи системи удобрення, потрібно враховувати:

- ґрунтово-кліматичні умови;

- біологічні особливості вирощуваних культур;

- чергування культур у сівозміні;

- запланований урожай;

- властивості добрив;

- спеціалізацію та економічні умови господарства.

Основою для складання системи удобрення сільськогосподарських культур у сівозміні є агрохімічна характеристика ґрунтів, тобто агрохімічні паспорти конкретних полів, у яких наведені дані вмісту в орному шарі ґрунту рухомих форм азоту, фосфору, калію; кислотність (реакція) ґрунтового розчину, а також рекомендації щодо раціонального використання добрив.

Систему удобрення культур у сівозмінах складають на ротацію, а план внесення добрив – на один рік. Але в обох випадках необхідно виконати головну вимогу – вносити добрива так, щоб отримувати від них максимальну віддачу. Це можливо лише тоді, коли вносять їх за оптимальних умов.

У господарствах розробляють план розміщення добрив в окремих сівозмінах. Підраховують посівні площі всіх культур та їх програмовану урожайність. Встановлюють можливість нагромадження місцевих та придбання промислових добрив. Визначають за агрохімічними картами, забезпеченість рослини доступними поживними речовинами в окремих полях сівозміни. Схеми внесення добрив у польових сівозмінах для ґрунтово-кліматичних зон України наведені у додатку К, таблиці К4, К5, К6.

                Агротехнічні вимоги до внесення добрив.

         Агротехнічні вимоги до  внесення органічних добрив. Свіжий, напівперепрілий гній містить дуже багато життєздатного насіння бур’янів. Тому забороняється вносити такий гній. Для рівномірного розподілу гною на поверхні ґрунту його маса повинна бути однорідною. З метою зменшення втрат азоту, у вигляді аміаку, гній зразу після розкидання необхідно заорювати глибоко в ґрунт. Не можна зберігати гній у дрібних купах – це призводить до втрат азоту і п’ятнистості поля.

         Агротехнічні вимоги до внесення мінеральних добрив. Для рівномірного розподілу твердих мінеральних добрив на поверхні ґрунту (а це є однією з основних умов їх високої ефективності) вони повинні бути сухими і сипучими. Якщо добрива довго зберігались і втратили сипучість, їх необхідно перед внесенням подрібнити і просіяти, а тільки потім вносити тукорозкидачами.

         Особливої уваги заслуговує контроль за дотриманням вимог до приготування тукосумішей. Їх необхідно готувати в день внесення.

         При внесенні мінеральних добрив, особливо рідких азотних (аміак, аміачна вода), необхідно строго витримувати правила техніки безпеки: працівники повинні мати халати, окуляри та інші захисні засоби.

         При внесенні мінеральних добрив необхідне ретельне регулювання тукорозкидних машин на задану норму внесення.

21.01.2025р.

Тема № 5.  Технологія догляду за посівами.

Урок № 28. Машини та агрегати. Вплив технологічного налагодження машин на якість виконання робіт. Вимоги безпеки праці під час виконання робіт.

Працюємо з підручником:

(ОА – I) - Хомик Н. І. Основи агрономії: навчальний посібник до практичних занять та самостійної роботи / Н. І. Хомик, Г. Б. Цьонь, Т. А. Довбуш, Н. А. Антончак. – Тернопіль: ФОП Паляниця В. А., 2021. – 320 с. ОА - I – сторінки

(ОА - II) - Забродоцька Л.Ю. Основи агрономії : навчальний посібник / Л.Ю. Забродоцька. – Луцьк : Інформ.-вид. відділ Луцького НТУ, 2019. – 360 с. л.     ОА - II – сторінки

https://youtu.be/tkLTHGmykZo?si=Bthlz5wPu1Ys-jGH

https://evgivanov.github.io/expl_html_book/book/part1/tema1-7.html

Опрацювати матеріал:

1. Машини та агрегати..

2. Вплив технологічного налагодження машин на якість виконання робіт.

3.  Вимоги безпеки праці під час виконання робіт сільськогосподарських робіт.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Які машини використовують для передпосівного обробітку ґрунту?

2. Коли проводять технологічне налагодження агрегатів, машин?

3. Навіщо призначені регулювальні майданчики?

4. Опишіть заходи з охорони праці під час складання та використання машинно-тракторних агрегатів.

Визначено, що якість роботи та продуктивність агрегатів великою мірою залежить від правильності комплектування та налагоджування агрегатів.

Технологічне налагодження агрегатів, машин проводять перед початком польових робіт. Технологічне налагодження агрегатів виконують згідно операційно-технологічними картами, де вказано послідовність виконання технологічних операцій.

Рис. 1. Суть і послідовність налагодження МТА

2. Регулювальні майданчики та їх характеристика

Регулювальний майданчик (рис. 2, 3) призначений для перевірки геометричних форм нових і відремонтованих машин після збирання, для розставляння робочих органів, налагодження на задані режими роботи плугів, лемішних лущильників, причіпних і навісних культиваторів, культиваторів-плоскорізів, зернових сівалок. Її будують на машинних дворах. Регулювальні майданчики є відкритого або закритого типу (навіси, ангари тощо).

Розміри регулювальних майданчиків вибирають залежно від природно-кліматичних та техніко-економічних умов с.-г. підприємства і напряму виробництва.

Для зони Лісостепу рекомендовано майданчик розміром 12х15 м, а для Полісся – 9х12 м або 9х14,5 м.

Покриття – тверде з нівелювальною робочою поверхнею, на яку наносять лінії розмітки. Поверхня майданчику має бути над рівнем землі не менше ніж на 100 мм. Заїзд і виїзд роблять з нахилом 0,1. Шар бетону завтовшки 200 мм (марки не нижче за М-300) вкладають на подушку з піску завтовшки 200 мм. На його поверхні наносять білою фарбою розмічальні і осьові лінії для машин (рис.  2).

Рис. 2. План побудови майданчика 12x15 м

Майданчик повинен мати розміри і розмітку згідно з напрямом рослинництва в господарстві.

Для перевірки схем розміщення робочих органів машин, майданчик має бути укомплектований трафаретами розміщення робочих органів машин (рис.  3, 4, 5).

Рис. 3. Схема розмічання майданчика для налагодження машин:

1 – культиватор-плоскоріз КПШ-9; 2 – плуг ПТК-9-35, ПЛН-5-35; 3 – контрольна лінія; 4 – місце для трактора; 5 – осьова лінія; 6 – начіпний культиватор; 7 – зернова сівалка; 8 – причіпний культиватор; коренезбиральна і гичкозбиральна машини;
10 – жатка; 11 – ящик для зберігання інструменту, пристроїв та операційних карт

Рис. 4. Трафарет для перевірки робочих органів культиватора КПС-4М:

1 – лінія встановлення першого ряду стрільчастих і розпушувальних лап;
2 – лінія для встановлення носків лап у поперечному напрямку;
3 – лінія встановлення другого ряду розпушувальних лап;
4 – лінія встановлення другого ряду стрільчастих або третього ряду розпушувальних лап

Рис. 5. Трафарети для перевірки розміщення сошників і пружинних загортачів сівалок типу СЗ-3,6А:

1 – лінія осі; 2 – лінія встановлення сошника в поперечному напрямку;           3 – лінія встановлення загортача в поперечному напрямку3. 

    Обладнання, прилади, пристосування для технологічного налагодження машин

Регулювальні майданчики повинні мати спеціальні стелажі, ящики або шафи для зберігання пристроїв, інструментів. Майданчики обладнують краном-балкою вантажністю 3 т, набором підкладок, підставок, розмічальних дощок з мітками на кожному боці, гідравлічним домкратом або спеціальним пристроєм для піднімання машин. Підкладки використовують, як правило, дерев’яні. Вони можуть бути з одного бруса, із дошки та кількох брусів, із двох дощок та кількох брусів. Підставки металеві зварені, виготовляють їх із труб, круглого або квадратного перерізу із швелерів та кутників. Доцільно також мати металеві підставки, які регулюють за висотою. На кожній підкладці, підставці має бути вказано їх товщину, висоту.

         Заходи з охорони праці під час складання та використання машинно-тракторних агрегатів.

         Механізатори, слюсарі-налагоджувальники перед виконанням операцій на регулювальних майданчиках мають пройти інструктаж з техніки безпеки. Інструктаж проводить відповідальний за охорону праці в господарстві. Після проведення інструктажу необхідно зробити відповідний запис у журналі з техніки безпеки.

         Технологічне налагодження машин проводити на спеціальних регулювальних майданчиках або на спеціально відведених місцях.

          Майданчики мають бути обладнані справним інструментом, приладами тощо. Ключі мають відповідати розмірам гайок. Не дозволяється ставити прокладку між зівом ключа і боковою гранню гайки або подовжувати один ключ іншим. Для відгвинчування гайок забороняється використовувати зубило і молоток. Під час складання вузлів, механізмів використовувати справні пристрої, обладнання (спеціальні знімачі, преси та ін.). Використовуючи знімачі, перевірити, щоб гвинт розміщувався у центрі деталі, а лапки надійно охоплювали деталь.

         Для встановлення стиснутих пружин використовувати спеціальні пристрої (для запобігання їх раптової дії).

         Для перевірки збігання отворів деталей треба використовувати спеціальні оправки і ломики.

         Піднімати машини тільки домкратом або спеціальним підіймачем. Під раму машини підставляти надійні підставки (опори) певної висоти (рама має розміщуватися горизонтально).

         Забороняється перебувати стороннім особам в зоні дії підіймальних механізмів.

         На регулювальному майданчику обов’язково має бути аптечка.

         Для перевірки технічного стану машини звертати увагу на наявність і надійність кріплення захисних засобів над карданними, ланцюговими, пасовими та іншими передачами. Перевіряти наявність і стан інструменту, що додається до машини.

         Під час проведення налагодження машин звернути увагу на наявність і справність двобічної сигналізації, системи освітлення.

         Перш ніж запустити двигун трактора, комбайна, машини, перевірити, щоб важіль перемикання передач знаходився у нейтральному положенні.

         Під’їжджати трактором до машини потрібно на малій частоті обертання двигуна, рухатися без ривків і не знімати ногу з педалі зчеплення. Причіпну сергу трактора з’єднувати з причіпним пристроєм машини лише за вимкненої передачі трактора і непрацюючого двигуна. Уважно стежити за діями працівника, який приєднує, зчіплює або начіплює машину.

         При русі з місця оглянутись і впевнитись, що працівники знаходяться на безпечній відстані від агрегату, подати сигнал.

21.01.2025р.

Тема № 5.  Технологія догляду за посівами.

Урок № 27. Значення своєчасного догляду за сільськогосподарськими культурами для одержання високих урожаїв

Працюємо з підручником:

(ОА – I) - Хомик Н. І. Основи агрономії: навчальний посібник до практичних занять та самостійної роботи / Н. І. Хомик, Г. Б. Цьонь, Т. А. Довбуш, Н. А. Антончак. – Тернопіль: ФОП Паляниця В. А., 2021. – 320 с. ОА - I – сторінки 176-181.

(ОА - II) - Забродоцька Л.Ю. Основи агрономії : навчальний посібник / Л.Ю. Забродоцька. – Луцьк : Інформ.-вид. відділ Луцького НТУ, 2019. – 360 с. л.     ОА - II – сторінки 200-208.

Опрацювати матеріал:

1. Основні операції догляду та їх призначення.

2. Обробіток ґрунту після сівби.

3. Обробіток ґрунту після появи сходів.

4. Обробіток ґрунту після появи сходів культур суцільної сівби.

5. Обробіток ґрунту після появи сходів просапних культур.

Д.З. Оформити конспект. Відповісти на питання:

1. Яке призначення основних операції догляду за сільськогосподарськими культурами для одержання високих урожаїв.

2. На що впливає обробіток ґрунту після сівби?

3. Які агрегати використовують та з чим борються під час обробітку ґрунту після появи сходів?

4. Як проводиться обробіток ґрунту після появи сходів культур суцільної сівби?

5. Які агротехнічні заходи виконують під час обробітку ґрунту після появи сходів просапних культур.

 

Основні операції по догляду та їх призначення. Догляд за сільськогосподарськими культурами включає такі види робіт: суцільне розпушування ґрунту боронуванням або ротаційними мотиками з метою пошкодження кірки; прикочування для під­тягування вологи до поверхні, укріплення рослин, вирівню­вання поверхні, зменшення випаровування вологи і поліпшен­ня доступу повітря; підживлення рослин сухим і рідким добри­вом часто в поєднанні з розпушуванням ґрунту як у звичайних рядкових посівах, так і під час обробітку міжрядь; підгортання рослин з утворенням гребенів вздовж рядка; прорідження рос­лин звичайними проріджувачами і формування густоти елек­тронними проціджувачами; обпилювання і обприскування для боротьби із шкідниками і хворобами сільськогосподарських культур і для знищення бур’янів; полив, зрошування, побудо­ва борозен з перемичками в міжряддях з метою затримання во­ди на схилах, більших як 4—8°.

         Усі види робіт з догляду за сільськогосподарськими культу­рами треба проводити в стислі строки залежно від стану рос­лин, ґрунтових і метеорологічних умов, а також від біологіч­них особливостей рослин і шкідливих організмів.

         Догляд за різними сільськогосподарськими культурами має свої особливості. Загальними вимогами при комплектуванні агрегатів по догляду за посівами просапних культур є їх відпо­відність по ширині захвату з сівалками. Крім того, слід врахо­вувати прохідність агрегатів у міжрядді, в технологічних колі­ях і по висоті дорожнього просвіту. Якщо посіви виконуються 12-рядними сівалками, то культиватор для обробітку також повинен бути 12- або 6-рядний, а не 18- або 24-рядний. Якщо картоплесаджалка 6-рядна, то і культиватор для обробітку по­винен бути 6-рядний_г а не 4- або 12-рядний. Це пояснюється тим, що стикове міжряддя під час посіву ніколи не відповідати­ме по всій довжині гону основних міжрядь і порушення пра­вильності стиків при наступному обробітку неминуче призведе до вирізання або пошкодження рослин у рядку.

         Догляд за сільськогосподарськими культурами полягає в післяпосівному обробітку ґрунту відразу ж після сівби чи садіння, від сівби до появи сходів, а також після появи сходів культур суцільної сівби та просапних культур.

         Обробіток ґрунту відразу ж після сівби надзвичайно бажа­ний, оскільки створює сприятливі умови для якнайшвидшої появи сходів на основі вирівнювання поверхні поля і поліпшення контакту насіння із ґрунтом. Якщо ґрунт неякісно розроблений перед сівбою, то для вирівнювання його поверхні, зменшення площі випарову­вання вологи, подрібнення грудок застосовують боронування, шлейфування і коткування.

         Для поліпшення контакту насіння з ґрунтовими часточками в агрегаті з посівними машинами використовують посівні борони. Якщо на поверхні ґрунту немає неприкритого зерна, то замість борін посівний агрегат краще укомплектувати шлейфами. Цю саму операцію виконують ланцюжки, прикріплені за кожним сошником.

         Коткування проводиться в агрегаті з посівними машинами або слідом за сівбою. Післяпосівне прикочування особливо доцільне, коли ґрунт дуже розпушений чи сухий. Завдяки цьому заходу поси­люється контакт насіння з ґрунтом, відновлюється зруйноване передпосівним обробітком надходження капілярної вологи до насіння, руйнуються грудки, поверхня вирівнюється, що й зумовлює краще прогрівання і прискорює дружнє проростання як висіяних культур, так і насіння бур’янів.

         При посушливих умовах сівалки слід обладнувати коточками, які ущільнюють ґрунт лише у рядку. Якщо ж вологість ґрунту при сівбі достатня чи випадають дощі, то передпосівне чи післяпосівне коткування ґрунту не проводять.

         Обробіток ґрунту від сівби до появи сходів проводять з метою знищення кірки і бур’янів у фазі «білої ниточки». Кірка запобігає надходженню у ґрунт повітря, яке потрібне для проростання насіння і життєдіяльності мікроорганізмів, посилює випаровування води і створює механічну перешкоду для появи сходів, а в умовах зрошення посилює надходження до рослин солей.

Для боротьби з кіркою використовують рубчасті та борончасті котки, які пускають за напрямком рядків, або кільчасті котки навскіс чи впоперек рядків.

            Обробіток ґрунту після появи сходів — це перш за все ство­рення сприятливаих умов для забезпечення рослин факторами життя в оптимальному співвідношенні до біологічних особливостей культури на основі поліпшення фізичного стану ґрунтового середо­вища і знищення бур’янів.

            Обробіток ґрунту після появи сходів культур суцільної сівби на посівах зернових і зернобобових культур починають із борону­вання. Боронують поля, де необхідно розпушити верхній шар з ме­тою знищення сходів бур’янів, а також поліпшити аерацію ґрунту, знищити ґрунтову кірку та активізувати біологічні процеси. Борону­вання відіграє важливу роль у боротьбі зі сходами бур’янів, які в цей час ще слабкі і легко вириваються бороною, зменшуючи забур’янен­ня посівів на 30...40% і більше. Проте сходи культур суцільного спо­собу сівби боронують із урахуванням біологічних особливостей культур та умов, які при цьому складаються.

            Обробіток ґрунту після появи сходів просапних культур включає такі агротехнічні заходи: боронування, формування густо­ти сходів, розпушування міжрядь, підгортання. Просапні культури боронують, щоб розпушити ґрунт і знищити бур’яни, а іноді з ме­тою проріджування посівів. Сходи соняшнику, буряків і баштанних культур краще боронувати після полудня, коли на рослинах зникне роса, вони підв’януть і не будуть дуже крихкими та ламкими.

         Кількість, глибина і сроки розпушування міжрядь залежать від біологічних особливостей культури, способів сівби, тривалості веге­таційного періоду, забур’яненості поля, частоти і кількості випадання опадів, стану культурних рослин, щільності ґрунту, застосування гербіцидів тощо.

         Усі види робіт з догляду за сільськогосподарськими культурами слід проводити в стислі строки залежно від стану рослин, ґрунтових і метеорологічних умов, а також залежно від біологічних особливо­стей рослин, наявності шкідників, хвороб і бур’янів.

         Догляд за сільськогосподарськими культурами різних видів має свої особливості та проблеми. Одна з них — це бур’яни та боротьба з ними.

 14.01.2025р.

Тема № 4.  Технологія обробітку ґрунту

Урок № 26. Машини та агрегати передпосівного обробітку ґрунту, вплив технологічного налагодження на якість робіт. Вимоги безпеки праці Працюємо з підручником:

(ОА – I) - Хомик Н. І. Основи агрономії: навчальний посібник до практичних занять та самостійної роботи / Н. І. Хомик, Г. Б. Цьонь, Т. А. Довбуш, Н. А. Антончак. – Тернопіль: ФОП Паляниця В. А., 2021. – 320 с. ОА - I – сторінки 164-168.

(ОА - II) - Забродоцька Л.Ю. Основи агрономії : навчальний посібник / Л.Ю. Забродоцька. – Луцьк : Інформ.-вид. відділ Луцького НТУ, 2019. – 360 с. л.     ОА - II – сторінки 228-231.

Опрацювати матеріал:

1. Машини для передпосівного обробітку ґрунту.

2. Агротехнічні вимоги на якість культивації.

3.  Основні показники якості культивації.

4. Напрямок руху культиваторів

5.  Вплив технологічного налагодження на якість роботи агрегатів.

6. Вимірювання глибини культивації

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Яке призначення системи передпосівного обробітку ґрунту?

2. Від чого залежить вибір робочих органів культиватору?

3. Які вимоги до напрямку культивації?

4. Як визначається глибина культивації?

5. Поясніть причину  неповного підрізання бур’янів.

         Передпосівна культивація під ярі культури. Агротехнічні вимоги. Передпосівна культивація має своїм основним завданням створення сприятливих умов для проростання насіння і подальшого росту рослин. Важливим результатом цього виду обробітку повинно бути знищення бур’янів.

         Просапні культури за відсутності високоефективних гербіцидів для боротьби з бур’янами потребують систематичного обробітку міжрядь культиваторами. У посушливих районах перший обробіток міжрядь виконують на глибину 10…12 см, другий − на 8…10 і третій − на 6…8 см. У районах достатнього зволоження ця послідовність необов’язкова, оскільки тут менша небезпека висушування ґрунту.

         Найкращим знаряддям для передпосівного обробітку ґрунту є культиватор з підрізуючими лапами. Ним можна рівномірно розпушити ґрунт та знищити сходи й розетки бур’янів. При застосуванні такого культиватора ґрунт не перевертається і менше висушується. Розпушування підрізуючими лапами дає можливість покласти насіння на відносно ущільнений ґрунт і забезпечити капілярне підняття вологи до насіння.

Агротехнічні вимоги на якість культивації:

– своєчасність проведення;

– належна і рівномірна глибина, нерівномірність не більше 1 см;

– дно борозни та поверхня поля після культивації повинні бути рівними;

– верхній шар має бути дрібногрудочкуватим;

– висота гребенів не повинна перевищувати 4 см;

– повне підрізування бур’янів;

– відсутність огріхів.

         Глибина культивації встановлюється за конкретними умовами глибини сівби, гранулометричним складом ґрунту і його вологістю.

         Якщо від закриття вологи до сівби необхідно провести додаткову культивацію, то її, як правило, проводять глибше, а передпосівну – на глибину загортання насіння даної культури.

         Культивацію проводять впоперек оранки під незначним кутом до її напрямку, щоб цей напрямок не збігався з напрямком наступної сівби.

         Передпосівну культивацію завжди проводять з одночасним боронуванням різними боронами.

         В тих випадках, коли немає потреби в глибокому розпушуванні ґрунту, для передпосівного обробітку під цукрові буряки, просо, моркву та інші дрібнонасінні культури, використовують борони-культиватори, якими можна розпушити ґрунт до 5…7 см без надмірного його перемішування і висушування.

         Зараз все частіше для передпосівного обробітку ґрунту застосовують комбіновані агрегати, які за один прохід вирівнюють ґрунт, розпушують його, а потім коткують, утворюючи найкращі умови для сівби сільськогосподарських культур.

         Показники якості культивації і методи їх визначення

Основні показники якості культивації такі:

– своєчасність виконання робіт;

– відсутність огріхів;

– належний напрямок руху культиваторів;

– глибина розпушування і її рівномірність;

– дрібногрудочковий стан верхнього шару ґрунту і відсутність брил;

– незначна гребенястість;

– вирівняність поверхні ґрунту;

– повне підрізування бур’янів;

– ступінь розпушеності і щільності ґрунту.

         Своєчасність виконання. Під посів ранніх ярих культивацію проводять зразу ж після закриття вологи. Дуже важливо не допускати розриву в часі між передпосівним обробітком ґрунту і сівбою, щоб ґрунт до початку сівби не висох і сходи не були зрідженими. При сівбі цукрових буряків, моркви та інших дрібнонасінних культур розрив між передпосівною культивацією і сівбою не повинен перевищувати 1…2 проходи агрегату.

         Розрив між передпосівною культивацією і сівбою потрібен лише на вологих і низинних ґрунтах та в районах з великою кількістю опадів. При цьому ґрунт до сівби краще провітрюється і підсихає.

         При сівбі пізніх культур між закриттям вологи і сівбою, як правило, проходить значний час і поле може сильно зарости бур’янами. Для боротьби з ними проводять дві культивації: першу – при появі на поверхні розеток осоту; другу, передпосівну, – в день сівби. Для кукурудзи першу культивацію виконують на значну глибину – до 14 см, під просо обидві культивації виконують мілко, на 3…4 см, щоб не пересушити ґрунт. При сильному забур’яненні поля і затяжній весні може виконуватись три культивації.

Таким чином, строки передпосівної культивації встановлюють, виходячи з особливостей окремих культур, ступеня забур’янення поля і стану ґрунту. Порівнюючи фактичний строк зі встановленим, роблять висновок про своєчасність передпосівного обробітку ґрунту.

Відсутність огріхів. Визначають оглядом обробленого поля по двох діагоналях. Ділянки з виявленими огріхами повинні бути додатково оброблені.          Щоб усунути можливість залишення необроблених смуг між суміжними проходами, агрегати потрібно вести з перекриттям 10…15 см. Поворотні смуги в кінці поля також повинні бути обробленими.

         Напрямок руху культиваторів. Необхідно стежити за тим, щоб культивація проводилась впоперек оранки, але під невеликим кутом. При цьому досягається доброякісне розпушування ґрунту, краще вирівнюван- ня, насіння заробляється на однакову глибину. Крім того, якщо сівбу виконують точно впоперек оранки, краще видно слід маркера сівалки.

         Глибину культивації визначають на площі, що відповідає змінній нормі тракторного агрегату, не менше як у 10…15 місцях по довжині гонів на всій ширині захвату культиватора. Вимірювання проводять лінійкою з сантиметровими поділками, опускаючи її в пухкий ґрунт до не розпушеного шару.

         Рівномірність глибини культивації визначають за відхиленнями окремих вимірювань від середніх даних, які не мають перевищувати 1 см.

         Якщо ґрунт розпушений надто глибоко, то це може бути причиною надмірно глибокого загортання насіння, а в суху погоду – і висихання ґрунту, тому потрібно зменшити глибину культивації або коткувати цю площу перед сівбою.

         Дрібногрудковий стан верхнього шару ґрунту і відсутність брил. Стан верхнього шару ґрунту визначають оглядом поля. Брилистість ґрунту вимірюють накладанням метрових рамок по двох діагоналях поля не менше як у 15…20 місцях і підрахунком відсотка площ зайнятих брилами діаметром понад 3 см. Наявність таких брил недопустима.

         Гребенястість вимірюють в 10…15 місцях рейкою з лінійкою. Висота гребенів і глибина борозенок не повинна перевищувати 3…4 см. Якщо гребенястість більша, то поле потрібно додатково заборонувати.

         Вирівняність поверхні ґрунту визначають оглядом ріллі по діагоналі поля. Потрібно, щоб поверхня поля була рівною, особливо в тих місцях, де були звальні гребені і роз’ємні борозни.

         Не повинно бути на поверхні наволоків ґрунту внаслідок забивання робочих органів бур’янами або випадковими включеннями, а також колії від проходу агрегату.

         Повне підрізання бур’янів перевіряють накладанням метрових рамок не менше, ніж в 20 місцях по діагоналі поля і підрахунком непідрізаних бур’янів. При цьому треба перевіряти, щоб бур’яни були обов’язково підрізані, а не тільки присипані ґрунтом.

         Причиною неповного підрізання бур’янів може бути неправильне встановлення лап або їх затуплення. Лапи культиватора повинні перекривати одна одну на 5…7 см.

14.01.2025р.

Тема № 4.  Технологія обробітку ґрунту

Урок № 25. Технологія передпосівного і післяпосівного обробітку ґрунту. Основні операції, їх завдання та агротехнічні вимоги.

Працюємо з підручником:

(ОА – I) - Хомик Н. І. Основи агрономії: навчальний посібник до практичних занять та самостійної роботи / Н. І. Хомик, Г. Б. Цьонь, Т. А. Довбуш, Н. А. Антончак. – Тернопіль: ФОП Паляниця В. А., 2021. – 320 с. ОА - I – сторінки 154-164.

(ОА - II) - Забродоцька Л.Ю. Основи агрономії : навчальний посібник / Л.Ю. Забродоцька. – Луцьк : Інформ.-вид. відділ Луцького НТУ, 2019. – 360 с. л.     ОА - II – сторінки 224-228.

Опрацювати матеріал:

1. Система передпосівного обробітку ґрунту.

2. Вибір знарядь для першого розпушування.

3.  Робота агрегату в полі.

4.  Вплив технологічного налагодження на якість роботи агрегатів.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Яке призначення системи передпосівного обробітку ґрунту?

2. Від чого залежить вибір знарядь для першого розпушування?

3. Як визначити стадію фізичної спілості ґрунту?

4. Яке призначення післяпосівного обробітку ґрунту?

5. Поясніть навіщо на поверхні ґрунту створюють мульчуючий шар товщиною 3…4 см.

6. Чим перевіряють глибину розпушування ґрунту?

7. Скільки діб відводиться на закриття вологи в господарстві.

8. Глибина колії не повинна перевищувати … см.

          Система передпосівного і післяпосівного обробітку ґрунту під ярі культури. Система передпосівного обробітку ґрунту вирішує такі завдання: забезпечення оптимальної будови орного шару для найкращого поєднання водного, повітряного, теплового і поживного режимів ґрунту; знищення бур’янів; захист ґрунту від ерозії; загортання добрив, пестицидів; створення умов для якісної сівби, догляду за посівами і збирання врожаю.

         Передпосівний обробіток забезпечує розпушування верхнього шару і створення твердого вирівняного і вологого посівного ложа.

         Ранньовесняне розпушування ґрунту (закриття вологи) виконують під кутом 45° або поперек зяблевого обробітку вибірково, в міру доспівання ґрунту на окремих ділянках. Для цього використовують широкозахватні агрегати з гусеничними тракторами.

         Вибір знарядь для першого розпушування залежить від типу, стану поверхні, щільності й вологості ґрунту. На дуже ущільнених ґрунтах у першому ряду тракторного агрегату встановлюють важкі борони, а в другому − шлейфи. На структурних і легких ґрунтах, де після зяблевої оранки утворилась гребеняста поверхня, в першому ряду розміщують шлейфи, а в другому − борони. Кількість слідів проходу борін залежить від стану поверхні й щільності ґрунту. Якщо після боронування пройшли опади, тоді через один-два дні його повторюють.

         На важких, перезволожених ґрунтах полісся для першого весняного обробітку застосовують дискові борони або лемішні лущильники без полиць в агрегаті з зубовими боронами.

         У районах достатнього зволоження лісостепу на сильно запливаючих і ущільнених ґрунтах перед шлейфуванням ґрунт розпушують культиваторами на глибину до 12 см з одночасним боронуванням. За посушливих умов і надмірно пухкого ґрунту слідом за шлейфуванням поле коткують кільчасто-шпоровими або кільчасто-зубчастими котками в агрегаті з райборінками.

         За плоскорізного обробітку в степу весною для закриття вологи ґрунт обробляють голчастими боронами БИГ-ЗА.

         Передпосівна культивація створює сприятливі умови для проростання насіння, а також повне знищення сходів бур’янів, що з’явились після ранньовесняного обробітку. Для більшості культур її виконують на глибину загортання насіння, щоб воно під час сівби лягало на щільне вологе ложе і закривалося пухким шаром ґрунту.

         Найкращим знаряддям для передпосівної культивації є культиватор для суцільного обробітку із стрілчастими лапами.

         На важких і зволожених ґрунтах, де потрібна глибша культивація, для передпосівного обробітку ефективніші культиватори з розпушувальними лапами.

         Передпосівний обробіток ґрунту виконують також комбінованими агрегатами (РВК-3,6 та ін.).

         Під ранні ярі зернові й зернобобові культури культивацію виконують один раз на глибину загортання насіння (5…6 і 7…8 см).

         Для вирівнювання поверхні ріллі й ущільнення дуже розпушеного ґрунту його коткують і боронують райборінками, що дає можливість здійснити високоякісну сівбу дрібнонасінних культур (багаторічні трави, льон та ін.).

         Глибокий обробіток (12…14 і 16…18 см) виконують під картоплю, особливо на важких ґрунтах. Для цього застосовують лемішні лущильники без полиць, культиватори-плоскорізи, чизель-культиватори, фрезерні культиватори, а в окремих випадках, коли навесні вносять органіку, зяб переорюють на глибину 14…16 см з одночасним боронуванням.

         В окремі роки зоране восени поле весною буває розпушеним і чистим від бур’янів. У цьому разі ранні культури сіють одразу за боронуванням, а при застосуванні стерньових і пресових сівалок і без нього.

         Під пізні ярі культури (кукурудзу, гречку, просо, сою та інші) ґрунт культивують і боронують два-три рази − перший на 10…12 см, потім поступово зменшують глибину. За посушливих умов після першої глибокої культивації поле коткують кільчасто-шпоровими котками.

         Передпосівний обробіток виконують на стадії фізичної спілості ґрунту й у найбільш стислі терміни не допускаючи розриву між передпосівною культивацією та сівбою, оскільки це призводить до значних втрат ґрунтової вологи.

         Система післяпосівного обробітку ґрунту вирішує такі завдання: підтримання оптимальної будови орного шару ґрунту, за якої забезпечуються добрий контакт насіння з ґрунтом і створюються сприятливі умови для його проростання і сходів; зменшення непродуктивних витрат вологи; знищення ґрунтової кірки й бур’янів; формування густоти рослин; загортання в ґрунт добрив і пестицидів.

         Відразу після сівби для поліпшення контакту насіння з ґрунтом і прискорення появи сходів ґрунт коткують кільчасто-шпоровими котками або котками з гладенького поверхнею з наступним боронуванням посівними боронами. За підвищеної вологості посівного шару, особливо на важких ґрунтах, коткування може завдавати шкоди, оскільки після нього утворюється ґрунтова кірка.

         Досходове боронування зернових і зернобобових культур виконують через 4…5 днів після сівби або ґрунтову кірку руйнують ротаційними мотиками та іншими знаряддями.

         Посіви цукрових буряків, кукурудзи, соняшнику, картоплі та інших культур боронують і після появи сходів. Для цього використовують ті самі агрегати, що й для досходового боронування.

         Боронування має своїм завданням забезпечити якнайповніше збереження вологи в ґрунті, створення розпушеного дрібногрудочкового верхнього шару ґрунту, вирівнювання його поверхні, знищення проростків та сходів бур’янів.

Агротехнічні вимоги на якість боронування:

– належна глибина розпушування;

– глибина борозен 3-4 см;

– діаметр грудок ґрунту не більше 5 см;

– відсутність брил і гребенів;

– відсутність огріхів;

– відсутність бур’янів;

– кількість пошкоджених культурних рослин не більше 3%.

         Для зменшення випаровування вологи навесні боронуванням на поверхні ґрунту створюють мульчуючий шар товщиною 3…4 см. Такий прийом ще називають закриттям вологи.

         Як тільки навесні ґрунт підсохне настільки, що буде добре розроблятися (наступить фізична спілість), його боронують. При цьому вологість верхнього шару, який буде розпушуватись, має показник близько 60% повної вологоємкості, а глибші шари в цей час ще перезволожені.  Якщо закриття вологи проводять занадто рано, то ґрунт не кришиться, а тільки мажеться, і потім його важко розпушувати. Запізнення виконання цього агрозаходу призводить до значних втрат вологи, якість розпушення буде низькою. При такому обробітку будуть утворюватись великі грудки, а значна частина ґрунту розпорошиться, що в наступному, при випаданні опадів, буде сприяти утворенню кірки. Ознакою готовності ґрунту до закриття вологи є посіріння верхівок гребенів. Ґрунт, насамперед, поспіває на горбках, південних схилах і легких за гранулометричним складом ґрунтах. При однакових умовах першими готові до закриття вологи поля, які мають найменший запас вологи в ґрунті. Звичайно, це поле після багаторічних трав, особливо люцерни, суданської трави та цукрових буряків.   На полях, які відводяться під сівбу буряків, моркви та інших дрібнонасінних культур, для кращого вирівнювання ґрунту проводять шлейфування. Залежно від стану ґрунту його проводять до боронування, після боронування, а іноді і замість боронування.

         Боронування виконують впоперек оранки, але все ж під деяким кутом до її напрямку, що забезпечує краще засипання міжгребеневих борозен і краще вирівнювання ґрунту. Під час роботи борони потрібно очищати від бур’янів, пожнивних решток, тощо; бажано виконувати це в одних і тих же місцях гону. В кінці дня або після закінчення роботи залишені на полі після очищення борін бур’яни, стерню треба вивозити з поля. Під час роботи механізатор повинен слідкувати, щоб в борони не потрапляло каміння, цегла, дошки та ін. На зчіпці повинен бути ящик для складання цих предметів. Недогляд призводить до того, що борони з включеннями починають горнути ґрунт і утворюються наволоки, що є недопустимим.

         Показники якості боронування і методи їх визначення

Основні показники якості закриття вологи (боронування) такі:

– своєчасність виконання;

– відсутність огріхів;

– дрібногрудочковий стан верхнього шару ґрунту і відсутність брил;

– вирівняність поверхні;

– глибина розпушування;

– відсутність бур’янів;

– відсутність наволоків і глибокої колії від проходу агрегату.

         Своєчасність виконання. Строки закриття вологи встановлюють залежно від фізичної спілості ґрунту. На виконання цієї роботи в господарстві відводять не більше 1…2 діб.

         Відсутність огріхів. Визначають оглядом по діагоналі всього заборонованого поля і, якщо виявлені огріхи, то пропущенні місця обробляють додатково.

Дрібногрудочкуватий стан ґрунту і відсутність брил визначають візуально оцінкою обробленого поля. Відсутність брил є обов’язковою вимогою при закритті вологи. Розмір часток ґрунту після боронування не повинен перевищувати 3 см в діаметрі.

         Вирівняність поверхні. Визначають оглядом поля. Особливу увагу потрібно звертати на те, щоб одночасно із закриттям вологи були добре вирівняні гребені і борозни, що утворилися при загінній оранці. Висота гребенів і глибина борозен не повинна перевищувати 4 см.

         Глибину розпушування ґрунту перевіряють лінійкою, яку опускають у спушений ґрунт. Потрібно, щоб в результаті боронування вся поверхня поля була вкрита шаром розпушеного ґрунту товщиною 3…4 см. Вимірюють не менше як в 20 місцях по діагоналі поля. Відхилення від заданої глибини не повинно перевищувати 1 см.

Ранньовесняне боронування, особливо на важких за гранулометричним складом ґрунтах, виконують в 2 сліди. Техніка такого боронування залежить від стану ґрунту і може виконуватись або різними проходами, або одним проходом з боронами, встановленими в зчіпці ряд за рядом. В першому ряду обов’язково повинні йти важкі або середні борони, а в другому ряду можуть бути середні або посівні борони, а іноді райборінки.

         Відсутність бур’янів. На зораних з осені полях бур’янів не буває. Однак, на ранній зяблевій оранці можуть зустрічатись розетки осоту і зимуючі бур’яни. Частина з них знищується при боронуванні, решта при наступному обробітку культивацією. Відсутність наволоків і глибокої колії від проходу агрегату. Наявність наволоків є наслідком порушення уваги до виконання роботи, вона є недопустима. Глибина колії не повинна перевищувати 3 см.

14.01.2025р.

Тема № 4.  Технологія обробітку ґрунту

Урок № 24. Машини і агрегати. Вплив технологічного налагодження на якість роботи агрегатів.

(ОА – I) - Хомик Н. І. Основи агрономії: навчальний посібник до практичних занять та самостійної роботи / Н. І. Хомик, Г. Б. Цьонь, Т. А. Довбуш, Н. А. Антончак. – Тернопіль: ФОП Паляниця В. А., 2021. – 320 с. ОА - I – сторінки.

(ОА - II) - Забродоцька Л.Ю. Основи агрономії : навчальний посібник / Л.Ю. Забродоцька. – Луцьк : Інформ.-вид. відділ Луцького НТУ, 2019. – 360 с. л.     ОА - II – сторінки 211-218.

Опрацювати матеріал:

1. Машини для основного обробітку ґрунту.

2. Що означає термін полицева оранка?

3.  Регулювання плугу.

4. Підготовка поля до оранки

5.  Вплив технологічного налагодження на якість роботи агрегатів.

6. Якість оранки.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Яке призначення полицевого обробітку ґрунту?

2. Опишіть основні регулювання плугу?

3. Які вимоги по підготовці поля до початку оранки?

4. Як визначається якість оранки?

5. Поясніть причину  огріхів під час оранки.

Полицева оранка – це основний обробіток ґрунту. Цей прийом найбільш енергозатратний. На нього припадає близько 60 % енергетичних затрат у рільництві. Основні агротехнічні вимоги до оранки:

– добре обертання скиби (висота гребенів та глибина борозен не повинна перевищувати 7 см);

– відсутність огріхів (поверхня зораного поля має бути рівною, суцільною);

– належна глибина обробітку (відхилення середньої глибини від заданої не більше ±2 см);

– достатнє розпушення ґрунту (оброблений ґрунту розпушений, кількість брил більше 10 см не повинна перевищувати 20%);

– повне загортання верхнього шару ґрунту, пожнивних решток, бур’янів і добрив.

         Для оранки використовують полицеві плуги з передплужниками, чересловими, дисковими ножами або без них.

Перед роботою встановлюють основні корпуси плуга на задану глибину, для чого на рівній ділянці під польове колесо підкладають підставку, висота якої повинна бути на 1…2 см менша заданої глибини оранки. Передплужник виставляють на глибину 10…12 см так, щоб його носок був на відстані 30…35 см від носка лемеша основного корпусу. Дисковий ніж встановлюють так, щоб вісь його обертання була розташована напроти носка лемеша передплужника, а край диска був на 2…3 см глибше носка. Площина диска відносно до польового обрізу передплужника встановлюються на 1…3 см в бік поля.

Перед початком оранки необхідно підготувати поле. Для цього потрібно:

1. Очистити його від пожнивних решток (соломи, стебел кукурудзи, соняшника тощо).

2. Розбити поле на загінки. Ширина загінки залежить від довжини гонів: чим довші гони, тим ширша загінка. Ширина загінки може бути від 40…50 м до 100…140 м, тобто має бути кратною подвійній ширині захвату агрегату. На схилах загінки нарізають впоперек схилу паралельно горизонталям, особливо на складних схилах (контурна оранка).

3. До початку оранки на кінцях загінок виділити захисні або поворотні смуги, на яких плуг треба включати в роботу і виключати. На цих смугах трактори здійснюють повороти і переїзди з однієї борозни на іншу. Поворотні смуги необхідні для того, щоб не пошкоджувати посівів на сусідніх полях і не пошкоджувати польових доріг. Ширина поворотних смуг залежить від довжини агрегату і може бути від 8 до 22 м.

4. Провісити лінії першого проходу агрегату. Ці лінії провішують віхами і проорюють одноразово в склад по центру непарних загінок. Високоякісна розмітка і розбивка поля на загінки дуже зручна в роботі, поле після такої підготовки готове до оранки в будь-який час доби.

         Оранку поля розбитого на загінки, виконують в такій послідовності: спершу орють окремо дві сусідні непарні загінки, а потім врозгін орють парну загінку, яка знаходиться між ними.

Під час роботи плуги потрібно очищати від ґрунту, решток рослин і час від часу перевіряти правильність встановлення окремих робочих органів, стан лемешів, які повинні бути відтягнуті по шаблону і загострені. Правила оцінки якості оранки наведені у табл. 1.

         Основні показники якості оранки такі:

– своєчасність;

– відсутність огріхів;

– належна глибина оранки і її рівномірність;

– рівність дна борозни;

– щільність прилягання скиб;

– ступінь кришіння ґрунту;

– ступінь розпушення ґрунту;

– брилистість;

– гребенястість;

– достатнє обертання скиби і загортання в ґрунт дернини, бур’янів, стерні та добрив;

– відсутність глибоких роз’ємних борозен і високих звальних гребенів.

         Своєчасність оранки. Визначають її порівнянням фактичного строку виконання роботи з встановленим для даної площі. На полях після зернових культур зяблеву оранку виконують тоді, коли після лущення з’являються сходи однорічних і розетки відростаючих багаторічних бур’янів (найчастіше осоту). Але в посушливі роки оранку починають не чекаючи появи сходів бур’янів, через 12…14 днів після лущення. Якщо ж внаслідок сильного пересихання ґрунту оранка в цей час виконується неякісно, утворюються брили, то її потрібно відкласти до того часу, коли пройдуть дощі і ґрунт досягне фізичної спілості.

Відсутність огріхів. Огріхи утруднюють проведення наступних робіт з передпосівного обробітку ґрунту, сівби, догляду за рослинами і збирання врожаю. Вони є розсадниками бур’янів, тут не створюються належні умови для росту рослин, внаслідок чого зменшується урожай. Наявність огріхів визначають оглядом зораного поля, проходячи його по діагоналі.

         Глибина оранки. Найбільш точні дані про глибину оранки дає її вимірювання безпосередньо в борозні за кожним плугом. Для цього користуються спеціальним борозноміром (рис. 1) або лінійкою (рис. 2). Глибину оранки визначають в борозні за останнім корпусом плуга. Глибину оранки іншими корпусами плуга перевіряють по висоті гребенів на суміжних проходах, яка при однаковій глибині оранки всіма корпусами плуга повинна бути однаковою. Це також можна перевірити по паралельності рами плуга до поверхні ґрунту, Відхилення від заданої глибини оранки допускається не більше як ±2 см.

         Недопустиме поглиблення оранки на ґрунтах з незначним орним шаром на глибину, більшу орного шару.

Рівномірність глибини оранки є також важливим показником якості оранки, її відсутність може бути пов’язана як з неправильною установкою плуга, так і з технікою оранки.

Рисунок 1 − Вимірювання глибини оранки борозноміром:

1 – рейка; 2 – опорна планка; 3 – скоби; 4 – рухома планка

Рисунок 2 − Вимірювання глибини оранки за допомогою лінійки

При перевірці глибини оранки на вже зораному полі треба розрівняти гребені, виміряти глибину розпушеного ґрунту опусканням дерев’яного або металевого стержня до дна і виміряну глибину зменшити на 20 %, якщо ґрунт після оранки ще не ущільнився, і на 10…15 %, якщо він вже до певної міри ущільнився. Але точних результатів такий спосіб не дає, тому глибину оранки потрібно вимірювати в процесі роботи (рис. 2).

         Щільність прилягання скиб визначають оглядом поверхні зораного поля. Її можна збільшити, якщо підвищити швидкість руху трактора.

         Ступінь кришіння (грудкуватість) ґрунту – важливий показник якості оранки. Дуже добре, якщо в результаті оранки ґрунт був подрібнений на грудочки діаметром не більше 5 см і, щоб у ньому було як найменше пилуватих часток (діаметром менше 0,25 мм). Тоді не буде потреби у надмірному передпосівному обробітку ґрунту, що важливо в агрономічному та економічному відношеннях. Ступінь кришіння ґрунту можна визначити за допомогою просіювання його через решета з отворами різного діаметру, тобто структурним аналізом. Такий аналіз виконують в науково-дослідних установах при відповідних дослідженнях.

         Ступінь розпушення ґрунту є відношенням глибини оранки, заміряної в борозні, до глибини зораного шару ґрунту. Таке відношення є коефіцієнтом ступеня кришіння ґрунту після оранки. На добре розпушених ґрунтах коефіцієнт розпушення становить 1,3…1,4. При оранці з передплужником цей коефіцієнт збільшується, при оранці на високих швидкостях – зменшується.

         Брилистість ріллі є показником ступеня кришіння ґрунту. Чим більше брил, тим гірше кришіння. Для визначення брилистості існує багато методів. Найчастіше на зоране поле накладають рамку, розділену дротом на квадрати площею 6×6 см (рис. 3).

         Площа рамки, зайнята грудками діаметром понад 6 см в процентах до всієї площі, показує відсоток брилистості. Іноді важливо знати про брилистість всього орного шару. Тоді весь ґрунт зораного шару з площі 0,25 м² зважують, потім вибирають брили, які також зважують, і вираховують відсоток брилистості. Звичайно таку роботу виконують в наукових установах при наукових дослідженнях різних прийомів обробітку ґрунту або нових ґрунтообробних знарядь.  

         Рисунок 3 − Рамка (палетка) з клітинами відомої площі для визначення брилистості ріллі

         Наявність брил є дуже істотним недоліком оранки, тому оранку слід проводити тоді, коли ґрунт спілий. Попередньо злущений ґрунт краще кришиться, його брилистість зменшується.

         Гребенястість ріллі – це форма поверхні обробленого поля.

Найпростіше виміряти гребенястість за допомогою шнура (рис. 4).

Рисунок 4 − Визначення вирівняності поверхні зораного поля

 за допомогою шнура довжиною 10 м: 1 – шнур в натягнутому (базовому) положенні; 2 – шнур, що копіює гребені ріллі

         Шнур кладуть поперек оранки так, щоб, по можливості, повно копіювались нерівності поверхні ґрунту. Заміряють по прямій відстань 10 м, потім заміряють довжину накладеного на гребені шнура. Відношення між цими величинами – ступінь гребенястості ґрунту. Гребенястість можна також виміряти спеціальним приладом, який називається профілемір (рис. 5).

Рисунок 5 − Вимірювання гребенястості поверхні ріллі

за допомогою профілеміра

Гребенястість залежить від багатьох факторів: від правильної установки плуга, форми полиць плуга, наявності передплужника, глибини і швидкості оранки, гранулометричного складу ґрунту, структури ґрунту, вологості, наявності післяжнивних решток тощо.

         В районах достатньої вологості і там, де взимку бувають снігопади, деяка гребенястість є бажаною, однак середня висота гребенів не повинна перевищувати 6…8 см, а в посушливих районах 3…5 см. Більша гребенястість в посушливих районах призводить до збільшення втрат вологи і висихання ґрунту.

При оранці впоперек схилів бажано збільшувати гребенястість. Для цього можна спеціальною планкою подовжити одну з полиць плуга. Підрізана скиба цього корпуса буде подаватися на гребінь, який створюється попереднім корпусом, що значно зменшить стікання води, яка буде затримуватись високим гребенем і застоюватись у борозні, що утвориться за цим корпусом.

Достатність обертання скиби та загортання в ґрунт дернини, бур’янів, стерні і добрив. Обертання скиби повинно бути достатнім (не менше 135°), при цьому повністю загортаються в ґрунт дернина, післяжнивні рештки, бур’яни, гній.

Для повного обертання скиби, тобто на 180°, застосовують плуги з гвинтовою полицею. Це необхідно при оранці цілини, перелогу, дернини багаторічних трав.

Обертання скиб визначають за допомогою спеціального кутоміра, тобто косинця в 1/4 кола, поділеного на градуси. Показник обертання скиби особливо важливий при оранці

задернілих ґрунтів, бо недостатнє перевертання дернини сприяє проростанню багаторічних трав, особливо злакових і люцерни.

Загортання бур’янів і стерні можна, визначити накладанням на зоране поле метрових рамок і підрахунком кількості бур’янів і стерні, що залишились не загорнутими. Загортання стерні звичайно визначають обходом зораного поля по діагоналі і підрахунком місць з не загорнутими пожнивними рештками в середньому на 1 га.

На поверхні ріллі не повинно залишатися ніяких рослинних решток і гною, якщо його вносять під час оранки. Недостатнє загортання дернини, гною, бур’янів та стерні може обумовлюватись неправильною установкою передплужників, порушенням заданої глибини оранки, неповним обертанням скиби полицею, наявністю огріхів. Всі ці причини необхідно усунути, тому оцінку цих та інших показників проводять під час оранки, а не після неї.

Відсутність глибоких роз’ємних борозен і високих звальних гребенів визначають оглядом зораного поля. Роз’ємні борозни найкраще заробляються, якщо їх заорюють всклад плугом, в якому задні корпуси встановлені на глибину 7…10 см, а передні налаштовані на ту глибину, на яку виконувалась оранка. Висота звальних гребенів і глибина роз’ємних борозен не повинна перевищувати 7 см.

При визначенні загальної оцінки якості оранки враховують всі показники, але головними з них є відсутність огріхів, задана глибина оранки і виконання роботи в кращі агротехнічні строки. Якщо оцінка цих показників незадовільна, то таку роботу бракують.

14.01.2025р.

Тема № 4.  Технологія обробітку ґрунту

Урок № 23. Вплив технологічного налагодження машин на якість робіт. Агротехнічні  вимоги до  лущення.

Працюємо з підручником:

(ОА – I) - Хомик Н. І. Основи агрономії: навчальний посібник до практичних занять та самостійної роботи / Н. І. Хомик, Г. Б. Цьонь, Т. А. Довбуш, Н. А. Антончак. – Тернопіль: ФОП Паляниця В. А., 2021. – 320 с. ОА - I – сторінки 154-164.

(ОА - II) - Забродоцька Л.Ю. Основи агрономії : навчальний посібник / Л.Ю. Забродоцька. – Луцьк : Інформ.-вид. відділ Луцького НТУ, 2019. – 360 с. л.     ОА - II – сторінки 176-61.

Опрацювати матеріал:

1. Агротехнічні вимоги до лущення стерні.

2. Машини та агрегати для виконання лущення стерні.

3.  Робота агрегату в полі.

4.  Вплив технологічного налагодження на якість роботи агрегатів.

Д.З. Оформити конспект. Надати відповідь на питання:

1. Які агротехнічні вимоги висувають до лущення?

2. Який прийом обробітку ґрунту називають лущенням?

3. Чим лущення відрізняється від оранки?

4. Які типи робочих органів застосовують на дискових боронах?

5. Поясніть що називають кутом атаки під час дискування.

6. Яка будова дискових лущильників?

7. Яким чином регулюють глибину боронування дисковими боронами?

8. Опишіть регулювання лущильника.

 

1. Лущення — це прийом обробітку ґрунту дисковими та лемішними машинами, що забезпечують розпушування, кришіння, часткове обертання, перемішування ґрунту та підрізання бур’янів. Лущення проводять перед висівом культур та при обробітку парів. Дискове лущення проводять відразу після збирання врожаю культури-попередника, а ще краще — одночасно зі збиранням, але не пізніше як за 15 днів до початку зяблевої оранки. На задискованому полі не повинно бути огріхів та пропусків, а верхній шар повинен мати дрібногрудкувату структуру.

Основні агротехнічні вимоги до лущення: відхилення середньої фактичної глибини обробітку від заданої не повинно перевищувати 1–2 см, неприпустима наявність бур’янів, поверхня поля має бути рівною.

Основний обробіток ґрунту важкими дисковими боронами під зернові та зернобобові культури в умовах стислих агротехнічних термінів потрібно виконувати на глибину 16–20 см. Діаметр дисків при цьому має бути не менше ніж 600 мм. Технологічну операцію залежно від ґрунтово-кліматичних умов здійснюють за 1–2 проходи дискувального агрегату, при цьому другий прохід проводять під кутом 30–45° відносно першого. Важка дискова борона має працювати на швидкостях 8–12 км/год., у тому числі під час роботи на важких суглинистих ґрунтах підвищеної вологості з великою кількістю пожнивних залишків на поверхні. Для поліпшення якості подрібнення рослинних решток на знарядді встановлюють вирізні сферичні диски.

Ступінь загортання рослинних решток при основному дисковому обробітку ґрунту має становити не менше ніж 65 %, якість розпушення — не нижче ніж 75 % фракцій діаметром менш як 50 мм. Гребінчастість поверхні не повинна перевищувати 5 см, висота гребенів на дні борозни після одного проходу важкої дискової борони — 6 см, а після двох — 4 см. Ступінь підрізання бур’янів має бути 95...100 %.

Під час руху сферичних дисків випуклим боком уперед дискові борони можуть ущільнювати ґрунт.

Лущення стерні можна провадити як самостійну операцію, так і в комплексі з іншими, наприклад, одночасно зі скошуванням хлібів у валки або з прямим комбайнуванням. Якщо зернові культури збирають роздільним способом, лущильні агрегати доцільно пускати після підбирання валків. Перед цим потрібно вивезти з поля солому й полову. Якщо ж цього не можна зробити, лущення стерні треба проводити між рядами копиць соломи. При застосуванні такого способу треба стежити, щоб комбайнери вивантажували копиці соломи прямолінійними рядами в поперечному напрямі.

Для скошування хлібів у валки доцільно застосовувати жатно-лущильні агрегати, які складаються з причіпної жатки ЖВС-6, лущильника ЛДГ-5 і трактора МТЗ-80 або ЮМЗ-6.

При прямому комбайнуванні застосовують збирально-лущильні агрегати, що забезпечує одночасне збирання і лущення стерні. Найкращі умови для цього забезпечує потокове збирання хлібів, оскільки трактори, які вдень відвозять подрібнену солому, вночі зайняті на лущенні стерні.

Якщо довжина гонів перевищує 400 м, лущильні агрегати працюють човниковим способом, а на ділянках з меншою довжиною гонів агрегати рухаються по колу. Дискування ґрунту важкими боронами проводять діагональним або човниковим способом.

Для дискових лущильників і дискових борін загінки не виділяють, а відбивають тільки поворотні смуги, ширина яких для ЛДГ-5 і дискових борін становить 15 м, а для ЛДГ-15 — 45 м.

2. У сільськогосподарському виробництві широко застосовують уніфіковані дискові гідрофіковані лущильники ЛДГ-5, ЛДГ-10, ЛДГ-15, ЛДГ-20, дискові борони БДВ-7, БДВ-6, БД-10, ДМТ-4 та ін. Коротку технічну характеристику дискових знарядь та агрегатування їх подано в таблиці 1.

 Таблиця 1. Основні технічні характеристики дискових знарядь

Показники	Марки лущильників і борін
	ЛДГ-5	ЛДГ-10	ЛДГ-15	ЛДГ-20	БДТ-7	БДВ-6	БД-10	ДМТ-4
Конструктивна ширина захвату, м	5	10	15	20	7	6	10	4
Швидкість руху, км/год.	8–10	8–10	8–10	8–10	до 9	9–12	8–10	9–12
Глибина обробітку, см	4–10	4–10	4–10	4–10	до 16	до 18	до 10	до 20
Загальна маса, кг	1150	2400	3700	5000	3500	3650	3700	3100
Регулювання кута атаки дисків, °	15–35	15–35	15–35	15–35	12; 15; 18	6; 12; 16; 20	12; 15; 18; 21	12; 15; 18; 21; 24
Агрегатується з трактором класу	1,4	3	3	3–5	3–5	3–5	3–5	3
Продуктивність за годину чистої роботи, га	4,0	8,0	10,0–11,0	15,0–18,0	4,5–6,5	3,7–5,5	9,3–9,8	2,5–4,0

 Високу якість лущіння забезпечує плуг-лущильник ППЛ-10-25 (рис. 1.4.30), який може змінювати глибину обробітку від 8 см до 16–18 см.

Для лущення важких щільних ґрунтів використовують важкі дискові борони БДТ-2,5, БДТ-3 та БДТ-2,2М. Їх застосовують також для загортання добрив у верхній шар ґрунту, для обробітку торф’яників. Глибина обробітку досягає 14–15 см. Лемішні лущильники (ПЛ-5-25) ефективні при лущенні ґрунту, забрудненого коренепаростковими бур’янами. Глибина обробітку таких лущильників може досягати 15–16 см.

Для роботи лемішних лущильників поля розбивають на загони таким же чином, як при підготовці для оранки в розвал та у звал. Для роботи дискових лущильників не потрібна особлива розмітка поля на загони.

Способи руху лущильних машин: човниковий, діагональний, діагонально-перехресний.

3. Під час першого проходу агрегат з дискових лущильників або дискових борін зупиняють після того, як він пройде 20–30 м, і перевіряють глибину обробітку по всій ширині захвату агрегату. Для цього розрівнюють і ущільнюють злущений шар ґрунту, а потім заглиблюють у нього лінійку або спеціальний стрижень з поділками. Замірявши в 10–15 місцях гонів глибину лущення, обчислюють її середнє значення як суму всіх вимірювань, розділену на їхню кількість. На валиках і впадинах, утворених лущильником або дисковою бороною, глибину не вимірюють.

У процесі роботи слід дотримуватися прямолінійності руху агрегату. Для забезпечення рівної поверхні злущеного поля треба стежити, щоб на суміжних проходах було перекриття попереднього проходу на 1–2 диски. Крім того, треба стежити, щоб диски не забивалися ґрунтом і рослинними рештками. Для очищення дисків агрегат зупиняють.

Поворотні смуги обробляють після закінчення обробітку на всій ділянці.

4. Підготовка лущильника до роботи полягає у правильному виборі кута атаки й глибини обробітку. Як показує досвід, обробіток ґрунту дисковими лущильниками буде високоякісним тоді, коли глибина встановлення дисків перевищуватиме подвійну висоту гребенів. Тому при зміні глибини лущення треба змінювати й кут атаки дисків лущильників.

Якщо дисковими лущильниками розробляють скиби, кут атаки встановлюють у межах 15–200°. Для дискових борін БД-10, БДТ-7 кут атаки повинен становити на лущенні стерні технічних культур 18–21°, а на розробці скиб 12–150°.

Регулюють лущильник на рівній поверхні поля, коли він приєднаний до трактора. Для цього диски опускають у робоче положення. Потрібний кут атаки встановлюють, змінюючи довжину тяг, які з’єднують бруски секцій з рамкою. Рівномірність глибини ходу дискових батарей регулюють переміщенням рамки по вертикалі на понижувачах. Для збільшення глибини обробітку рамку дискової батареї опускають униз, для зменшення — піднімають угору. Якщо цього недостатньо, глибину ходу дискових батарей регулюють стисканням пружин натискних штанг. Усі батареї повинні забезпечувати задану глибину лущення.

Для забезпечення високоякісної роботи дискового лущильника з мінімальним тяговим опором слід своєчасно заточувати диски на наждачному точилі, обладнаному спеціальним пристроєм. Правильно заточений диск повинен мати товщину леза 0,1–0,5 мм.